Відповідь Романа Коваля на опубліковану в цьому блозі спробу археографічного аналізу роману Ю.Горліса-Горського "Холодний Яр"
“Літературний донос” Сергія Луніна
Дискутувати
з упередженою людиною сенсу нема, але мої товариші, зокрема Микола
Владзімірський, Андрій Луб’яний, Владислав Карпенко та Микола Посівнич,
попросили мене дати відповідь на поширену в Інтернеті статтю “Сергій Лунін, “Холодний Яр” Юрія
Горліса-Горського: археографічний аналіз”.
Спочатку – про передісторію виникнення
цієї статті.
Сергій Лунін з’явився в моєму житті
несподівано.
Улітку 2012 року на мою електронну пошту
надійшов від нього лист.
Досі я Луніна не знав, не знав навіть про
його існування.
І ось цей незнайомець, замість того щоб
чемно привітатися, безапеляційно заявив, що дочка Юрія Горліса-Горського Леся
Янг (Лісовська) передала йому право на переклад російською мовою “Холодного
Яру” Юрія Горліса-Горського і щоб я мав це на увазі й іншим переказав.
Оскільки я не мав наміру перекладати
спогади Юрія Горліса-Горського на російську, то здивувався, чому невідома особа
інформує мене про це, та ще й суворо-вимогливо, сухо-непривітно, ультимативно.
Я запитав, чи цей дозвіл оформлено документально в нотаріуса. Питання Луніну
явно не сподобалося, бо, як виявилося, ніякого нотаріально завіреного дозволу
Леся Янг йому не давала. У другому листі Лунін сказав, що візьметься за
“доопрацювання” цього питання…
Якраз тоді мені зателефонувала Леся Янг. Я
переповів їй розмову з незнайомцем та порадив не мати з ним справ. Тим більше
що невідомо ще, який з нього перекладач. Якщо він уже так хоче, то нехай
перекладає, але не треба передавати йому виняткові права на переклад. Якщо ще
хтось захоче перекласти “Холодний Яр”, нехай також перекладає – це тільки
сприятиме популяризації спогадів її батька про Визвольну боротьбу.
Невдовзі мені зателефонував Богдан
Легоняк, керівник філіалу “Холодний Яр” Національного заповідника “Чигирин”, і
сказав, що до нього в Медведівку приїжджав з Харкова невідомий йому чоловік
семітської зовнішності, який назвався Сергієм Луніним. Він усе допитувався, на
якій підставі Роман Коваль перевидає “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського.
Поводився, на думку Богдана, вимогливо-нахабно, саме тому в телефонній розмові
з Лесею Янг Богдан Легоняк застеріг її від співпраці з Луніним.
Зробив Лунін ще й спробу проникнути в
родину Чучупаків, звичайно ж, “із дослідницькою метою”. На мій погляд, він
хотів сфотографуватися з Володимиром Дем’яновичем Чучупакою, щоб потім у
публікації засвідчити свою близькість із родиною Чучупаків, що, звичайно,
додало б його “дослідженням” вагомості. Я застеріг Чучупаківську родину, з якою
товаришую вже майже 20 літ, і вони відмовилися від зустрічі.
Минув рік. Журналістка Ірина Гармасій
знайшла в Державному архіві Закарпатської області особову справу Юрія
Городянина-Лісовського, зробила копії усіх сторінок і переслала мені для публікації в
книжці “Ми ще повернемось!”. Повна назва цієї позиції у книжці така: “Ірина Гармасій. Опис архівної особової
справи Юрія Городянина-Лісовського, вчителя Української державної народної
школи с. Луг, що біля м. Великий Бичків у Карпатській Україні”.
Прочувши про
цінну знахідку, Лунін поспішив на Закарпаття. Пані Ірина погодилась на зустріч,
але потім пошкодувала, бо, з її слів, С. Лунін поводився занадто вимогливо і
некоректно. Справив на неї враження некультурної людини. Говорив з нею
російською мовою. Казав, що він “кацап”, чи “кацаб”. І все наполягав, щоб вона
саме йому передала копії цієї справи. Пані Ірина відмовила. Лунін, видно,
розсердився, бо навіть не заплатив за каву дамі, яку запросив у кафе. Мусила
пані Ірина сама розплачуватися.
