І мовчки чухали чуби...

Світ продовжує подальшу свою ходу по історичному часу.  Україна, ні на мить не відступаючи, так само покрокувала по 2014-му.
   Учора мені на думку спав такий логічний (та чи логічний?) ланцюжок:
   Майже два віки тому. Часи жорстокого й ненависного царату. Часи життя й діяльності (творчої та громадської) Пророка Тараса. (До речі, саме у цьому році, за два місяці, ми відзначатимемо 200-ліття від дня його народження). Так от, немає у нас історичних, біографічних, архівних якихось свідчень, що при вільному (хоча й короткому) житті полум'яного патріота, у творчості якого красною ниткою проходять "заклики до повалення режиму, розпалювання міжнаціональної ворожнечі" - це за версією нинішніх зеко можновладців - немає свідчень, що десь колись просто так на вулиці чи перебуваючи в гостях, авторському виступі поета жандарми грубо виштовхали, побили чи фізично затуляли йому рота, аби той не міг читати своїх "антицаратських" віршів. Чи побили поета сторонні люди при мовчазному спостереженні жандармерії чи поліції за цим дійством. Так, життя його було важким, не позаздриш, але - повторюся - при тих коротких миттєвостях відносно вільного життя жорстокий царський режим до жорстоких силових жандармських методів не доходив.
                                                                   *  *  *
    П'ятдесят років тому, 15 грудня 1963 року трагічно обірвалося життя ще одного велета духу - Василя Симоненка, 79 річницю від дня народження якого Україна відзначила учора. Смерть поета сталася внаслідок побиття його міліцією (чи то кривавою гебнею). Та чи правилом були у ті часи такі випадки? Ні - це був рідкісний випадок. Патріотів тоді судили, саджали до буцегарень, а частіш - до психіатричних лікарень. Робили з них психічно хворих людей. І це було злочином проти людства, проти гуманізму, демократії, про яку в СССР годі було й мріяти.
   Так от, не били ні міліція, ні якісь ефемерні особистості спортивної статури привселюдно ні Л.Лук'яненка, ні В.Чорновола, та й Василя Симоненка піддали тортурам не привселюдно, а у приміщенні лінійного відділення міліції.
                                                                 *  *  *
  Наше сьогодення. 23-й рік, як Україна начебто незалежна, демократична держава. І чим же закінчився минулий рік і з чого розпочався наш 2014-й?
  Закінчився він масовим побиттям Беркутом сотень, якщо не тисяч, людей на київському  Майдані, звірячим побиттям молодої дівчини-репортера Тані Чорновол.
  Розпочався ж рік побиттям народного депутата-опозиціонера, розгоном, у тому числі й у  Черкасах, мирних зібрань. У тих же Черкасах нині судом заборонено мирні зібрання громадян майже на всіх майданах міста. Якщо громада відшуковує якусь місцину для мирного зібрання і повідомляє (згідно Українського законодавства) про це владу, суди тут же видають нову постанову про заборону й на тому місці. Що не заважає владі для своїх заходів перекривати автомобільний рух по центральних міських магістралях, використовувати які завгодно площі. А, лише побачивши трьох-п'ятьох представників спільноти, думка яких відрізняється від владної, тут же з'являються "воронки", десятки міліціянтів, десятки ж "осіб спортивної статури", які в Україні дістали прізвисько "тітушки", а на Черкащині вже три роки вони звуться "тулубюгенд".
   За чотири роки правління ця хунта  геометрично допрогресувалась  до висот диктатури, яку порівняти можна лише з роками сталінщини 30-років минулого сторіччя. Людей проторять в буцегарні, арештовують за прояви громадянської позиції, порушучи усі демократичні засади світової спільноти. Продажні суди, цербери-міліціянти, ручна прокуратура.
   Бентежить єдине - "народ бєзмолствуєт". Невже їх усе влаштовує? Чи вже звикли "мовчки чухати чуби?"