Блог Назара Обідзінського: Борис Гуменюк в Черкасах: "Кров`ю можна забруднитись, а можна очиститись".

Учора творча інтеліґенція та молодь Черкас зустрілась з письменником і воїном - заступником командира добровольчого батальйону «ОУН» Борисом Гуменюком.Запросив мене на цю зустріч Голова Черкаського відділення НСПУ Володимир Ткаченко. Зустріч відбулась у приміщенні Черкаського відділення Національної Спілки Письменників України. І, як виявилось, на жаль, не усім вистачило місць - було затісно, адже тих, хто виявив бажання послухати поета й громадянина була велика кількість.
   Прийшла на цю зустріч і Голова Черкаської обласної ради, нещодавня Голова Черкаської спільноти письменників Валентина Коваленко.
   Захід почався із запізненням понад годину - автівка, що везла воїна-поета, ще на Сході попала під обстріл і, як виявилось пізніш, в результаті було пошкоджено радіатор. Вода витікала. І вже в Золотоноші пан Борис поміняв ту автівку на таксі й до Черкас в результаті приїхав пізніш запланованого часу. Звичайно ж усі сприйняли цю ситуацію з розумінням.
   Оплесками й вигуками "Слава Героям!" зустріли присутні пана Бориса. А Валентина Коваленко зустріла побратима теплими обіймами, рушником і книгами черкащан.
   Наш герой також привіз із собою нещодавно видану свою збірку ""Вірші з війни".
   Все, що було почуто з вуст пана Бориса, неможливо було сприймати спокійно. Ось деякі з його думок та переконань:
   - Чи втратили ми вже частину України?
- Ніколи ми її не втратимо - незалежно від того, як буде поводити себе українська влада. Ніколи добровольці з цим не погодяться. Я буду воювати, доки ми не визволимо усю нашу землю, в тому числі й Крим. Ми будемо знищувати ворога, незалежно від того, якою буде точка зору в Києві.
- В одному зі своїх інтерв`ю Ви зазначали, що «на генетичному рівні» задовго до нинішніх подій відчували, що звір нападе з півночі. Звідки такі передчуття?
- А в України ніколи не було іншого ворога. Давайте не будемо нікого обманювати. Те, що Україна з кимось воювала, було локальними непорозуміннями. У нас був і залишається єдиний ворог - Росія. І оскільки ми не можемо поміняти географію і маємо такого сусіда, ми повинні покінчити з його претензіями раз і назавжди. Бо якщо ми не зробимо цього зараз, наші діти через 10 років повернуться на поле бою, у ті самі окопи і будуть вирішувати те, на що нам зараз забракло мужності. А якщо не діти, то через 30-40 років будуть гинути внуки. Наші київські князі породили це непорозуміння під назвою Росія, і нам з ним розбиратись. Якщо ми йому не вирвемо жало, а лише відрубаємо хвіст, він відросте, і звір знову буде думати про те, як нас проковтнути. І все продовжуватиметься - так, як це було протягом усієї нашої історії.
- Чи можемо ми розраховувати на допомогу з-за кордону?
- Сто років тому Антанта, в яку входили ті ж країни, що й зараз у НАТО, спокійно спостерігала, як Україна боролась із більшовицькою Росією. Те ж саме відбувається тепер, коли Україна знову зайшла в клінч із Росією. Вони цинічно й підло спостерігають, чим це закінчиться. Бо всі мають єдиний інтерес: щоб Росія ослабла в боях з Україною, щоб вона виснажилась у цій війні, а потім її роздерибанити. Ось коли це буде зроблено, тоді й можна буде про щось говорити. А поки цього не станеться, поки імперія не розпадеться на десяток країн, завжди матимемо загрозу з цього боку.
- Які найзворушливіші моменти спіткали Вас на фронті?
- У нас батальйонне весілля. У формуванні є дівчина з Черкаської області, яка прорвалась до нас, щоб бути поруч зі своїм хлопцем, з яким познайомилася на Майдані. Це було більше місяця тому. Коли ми з Черкас везли добровольче поповнення для батальйону, Мальвіна нишком забралась у багажник нашого «буса» і просиділа там до Кременчука, де ми зробили зупинку. Хотіли її відправити назад, проте дівчина так плакала і просилася, лякала, що втопиться, стане край дороги тополею, що ми нарешті розчулилися і взяли її з собою за умови, щоб куховарила, надавала первинну медичну допомогу. Цим вона і займається вже майже два місяці. Зараз вони з коханим, позивний якого Леннон, на ротації у Київській області. І там у селі Комарівка відбудеться їхнє весілля. Повінчає пару наш батальйонний капелан отець Павло. Будуть на весіллі всі, хто не на передовій, в тому числі командир батальйону. Я на жаль, не встигну, бо мушу зі Львова заїхати на Тернопільщину до мами. Крім того, зустрітися з волонтерами, які надають нам потужну допомогу.
Коли гримлять гармати, музи не мовчать? Адже Ваша муза заговорила дуже виразно саме серед гуркоту гармат і полум'я «Градів»...
- Культура має на це відгукуватись. Культура має на це рефлексувати. При всій повазі до журналістів, вони подають подію в локальному вимірі, а письменники - у глобальному. Художня правда завжди правдивіша за просто правду. Письменник завжди кращий свідок за самого учасника подій. Тому ми мусимо робити свою роботу.