Були в наполегливого
й ощадливого харків’янина також і контакти з онучкою Юрія Горліса-Горського
Лялею. На Лялю Лісовську Лунін справив настільки негативне враження, що вона
звернулася до мами з категоричним проханням припинити з ним будь-які стосунки.
Навколо Луніна утворився
вакуум – як в Індії навколо представників “касти недоторканних”…
Леся Янг так і
не передала йому права на переклад російською мовою “Холодного Яру”, відтак
Лунін, як я зрозумів, вирішив “помститися”.
Я написав про
це, щоб з’ясувати мотиви написання статті “Сергій Лунін, “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського: археографічний аналіз”.
Що ж до самої
статті, то вже в назві автор заклав неправду – ніякого
археографічного аналізу й не передбачалося. Нагадую, що археографія – це “галузь
історичної науки, яка досліджує ПИСЕМНІ пам’ятки старовини та виробляє наукові
принципи їх видання” (Великий тлумачний словник сучасної української мови
(рекомендований Міністерством освіти і науки України). – Київ – Ірпінь: Перун,
2001). У статті Луніна не йдеться про наукові принципи видання “ПИСЕМНИХ
ПАМ’ЯТНИКІВ”, ТОБТО РУКОПИСІВ.
Почав з неправди –
так і продовжив.
За базовий термін
своїх тлумачень Лунін узяв поняття “факсимільне видання” “Холодного Яру”, яке,
мовляв, зберігається “в кількох бібліотеках України”.
Нагадую, що таке
факсиміле. “Це точне відтворення будь-якого графічного ОРИГІНАЛУ (креслення,
рукопису, малюнка, документа, підпису тощо)” (Великий тлумачний словник
сучасної української мови. – Київ – Ірпінь: Перун, 2001).
У розпорядженні
Луніна РУКОПИСУ “ХОЛОДНОГО ЯРУ” (тобто оригіналу, факсимільного видання) НЕМАЄ,
але він вдає, що саме на нього й спирається у своїх “дослідженнях”. Насправді ж
він пише про видання “Холодного Яру” 1930-х років, підготовлені редакторами
різних видавництв.
З метою дезінформації Лунін вводить ще й поняття “авторський текст [Юрія
Горліса-Горського]”. Брехати так брехати!
Ось такі
дослідники!
Меседж статті
Луніна такий: “Починаючи з 1967 р. текст “Холодного Яру” друкують лише
спотвореним”. Тобто Лунін стверджує, що видання, які здійснили Микита
Мироненко, Роман Федорів, Роман Коваль і черкаське видавництво “Відлуння-Плюс”,
вийшли “лише спотвореними”. Звичайно, всю жагу “чесний дослідник” Лунін
зосередив на мені (“До зовсім неподобного перекручення тексту вдався у своїх
так званих редакціях Р. Коваль”).
“Треба й зауважити
те, – визнав Лунін, – що Коваль, посилаючись на вдову Городянина-Лісовського,
наголошує на скаргах автора [Юрія Горліса-Горського] на засилля галицьких
виразів у “Холодному Ярі” загалом”. Але, “авторитетно” вирішує Лунін,
“наведеного вище замало”.
Роз’ясню
детальніше.
По-перше, якраз Галина
Гришко, вдова Юрія Городянина-Лісовського (Горліса-Горського), мені порадила
здійснювати наступні перевидання саме з лондонського видання Микити Мироненка.
Так, до слова, зробив і Роман Федорів.
