ВІД ІСТОРИЧНОГО ДЕБІЛІЗМУ ДО ПОЛІТИЧНОГО МАРАЗМУ

Цей матеріал написав Леонід Тартасюк, інженер та винахідник. Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/

 

«Україна – не Росія»

( Леонід Кучма, 2004 р.)

«Jedem das seine»[кожному - своє]

( Гасло на воротах Бухенвальду)

«Сильніше всіх пригнічують пригнічені»

(Ніцше)

Київ, Софійський собор, закінчення будівництва 1017 рік.

Москва, 17 століття.






Я вже не вперше звертаюсь до теми російсько-українських відносин, яка набула останнім часом великої актуальності. Події в Києві 18 травня цього року змусили мене знов повернутися до неї. Адже саме в цей день погано заховане російське «шило» «вилізло з мішка». При цьому згадане «шило» в українському суспільстві  викликало зовсім не ту реакцію, на яку розраховували замовники та їх поплічники-виконавці. Сценарій подій був розрахований на чужі українцям психологію та менталітет. А вони, дійсно, таки відрізняються, і причиною тут є історичне минуле – далеке і не дуже. Аналіз українсько-російських відносин за останні 340 років дає підстави зробити деякі висновки.

Іван Грозний, московський великий князь (від 1533 по 1594 рік)

На відміну від Росії Україна ніколи не вела загарбницьких війн і не поневолювала сусідніх народів. Навпаки, більшість війн на її території йшла за її землі, у тому числі – і між загарбниками. В складі сучасної України відсутні приєднані до неї внаслідок

Володимир Великий, великий князь Київський, (від 980  по 1015 р.р.)


військових дій землі, в той час, як у складі сучасної Росії такі значно перевершують за площею її етнічні. Російській Федерації і зараз належить значна частина українських територій, де російською на відміну від українською влади була проведена насильницька русифікація. В Україні і після здобуття нею незалежності залишились російські  школи, і це – при повній відсутності українських на території Росії.

Українці на відміну від росіян ніколи не були рабовласниками. Навіть російське слово «порабощєніє» відповідає українському «поневолення». Рабство у вигляді кріпацтва було запроваджене в Україні указом російської цариці Катерини Другої більше, як через століття після її «возз'єднання» з Росією. Цьому передувало знищення нею оплоту української вольності — Запорізької Січі та переважної частини козацтва на її території в цілому. Козаків тоді виселили на завойовані Росією окраїни для  їх  захисту, а переважну більшість українців перетворили на кріпаків.

Наслідком «возз'єднання братніх народів» стали швидкі втрати Україною власної церкви, навчальних закладів, історії, культури та в значній мірі – мовного середовища і, як наслідок, призвели до втрати значної частини національної еліти.

На відміну від Росії Україна ніколи не привласнювала та не знищувала мови, історії та культури сусідніх народів, не створювала історичних міфів, не жила ними та не нав'язувала їх ні народам, що жили на її території, ні тим, які жили на територіях сусідніх. Візьмемо лише один приклад, а саме – взяття Суворовим Очакова. Він його дійсно взяв, але після того як 5 тис. українських козаків захопили фортецю з моря і відкрили ворота фортеці. Про Суворова говорять, а про українських козаків – мовчать.

В історії існують  цікаві міфи про «русскій Крим» та «російсько-турецькі визвольні війни». На початку демонстрації турецького телесеріалу «Велич століття. Роксолана» було надано історичну довідку про етнічний склад населення Криму. Головні цифри міцно відклалися в моїй пам'яті. Тоді, за турецькими історичними джерелами в Криму жило 165 тис. татар, 920 тис. українців, по кілька тисяч турок, караїмів, греків, візантійців і менше тисячі московитів (росіян). Не думаю, що до першої Кримської війни етнічний склад Криму суттєво змінився на користь Росії. Тому, можна вважати, що як перша так і друга війни за Крим з боку Росії були війнами загарбницькими і, за сучасним визначенням держави та нації, не стільки російсько-турецькими скільки російсько-українськими, бо саме українці на той час становили  більшість його населення. При цьому, російська влада, «визволивши» українське населення від татарського гніту, перетворила українців в рабів російських феодалів. Останні, на відміну від татарських і турецьких ханів, які вільно володіли українською мовою і її не забороняли, настирно зайнялись змосковщенням та знищенням всього українського та татарського. Наслідки такої політики українцями відчуваються і понині.

