Хто є хто у Черкаській політиці. Несвободна «Свобода».

Анонімний автор, із сайту ОРД



Черкащині ніколи не везло на опозицію. Її колишні вожді В. Олійник та О. Черевко, які претендували на це звання, були і лишаються владою. А «Батьківщинівці» В. Гресь та А. Бондаренко такі ж далекі від опозиції, як пересічний черкащанин від справжнього добробуту і статків. Ніколи нам не везло і з радикалами. Дураків завжди було багато, патріотів – катма. На жаль це стосується й місцевого представництва найрадикальнішої та найпартіотичнішої з усіх провідних українських партій, — у місцевої «Свободи». Найближче до статусу справжнього українського патріоту звісно стоїть керівник обласного осередку Тетяна Чорномаз. Її зв’язок з націоналізмом і незалежною українською державою очевидний. Це її чоловік – Богдан Чорномаз. Дисидент. В’язень совісті, який за любов до незалежної України відсидів у таборах та тюрмах СРСР. І, якби Богдан Данилович очолив Черкаську «Свободу», я сказала б, що це найкращий вибір. Проте, в українській родині завжди керує жінка. Тому, очільницею місцевої «Свободи» стала Тетяна. Як завжди, одягнувши міні спідницю та пофарбувавши волосся ще в більше радикальніший ядовито-яскравий колір, кинулася на барикади. Так, і запрацювала «Свобода» на Черкащині за Тетяни Олександрівни. Як? Та ні як! Ні нових підрозділів, ні нових членів. Мене дивує як під її керівництвом ще залишилися Смілянський та Канівський осередки партії. Та й тут зрозуміло: через власну самостійність і автономність. Звісно куди там до політичної діяльності, коли сам мер м. Умані Юрій Бодров поставив тебе керувати розподілом дорогоцінної уманської землі. Ну як же відмовити, коли це той самий Бодров, який дав Тетяні Олександрівні нову квартиру. У цих стосунках політики бути не може. Тут, як казав відомий муровець Жеглов «любов с интересом, здесь у него (ну у неї – у Чорномаз) лежбище.» Що стосується Черкаського міського осередку «Свободи», то його не було ніколи. І знову ж таки все через керівництво. Не знаю хто вирішив, що вуса Михайла Вакуленка є достатньою ознакою його патріотизму. Для того, щоб визначити ступінь останнього потрібно лише згадати його біографію. Політичну. Оскільки іншої Михайло Якович, або Михалко, як зверхньо його називають усі, хто знає тернистий шлях «патріота» в політиці, майже не має. На зорі своє політичної кар’єри Вакуленко працював звичайним робітником великого промислового гіганта. Прихід перебудови він зрозумів як те, що можна більше не працювати, а стати новітнім комісаром нової української держави. І Михайло Якович пішов у РУХ. Там таких як він було багато. Проте, ні в число розумних, ні в число палких він не потрапив. Посад не здобув. Тому, прибив його політичний вітер Демократичної партії. Патріотизм Вакуленка тут нікому не був потрібен. Проте, й Михайло Якович швидко забув про рухівське коріння. Головне посади і гроші. Останні також були головним, коли він зі своїм другом Олександром Котькаловим скуповував по 20 гривеників голоси виборців на користь «відомого» українського політика Нестора Шуфрича. Патріот!… Потім були Українська народна партія, партія «Третя сила» і нарешті «Свобода». Зверніть увагу, у жодній з названих політичних партій він не був рядовим партійцем. Скрізь посади і заробітна плата. Михалко з 90-х років минулого століття ніде не працює, і не хоче працювати. Він заробітчанин від політики. Хоча брешу. Коли в 2005 році «переможці «помаранчевої революції» розписували собі посади в новій владі, Михайло Якович також тремтячою рукою вписав – керівник обласного Управління СБУ. Звісно завжди хочеться керувати тими, хто так довго керував тобою. Оповідаючи про Черкаську «Свободу» не можна не згадати ще одного «героя бандерівського спротиву» — Юрія Ботнара. Цього молдавана Тетяна Чорномаз «підчепила» в одній з уманських пивничок, де тоді бешкетував студент Уманської сільськогосподарської академії. Тяга до молодих чоловіків велика сила, навіть коли і бальзаківський вік вже давно минув. Так, і знайшли одне одного студентський голод, вічна потреба коштів і одвічне питання «кому я на х… потрібен» з одного боку та заношене жіноче лібідо – з іншого. Ботнару то жіноча прихильність Тетяни Олександрівни по барабану. Ще досі в студентських гуртожитках його альма матер згадують, що любив він, вірніше його любили здебільшого хлопці. Але ця історія до політики не має жодного відношення. Головне тут те, що на захист українського націоналізму став справжній український молдаван, який про Україну та націоналізм почув лише, коли приїхав до Умані вчитись. Ну нічого колись побудує незалежну молдавську державу. Тим паче, що на сьогоднішній день як ніколи гостро стоїть питання її приєднання до Румунії. Хоча навряд чи. Згадайте моє слово. Тетяна, яка не здатна впоратись з роботою очільниці осередку, ще зробить Ботнара своїм наступником. Отак і мається черкаська «Свобода» в лабетах своїх керівників. Тому, й не має ні прихильників, ні партійців, ні соратників. Тому й стоїть обіч Ради об’єднаної опозиції Черкащини, очікуючи лише свої лаври, нагороди й посади.