Невідомий учитель Василя Симоненка

Хименко Андрій Іванович (літературний псевдонім Андрій Химко; 27 липня 1919, Адамівка (Чигиринський район) — † 18 грудня 1991, Черкаси)

Черкащина… Це моя маленька батьківщина – це земля моїх батьків, дідів і прадідів. Це історія народу, який споконвіків прагнув до волі і кращого життя, який засівав поля і хлібом-сіллю зустрічав гостей, а недругів гнав зі зброєю в руках. Черкащина для мене – це щось тепліше і ближче, це те, що мене оточує, зігріває, додає сил. Лелека на виднокрузі, вишня, розквітла в саду, кущ калини біля хати – це і є моя маленька вітчизна.

Наша Черкащина з її неповторним, бурхливим і яскравим життям, розмаїттям цілої плеяди особистостей, велетнів духу витворила свою культуру. Цей край давав творчу наснагу Т.Шевченку, М.Гулаку, І.Нечуй-Левицькому, І.Котляревському, М.Старицькому, Д.Нарбуту. Отже, любити свій край черкащанам досить легко. Як бачимо, його є за що любити.

Я думаю, що людина про яку хочу написати ще недостатньо розкрита в літературі, ще недостатньо відома загалу і навіть шанувальникам мистецтва.

Багато письменників висловлювали здивування: мовляв, звідки у молодого поета Василя Симоненка, який народився у сільській глибинці, узявся отой завзятий український патріотизм, хто вклав у нього оту несамовиту любов до свого краю? Схоже, всю правду знав наш земляк, письменник Андрій Химко.

За своє життя Андрій Химко побачив надрукованими лише два твори...

Із гітлерівських таборів – у табори сталінські

Народився 27 липня 1919 року в селі Адамівка Чигиринського району тоді Київської, а тепер Черкаської області в селянській родині. Підростав серед двох старших братів та п'ятьох сестер.

З 1928-го по 1935-й рік навчався в Адамівській неповній середній школі. Батьки, брати та чотири сестри загинули під час голодомору 1933 року. Сам вижив, взявши ціпок та торбину і помандрувавши на Джанкой, звідти на Кубань. Побував у Ростові-на-Дону в дитячій колонії. В 1935 році вступив на робітничий факультет при Черкаському педінституті, закінчивши перший курс якого з вересня 1936 року перейшов навчатися в Черкаський медичний технікум і паралельно в Черкаську середню школу робітничої молоді №1. Навчаючись, з 1937-го по 1939-й рік працював вихователем у Черкаському дитячому будинку інвалідів №3.

Андрій Химко був справжнім українським патріотом, а отже – потенційним ворогом радянської влади. Не дивно, що його родина і він сам зазнали багато лиха. Ще малим його разом з батьками виселяли з рідної хати у селі Адамівка Чигиринського району.

В 1939 році, отримавши спеціальність медфельдшера і атестат про закінчення десяти класів середньої школи, вступив на заочне відділення літературного факультету Дніпропетровського університету, два курси якого встиг закінчити. Навчаючись, з 1939-го по 1941-й рік працював помічником державного санітарного інспектора в Соснівському курортному управлінні міста Черкаси.

Під час окупації Химко працював в українських виданнях Черкас, друкувався під псевдонімом Андрій Чорний, гуртував українські сили. Гітлерівці теж не жалували українських самостійників, тож Андрій Іванович зазнав переслідувань і з боку коричневих окупантів. Першого разу йому вдалося втекти з-під арешту. На колії під Черкасами його поранили, але він встиг перебігти залізницю перед потягом. Німці відстали, і Химко зумів дістатися до Сміли, де переховувався в будинку на вулиці Свердлова, що і зараз стоїть майже в центрі міста. Однак з часом його таки схопили і запроторили в табір.

Визволили його радянські війська. Відступаючи, гітлерівці кинули в підвал, де були в’язні, декілька гранат. Та Андрій Іванович волею випадку залишився живий. А коли відбувався мітинг з нагоди визволення, він разом з іншими в’язнями був прикро вражений тим, що в президії зборів в’язнів і радянських офіцерів сидів один з найбільших і найжорстокіших катів табору. Як виявилося, той виконував у ньому "спецзавдання", тобто був ледь не розвідником…

Незабаром червоні "визволителі" теж заарештували Химка і відправили його у табори Далекої Півночі. 12.08.1944 р. за доносом був засуджений військовим трибуналом Київського військового округу по статтях 54-І “а” і 54-ІІ КК УРСР до 10 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав. Перебував у місцях ув'язнення з 01.03.1944 р. по 17.10.1953 р., працюючи з 1944-го по 1949-й рік медфельдшером лікарні комбінату “Печорбуд”, а з 1949-го по 1953-й рік - медфельдшером лікарні комбінату “Інтавугілля”. Після звільнення по закінченні терміну покарання був зісланий на поселення в розпорядження Кожвинського РВМ МВС Комі АРСР.