    На відміну від Росії Україна ніколи не розплачувалась з своїми ворогами інтересами своїх сусідів, не кажучи вже про союзників. Достатньо того, що маємо тільки в 20-му столітті в обох Світових війнах. Спочатку Совєцька Росія при підписанні Брестського миру розплатилась з Німеччиною окупацією України. Цю традицію не було порушено і під час Другої Світової Війни, коли Сталін віддав її під німецьку окупацію майже на три роки Третьому Рейху. При цьому, на початку війни з України, промисловий потенціал якої в ті часи перевершував потенціал Росії, переважно до Росії було вивезено разом з робочою силою майже всю придатну до евакуації промисловість. Те, що залишилось, у тому числі й  гордість України  Дніпрогес,  було знищено.

Фактичні наслідки фашистської окупації для України кремлівські правителі старанно приховували і тільки нині виявилось, що український народ втратив 13 з 27 млн. загиблих у війні в СССР громадян. Донині мало кому відомі і інші «пригоди» українців після звільнення їх територій від фашистської окупації, уготовані їм кремлівською владою. «Визволителі», принаймні частину, вцілілих під час окупації дівчат та жінок обзивала або «німецькими підстилками» або «німецькими шлюхами» і досить часто ґвалтували. Вціліле чоловіче населення на підставі того, що «невідомо чим вони займались під час окупації» потрапляло в штрафбат або в «піджачники». Різниця між  штрафбатівцями, де виживали одиниці, та «піджачниками» була лише в тому, що перших одягали у військову форму, а других залишали в домашній одежі. Більшість і перших і других гинули в першому ж бою.

Для відновлення виробництва на визволені території привозили, переважно з Росії, керівників і робочу силу. Отже, на місце вивезеного на початку війни, загиблого та призваного на фронт українського населення завозилось російськомовне. Цивільне населення України, яке побувало на окупованій території отримало «вовчі білети» у вигляді нових паспортів окремих серій. Ті паспорти довгі роки обмежували можливості українців влаштуватись на більш-менш престижну роботу, отримати середню спеціальну або вищу освіту.

При цьому вже не один раз (востаннє – 9 травня нинішнього року) президент «братньої» Росії безпідставно та цинічно на весь світ  заявляє, що «Росія і бєз Украіни побєділа би». А українська влада, зокрема очільники МЗС з «високопроффесійного», сформованого Партією регіонів уряду, які отримують чималеньку зарплатню з народної кишені, мовчать. А мали б честь мати, бо в той самий день в Севастополі, де святкував День Перемоги чинний Президент України, якийсь придуркуватий «ахвіцер» Російського Чорноморського флоту публічно закликав російську владу «прінудіть Украіну к дружбє». Наслідком такої заяви іноземця в цивілізованій країні світу були б міжнародний скандал, негайні арешт, суд і відбування покарання у в'язниці країни, де була зроблена така заява. Однак, цього на жаль не сталося, що є доказом принаймні службової недбалості не тільки очільника СБУ і Генпрокурора, а, на жаль, і «гаранта державного суверенітету та територіальної цілісності» – чинного Президента України.

Аналіз військових компаній Російської імперії починаючи з 18-го століття призводить до висновку, що в жодній з них без участі українських вояків вона не мала б успіху. Не було б перемог над турками, не були б підкорені Кавказ та Середня Азія, не втримала б Росія Сибір та Далекий Схід.  Розуміючи, що нинішня ситуація має багато спільного з ситуацією 17-го та 19-го століть, чинна російська влада вустами одного маловідомого депутата Госдуми заявила, що необхідно переселити 7 млн. українців на російсько-китайський кордон щоб створити бар'єр від проникнення китайського населення. В Україні це викликало не стільки обурення скільки сміх.

