Жаль...

Наприкінці минулого року до мене звернувся Руслан з пропозицією написати статтю до 95-ї річниці від дня народження Данила Нарбута. Я йому відповів, мовляв, Руслане, у тебе ж була надрукована у "Молоді Черкащини" чудова стаття про Діда (як ми його називали).
- Еге... Коли ж це було?
- Як коли? Років 10-12 тому!
- Та де ж я її знайду?
- Не треба шукати - вона у мене збереглася.
- Невже? То я тебе, Назаре, попрошу: надішли її мені.
Надіслав. По прочитанню Руслан попросив мене її трохи підкорегувати, адже за десяток років від написання вона не буде сприйматись так, як тоді. А з часом у нього тоді було сутужно (а коли у Рулі був час?)Надіслав трохи оброблену статтю, він її переглянув і схвально відгукнувся.
Ось, до 9-ї днини від часу, коли Руслан відійшов у вічність (ледве набрав ці слова), пропоную увазі товариства цей матеріал.






Руслан Зайченко

ЖАЛЬ...

Тільки десь через рік зрозумів, що його
вже немає. Після чого суттєво зменшилась
щоденна доза споживаного спиртного і
настало якесь незрозуміле тупе полегшення

Із смертю Діда в Черкасах закінчилась ера Нарбута. Після цього поняття „культура” для мене асоціюється із словами „заробітчанство” та „кар”єра”. На жаль, ті, кому не варто було і народжуватись, і досі живі, а ті, хто не повинен вмирати, вже не з нами. Нарбут стоїть в одному ряду з такими велетами духу, як Стус, Литвин, Тихий, Красівський, Патріарх Володимир, Чорновіл (хоча я його при житті недолюблював), Лупиніс. Тих, кого я знав – Святійшого, Чорновола, Лупиноса, Нарбута – вирізняла якась скажена енергія, жадоба життя і боротьби. Ось останній штрих до осмислення, що таке культура нині в Україні. Коли в Києві ховали нашого земляка, Дідового побратима, політв”язня з 23-річним стажем Анатолія Лупиноса, „Дядю Толю”, директор Будинку письменника, де повинна була стояти домовина із тілом для прощання, запитав: „А хто це? Я такого письменника не знаю”. Воістину, „коли тобі скажуть – це філософ, запитай, де він воював, коли скажуть – це поет, запитай, по якій статті він сидів...” Коли сиділи многії, то в мене виникає велика підозра, чи не за допомогою того директора Будинку письменника?
Ми познайомилися з Нарбутом завдяки журналістці Валентині Мозговій та художнику Миколі Теліженку. Обласна організація УНА-УНСО шукала подарунок до 50-річного ювілею Юрія Шухевича. Роки ув”язнення зробили його незрячим, і ми хотіли подарувати Теліженкову скульптуру незрячого кобзаря, але вона вже пішла до якогось музею. І тоді Микола Теліженко сказав: „Хлопці! У Нарбута є картина „Козак Мамай”, вона в кожній українській хаті висіла як ікона, щоправда, Нарбут малював її для якогось американського музею, але, можливо, Дід вас і послухає”. Виявилось, Нарбут був особисто знайомий із батьком пана Юрія – головнокомандувачем УПА генерал-хорунжим Романом Шухевичем – Тарасом Чупринкою. Картину ми довезли з ексцесами, бо забули про неї, коли у тамбурі електрички почали втихомирювати якогось п”яного урода, що нещадно бив свою дружину.
Але все закінчилось благополучно – поламаною об стоп-кран (вдруге в тому місці) рукою Бориса та допомогою лінійної міліції в придбанні квитка на львівський потяг.
Картина нам дісталась вдесятеро дешевше, ніж заокеанським буржуям і я досі пам”ятаю, як ми ніяково тицяли Дідові ті гроші, а він ніяково виправдовувся, мовляв, жити геть нема на що, а то б і не брав. Закінчилось все крутим могоричем, де 78-річний Дід перепив нас, молодих пацанів. Після того Нарбут заявив, що завжди радий нас бачити в себе вдома, а невдовзі написав заяву про вступ до організації. Мені дуже неподобається, коли з часом із живої людини роблять лубочну картинку. Як в анекдоті про „дєдушку Лєніна”: „Глазкі ласковиє, а мог би і брітвочкой по горлишку”.
Колись я працював у 15 бригаді швидкої допомоги і почув від одного лікаря: „Мат - первий признак интеллигента”. В цих словах є велика справедливість – тільки справжній інтелігент не фарисей.
Із Дідових вуст матюк злітав в тих місцях і так органічно, що вже не сприймався за такий. Якось Дід зробив закид нашому товаришеві, мовляв, занадто гуляєш, за дівками національну революцію пропустиш. Почув у відповідь: „Хто б говорив, згадайте себе молодшим”. Дід тільки закректав. Його це дуже нервувало – цигарка, чарка, спілкування нарівні з нами, а от до молодиць вже незрівняно рідше. Коли Дід бачив вродливу жінку, він раптово змінювався. Очі блищали, з вуст сипалися нечувані прекрасні слова, брав руку і цілував так, що здавалося, ця жінка зараз досягне оргазму. Здавалося, Дід летить. У ставленні до жінки для нас, у більшості звичайних міських босяків, він був Учителем. Як і багато в чому іншому.