Від подальшого перебування на засланні був звільнений 24.04.1956 р. на підставі наказу Генерального Прокурора МВС і КДБ при Раді Міністрів СРСР від 19.03.1956 р. Судимість і позбавлення прав були зняті згідно зі ст.6 Указу Президії ВР СРСР від 17.09.1955 р. “Про амністію”, про що Головна Військова Прокуратура повідомила письмово 25.10.1956 р. за № 51-24925-47, хоча тінь минулого продовжувала нависати над ним і надалі.

З вересня 1953-го по квітень 1963-го року працював послідовно старшим бухгалтером, головним бухгалтером, директором їдалень і ресторанів відділу робітничого постачання в місті Інта Комі АРСР. З квітня 1963-го по липень 1964-го року – начальником відділу матеріально-технічного постачання управління комбінату “Інтавугілля”.

Під час перебування на Півночі близько познайомився і підтримував надалі тісні стосунки з Г.Кочуром, Д.Паламарчуком, І.Савичем, Ю.Шкрумеляком, І.Гришиним-Грищуком, Л.Рябченком, М.Василенком та ін.

Влітку 1964-го року повернувся в місто Черкаси, де працював з вересня 1964-го по травень 1975-го року головним бухгалтером послідовно комбінату комунальних підприємств облкомунгоспу, реммехзаводу облпобутуправління, спеціального ремонтно-будівельного управління облпобутуправління, з квітня 1978-го по січень 1979-го року – начальником виробничо-планового відділу фабрики хімчистки одягу, а з січня 1979-го по січень 1981-го року – головним бухгалтером облрембудуправління зеленого господарства. Часті вимушені зміни місця роботи та складності при влаштуванні на нові місця роботи були пов'язані з постійним переслідуванням та “опікою” з боку органів КДБ. На пенсію за віком вийшов з 01.11.1979 року.

Співкамерниками Андрія Івановича були в різні часи навіть іранський принц і відомий російський письменник Андрій Солженіцин. Про свої зустрічі в таборах, про життя в них Химко розповів у книзі "У пазурах вампіра". Вона ще чекає свого видавця. Як на мене, це явище в нашій літературі, однак на такі книжки в Україні і зараз немає грошей…

Андрій Іванович написав величезну кількість віршів, поему "Анти", низку інших творів. За життя він побачив надрукованими лише два твори з трилогії про Івана Сірка "Засвіти". Цю справді цікаву книгу він писав не одне десятиріччя.

"Небагата в мене хата – навіть вбога,

Все життя моє – то труднощі,

Не тужи за незабутим, не треба,

Та багата й пелехата в ній тривога,

Без пуття…

По покійницях з мрій не квили,

Втіхи, й радощі, й достатки – геть нечасті,

Брів і долі злої гру трощив –

Їх найкращих – мільйони – в ганебі 

В ній роками всі ждуть лиха і нещастів!..

Все життя!..

Зремигали роки, як воли.

Не зміню її на пишну і багату,

І не мав у тому спочину

Але й рук не складай у відчаї:

Бо волію свою власну мати хату,

Наглядач – 

Йди, твори, і змагай, і трудись,

Бо в ній краще мені жити і тому ще,

Слав дорогу, мною збочену,

Бо життя нам лиш праця вінчає,

Що тут рідність, честь і совість – звік живущі!..

Тлом невдач!.. 

І вона лиш вершить йому вись!

"З біографії"   "Вислід"  "Порада"

(вірші з неопублікованої збірки "Інтими")

Бесіди на Дніпровських кручах

Не менш цікавою була б книга і про життя Андрія Химка. Писати про нього можна і треба багато. Бо, як не прикро, він ще досі невідомий більшості українців. Газетна публікація цієї прогалини не заповнить. Та все ж не можу не згадати ще один цікавий факт: Андрій Химко був добре знайомий з Василем Симоненком і, схоже, мав на нього великий вплив.