Цього року, розуміючи загрозу Росії з боку Китаю, Путін закликав всіх «російськомовних» прийняти громадянство Росії. Безумовно, заклик був спрямований на бажаних для нього російськомовних громадян України та Білорусі, які вже давно не хочуть  помирати за інтереси Росії. З їхньої свідомості і підсвідомості ще не вивітрилось гасло Першої Світової «Война до побєдного конца за царя, за Отєчєство» та/або  слова з відомої багатьом пісні до кінофільму «Білоруський вокзал»: «Нам всєм нужна одна побєда, одна на всєх — ми за цєной нє постоім». І гасло, і слова з пісні говорять про те, що колись і понині для російської влади людське життя нічого не варте.

Закликаючи всіх російськомовних прийняти громадянство Росії Путін не врахував, що серед російськомовних є небажані йому 50-100 млн. китайців, від яких він збирається захищати Росію. Саме вони залюбки можуть відгукнутись на його заклик, і тоді, в найкращому випадку, Росія в нинішньому вигляді проіснує ще 15-20 років. Саме так, бо через 20 років кількість громадян Росії китайської національності, які ніколи не перетворяться на росіян, з 50-100 млн. перетвориться на 100-250 і без бойових дій ними буде зайнято принаймні прилеглі до Китаю території Далекого Сходу та Сибіру.

Сама Росія після цього перетвориться на амбітного, схожого на своїх керівників, карлика. Крім цього, напередодні або після відторгнення від Росії Далекого Сходу та Сибіру, від неї можуть відійти промислово потужний Татарстан, а також землі, заселені хоч і асимільованими, але етнічними українцями. В Татарстані у квітні пройшли потужні акції протесту з вимогою до російської влади про введення другої державної (татарської) мови. Можливість такого розвитку подій було продемонстровано і останніми святкуванням в січні 2013 р. в багатьох російських регіонах Дня Соборності України, що дуже занепокоїло російську владу.

Вочевидь, що політика російської влади на чергове поневолення України раз за разом отримує поразки. Незважаючи на це, вона через проросійську «п'яту колону» продовжує активно діяти. Не досягнувши мети «газовою», «сирною», «трубною» та іншими війнами російська влада продовжує формування з українців образу ворога. 18 травня провладна Партія регіонів влаштувала в Києві «антифашистський» мітинг, на якому розповсюджувались листівки, в яких був недвозначний натяк, що всі україномовні є фашистами. Одночасно з безперешкодним звезенням на свій мітинг найманців, влада активно перешкоджала приїзду до Києва прихильників опозиції, яких  безпідставно називали фашистами. Дійшло до того, що «антифашисти» по-фашистськи приїхали на Софійський майдан боротися з опозиціонерами на броньовику (БРДМі), мало не спровокувавши конфлікт з людськими жертвами.

Підводячи підсумок варто констатувати що недолуга політика Кремля та підконтрольної їй антиукраїнської влади в Україні терпить крах. Доказом тому є дії «п'ятої колони» 18 травня, чиїми руками російська влада створює з україномовного населення образ ворога. А це означає, що Кремль може спробувати повторити сценарій 1918-1920 років, коли Росією проти України велися військові дії. Думаю, що саме для впливу на підсвідомість українців регіонали за підказкою росіян і приїхали на Софійський майдан на БРДМі. Однак сталося непередбачуване — прості громадяни голими руками швиденько вивели його з ладу, що є натяком російській владі та її українським поплічникам – силовий варіант в Україні приречений на поразку. Дії самих організаторів «антифашистського» шабашу за фашистським сценарієм свідома частина українського суспільства вважає маразмом.