Нарбут був справжнім нащадком своїх славних предків – вибуховою сумішшю шляхтича і козака. Він з енергією поринув в організаційні справи, запалював молодих. Не зрозуміло, де бралися сили. На третій день святкування свого 80-річчя Дід угадав одного дурня, і ми, роззявивши роти, спостерігали, як той котиться по східцях. А тоді мовив: „Хлопці, приберіть це стерво”.
Щодо нинішньої писанини про те, що всі звали Нарбута Дідом. З часу вступу в УНА-УНСО „Дід” – партійне псевдо. І тільки для небагатьох близьких по духу і по життю поза межами організації він був Дідом. Я пам”ятаю, коли рівненські товариші приїхали по картини Нарбута для виставки, після доброго столу він сказав одному з них – цигану: „Ну що, хлопче, можеш і ти називати мене Дідом”. Це було як нагорода.
Виставки Нарбута, які організація, віднайшовши кошти, провела в ряді міст України – Києві, Полтаві, Львові, Рівному, Тернополі – були таким йому дарунком! Як і всім мешканцям тих міст, де виставлялись картини. Дідові важко було пересуватись, незадовго до того йому ампутували пальця на нозі (Ми і зараз вдячні хірургу третьої лікарні Карасю Миколі Федоровичу за вдало проведену операцію). Але з яким натхненням він брався до роботи після кожної поїздки! Як його приймали наші хлопці! Як він був вдячний за відвідини Кременецької фортеці, Почаївської Лаври, своїх товаришів по тих місцях!.. Та не встигли провезти по всій Україні. Наші хлопці дзвонили і приїжджали з багатьох областей з проханням організувати виставку і в них. Але не судилось. На жаль.
Для тих, хто і школу бачили тільки на малюнках (жартую), спілкування з ним було прилученням до того, що зветься культурою. Прилученням до духу боротьби, поняття борця, спротиву. Щоправда, Дід аж ніяк не був подарунком і ніхто не витримував більше трьох місяців. Та й слава Богу – багато пройшли його школу. Такого заряду їм вистачить на все життя.
Ми, міські маргінали, майже зденаціоналізовані, ставали біля нього українцями. Вражало безмежжя Дідового гумору.
Пам”ятаю, як в Борисполі зустрічали його сестру Марину, досить відому у західному світі балерину. І як Дід хвилювався, адже 50 літ розлуки. І як Дід перемінився і сяяв, коли поверталися до Черкас, і мовив: „Ну, Руслане, налівай!” – „Скільки, Діду?” – „Я не зрозумів, звичайно, як завжди”. Ну, я, як завжди, плюхнув півсклянки. І Марина (і у 80 років і обличчям, і статурою ще така молодиця! Що ти хочеш – Захід!) – округлені очі, переляк на обличчі: „Даню! Хіба можна стільки за раз? Ти ж помреш!” Дід: „Марино, мене з дитинства од води тошніт!” Коли вони спілкувалися, були як діти, наче повернулися в своє дитинство.
Жаль, є в Діда гріх перед всіма нами, перед Україною. З його смертю закінчився український рід Нарбутів – гордих, гонорових людей, нащадків литовського шляхтича Нарбута, що прийшов в Україну в 15 ст. І покозачився. Жаль, що те, що є цінністю і надбанням нації, розходиться нині за копійки, а то й за пляшку. Напевно, правда, що природа відпочиває на дітях геніїв.
У часи занепаду та людської ницості, кока-коли та примітиву, культу грошей та суцільної зради знаходяться люди, для яких справжні цінності не стали порожнім звуком. Директор художнього музею Ніна Клименко, яка багато зробила для проведення виставок, голова черкаського відділення Міжнародного фонду культури Анатолій Волошин, Дідв хрещеник Андрій Ганноченко,художник Микола Теліженко та багато інших, завдяки яким Нарбут мав змогу творити.
Не хотілося б, щоб через нинішній політичний зоопарк не вдалося завершити справу увіковічнення пам”яті Нарбута. Зроблено багато, але абсолютно недостатньо. Немає вулиці Нарбута, немає йому гідного пам”ятника, немає музею Нарбута...
Ахматова колись писала: „Лица к лицу не увидать, большое видится на расстоянии”. Так, з часом стане остаточно зрозуміло, що Нарбут для Черкас – це як Святий Володимир для Києва, Шевченко для Канева, Дюк для Одеси, Пирогов для Вінниці.
Похорон Нарбута. Напевне років 200 не було в Черкасах такого. Колись так ховали якогось гонорового черкаського козака. Або, як Шевченка на Канівських горах. Або Святійшого Патріарха в Києві в 1995.
Колись, ще до знайомства з Дідом, мені було дуже сутужно і я сказав про це одному із тодішніх керівників організації. Він відповів: „Руслане, для остаточної перемоги нам, можливо, не вистачить однієї листівки, одного пострілу, однієї людини”. Щоправда, сам він відійшов і зара барижнічає, але ті слова я запам”ятав.
Нарбут прожив дуже яскраве життя. Напевне, щоб описати, то вийде декілька томів. А скільки анекдотів, бувальщин! А які академічні глибокі пізнання в царині мистецтва, народної творчості, історії, генеалогії! З якими людьми він був знайомий!.. Нам не вистачило одного диктофона та одного впертюха, який би записав хоч дещицю від почутого.
Та ще напишеться книга про Українця. Про Нарбута.

Тепер вони зустрілися. Вони там будуть разом, нерозлучні в спогадах, думках, переживаннях за нами, живими, за Україною. А нам тут їх вдесятеро ЖАЛЬ...