Не один день вони провели в бесідах над кручами Дніпра (з огляду на конспірацію). Обоє були затятими курцями. Тож, димлячи цигарками, ділилися планами, думками. Саме Андрій Іванович розповів молодому поетові правду про страшний голодомор українців 1932-1933 року, розкрив йому очі на жахливе нищення української культури, національної свідомості тоталітарним режимом, виплеканим КПРС. Він і перший пам’ятник на могилі поета поставив, бо працював на той час у бухгалтерії відповідного відомства.

Портрет роботи Олексія Татарова, 1993 р

Літературна творчість

Писати вірші та дописи почав ще в юності. До війни друкувався в Черкаській періодиці: “Прапор комуни”, “Черкаська правда”, “Піонер”. Під час заслання активно писав і перекладав, але більшість накидок новел, романів, поем, віршів та повістей, в тому числі і повість “Іван Сірко”, були вилучені і прикладені до слідства в 1949 році в таборі.

Історичний роман про уславленого кошового і полководця Запорозької Січі Івана Сірка, що писався вдруге, дві поеми, автобіографічна трилогія і біля тисячі віршів збереглися завдяки переховуванню у родичів та знайомих “у закОпах”. Такий захід виявився не зайвим. Останній трус відбувся вдома у 1983 році. Тоді органами КДБ інкримінувалася антиконституційна діяльність і за протоколом обшуку, крім різних нотаток, паперів тощо, були вилучені машинописні чернетки збірок віршів “Ключі й кличі”, “На перепуттях”, “Пісні та романси” і поема “Анти”, які були повернуті авторові лише у 1990 році.

Перша друкована книга Андрія Хименка “Засвіти” – перша книга трилогії про Івана Сірка – побачила світ у видавництві “Український письменник” в кінці 1990 року, друга - “Між орлами і півмісяцем” – у 1992 році, третя – “Під Савур-Могилою” – у 1993 році. Окремі вірші друкувалися у місцевій періодиці.

Ще за життя автора перша книга “Шляхами до прийднів” автобіографічної трилогії “У пазурах вампіра” була здана у видавництво “Український письменник” для опрацювання, а поема “Анти” - у видавництва “Веселка” та “Молодь”.

Епічну поему “Анти” коштом сім’ї автора вдалося надрукувати у Черкаському видавництві “Відлуння-Плюс” у 2002-му році накладом 1 тис. примірників. У часописі Черкаської організації Спілки письменників України “Холодний Яр”, що виходить раз на квартал, протягом 2004-2007 рр. друкувалася перша частина “Шляхами до прийднів” автобіографічної трилогії “У пазурах вампіра”, яка побачила світ окремою книгою у другій половині 2008-го року (видана коштом Головного управління внутрішньої політики Черкаської облдержадміністрації накладом 1000 примірників у місцевій друкарні ПП Ю.А.Чабаненка).

Вибрані поезії були надруковані у серії «Незабутні» часопису "Холодний Яр" Черкаської організації Національної спілки письменників України (№2, 2008 р.).

1 грудня 1991 року Андрій Хименко проголосував за незалежність на Всеукраїнському референдумі, перебуваючи в Черкаській міській лікарні №1, будучи тяжко хворим. 18 грудня його не стало…

У залі Черкаського обласного краєзнавчого музею, присвяченій видатним землякам, вихідцям із Черкащини або відомим особам, чия діяльність пов'язана з Шевченковим краєм. Поряд із поетом Василем Симоненком (1999-2009 рр.) були представлені матеріали про життя і творчість Хименка Андрія Івановича.

У 1993 р. на могилі А.І.Хименка встановлено гранітний обеліск, на якому викарбовано напис «Хименко Андрій Іванович (Андрій Химко). 27.07.1919 - 18.12.1991». На гранітній надмогильній плиті - тризуб і напис:

«І гасла й стяг дідів

я ніс, як міг, роки,

і їхні звичаї мені святі,

що тризна!

Та чільними були завжди

лиш два таки:

мій люд на всій землі

і рідна материзна.

Сповідь"

Світлий образ цього Великого Українця продовжує сяяти у пам’яті тих, хто його добре знав і глибоко шанував за щиру любов до України, багатюща історія якої надихала його на творчість, а він, відповідно, надихав на творчість інших.

Бочковська Катерина с. Кримки, Черкаська обл.