По всій Україні офіційно було оголошено, що кобзарів з усіх областей запрошують до тодішньої столиці УРСР м Харків на Всеукраїнський кобзарський з'їзд. Всі повинні були з'явитися з бандурами, тому що крім власне з'їзду, будуть, мовляв, творчі змагання.
Кобзарі, бандуристи, лірники приїхали на конгрес з усієї України, з маленьких забутих сіл. Кілька сотень були присутні на конгресі. Це живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика і поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалісливі співці були вбиті.
30 грудня 1930. Настав день відкриття з'їзду. Кобзарі заповнили один з кращих харківських театрів. У кожного в руках інструмент, кожен одягнений у святкову вишиванку.
З'їзд відкрився спільним виконанням Шевченко «Реве та стогне Дніпр широкий ...». Уявіть, весь зал (а зібралися майстри найвищого ґатунку) натхненно співає! ..
Потім були вітання від уряду України, доповіді про стан кобзарства, шляхи подальшого його розвитку. Ось уже й вечір, можна було б на сьогодні закінчити ... Але хтось утримував всіх. Якась тривога вповзала в серця делегатів. А тим часом
на всіх виходах із залу з'явилися молоді в цивільному, але з явно військовою виправкою. Незабаром ряд за рядом почали піднімати делегатів і під суворим наглядом виводити у двір, а там вже вантажівки. Кобзарів, а це були в основному люди похилого віку, щільно укладали в машини і, прикривши брезентом, кудись везли. Ніхто ні на які питання не відповідав.
Низка машин мчала по нічних вулицях Харкова в бік залізниці, до товарної станції. Там, у віддаленому глухому куті, вже стояв ешелон - десяток «телячих» вагонів.
Вже через годину всі делегати недавнього з'їзду були в вагонах. Задзвеніли засуви, прозвучала команда, і поїзд рушив. І тут, підкоряючись велінням серця, ешелон заспівав:
«Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраїні милій ... »
Зануривши в ешелони, їх підвезли до околиць ст. Козача Лопань.
Пізно ввечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Побудувавши незрячих кобзарів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УРСР почав розстріл ... Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд ...
У грудні 1933 на пленумі Всеукраїнського комітету профспілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти «класово-ворожими».
Друкують лише «викривальні» матеріали про кобзарів. Наприклад, таке: «Сумнівні бандуристи ... під виглядом народної творчості протягають старий націоналістичний мотлох» або «... треба прийняти найрішучішим заходів щодо викорінення кобзарського націоналізму». А тим часом музичні фабрики влада зобов'язала навіть не сотнями, а мільйонами виготовляти «чарівниці-гармошки», «чарівниці-баяни» і «чарівниці-балалайки». До цькування кобзарів підключають і українських радянських письменників - Юрій Смолич писав: «Кобза таїть в собі повну небезпеку, бо надто міцно пов'язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів «.
Ця трагедія, як її називають, «харківська трагедія», завдала непоправного удару по українському кобзарства. Вже ніколи більше не ходили і не ходять кобзарі по селах України, не співають своїх славнозвісних дум та історичних пісень, і збереглися їхні пісні тільки завдяки нашим етнографам-професіоналам, які з голосу кобзарів записали їх тексти і музику, і звучать вони тільки зі сцени в виконанні професійних співаків.
Джерело: Людмила Решетова
Немає коментарів:
Дописати коментар