По-друге, в кожному моєму
виданні “Холодного Яру” є розділ “Заувага редактора”. У ньому я зазначаю: “У своїх листах за 2005 рік до мене і моєї дочки
Олесі (редактор, яка допомагала мені, поруч з Василем Шклярем, редагувати
“Холодний Яр”. – Ред.) Галина Гришко
[колишня дружина Юрія Горліса-Горського] двічі наголошувала, що Юрій
Горліс-Горський мріяв про те, щоб наддніпрянські літературні редактори суттєво
відредагували роман “Холодний Яр”. Зокрема, в листі до Олесі Коваль 6 жовтня
2005 р. Галина Гришко писала: “До Вас велике прохання: припильнувати, щоб
книжка вийшла з мінімальною хоча б кількістю друкарських “чортиків”, як це
сталося з обома томами [Романа] Федорова. Ті друкарські помилки роблять погане
враження на читача, а тим самим зменшує вартість книжки. “Холодний Яр”
видавався [у 30-ті роки ХХ століття] в Галичині для місцевого читача, і мрією Юрія Г.
було зредагувати книжку, виелімінувавши всі галицькі вирази. На жаль, мрія Юрка
[поки] не збулася… Книжка потребує доброго літературного
редактора”.
Додаємо від себе,
що у книзі була й низка фактичних помилок, зокрема в назвах сіл, наприклад село
Медвин подавалося як Медин, а село Стецівка часом як Степанівка, [Вереміївка як
Воронівка]. Ці та інші помилки виправлено. Подекуди в тексті поруч із
прізвищами поставлено й імена повстанців.
У першому томі попередніх видань розділи пронумеровано, а
у другому томі позначено зірочками. Вирішено в цьому виданні дати назви
розділам, виходячи зі змісту.
Уперше “Холодний Яр” перевидається з фотододатком,
біографічними довідками та примітками, які допомагають глибше збагнути зміст.
Повідомляю також, що Галина Гришко
права на перевидання книги Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” передала мені”
(Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Восьме
видання, виправлене, доповнене. – Київ – Львів – Дрогобич: Видавнича фірма
“Відродження”, 2006).
Здавалося, все
зрозуміло, але, як бачимо, не всім. “…Незрозуміло, – не виходить із дива Лунін, – чому
нащадки автора досі не поклали цьому край, спираючись на п. 2 ст. 29 Закону
України “Про авторське право і суміжні права”.
Ось де собака
заритий!
Тому й визначив я
жанр писань Луніна як “літературний донос”.
Сергій Лунін так
захопився перекрученнями, що втриматися вже не міг. Ось черговий приклад:
“Лариса Лісовська заповзялася перевидати твір батька сама, але зустріла на
цьому шляху серйозні перешкоди”.
Які “серйозні
перешкоди”? Хто чинить їх? Навіщо вигадувати?
Найбільшою
перешкодою є тяжка хвороба Лесі Янг (Лісовської), побутові проблеми,
відсутність власної квартири тощо.
Хочу також
зазначити, що Галина Гришко (мама Лесі Янг) передала мені майже весь архів Юрія
Горліса-Горського, в тому числі понад сотню світлин, газетні публікації свого
чоловіка, деякі його машинодруки та рукописи. Ці авторські тексти, тобто
оригінали рукописів, зберігаються в мене. Порівнюючи їх з уже опублікованими
варіантами в пресі, можна помітити відмінності в текстах. Є в мене і газетні
публікації деяких спогадів Юрія Горліса-Горського, а в них – виправлення
галицизмів, які з’явилися проти його волі. Виправлення зроблені рукою Юрія
Горліса-Горського.
Причепився Лунін і
до книжки “Ми ще повернемось!”, яку я впорядкував. І тут, бачте, не догодив
йому! “З виданням іншої спадщини Городянина-Лісовського теж не все добре, –
пише Лунін. – 2012 року значною подією стало видання Р. Ковалем збірки “Ми ще
повернемось!”. На жаль, туди не увійшли щонайменше три твори письменника:
“Червоний Чортополох”… п’єса за повістю “Отаман Хмара”… надруковані львівською
газетою (відповідні номери є, наприклад, у ЦДАЗУ) нариси про СРСР станом на
початок 1932 року…”
Нема сенсу
вступати в ширшу дискусію з людиною, яка б дуже хотіла виглядати правдолюбом, а
сама енергійно фальшує, підтасовує, накручує. Чи, може, я помиляюся, може, таки
болить у Луніна серце за полеглих, за холодноярський ідеал, за його чистоту й
незаплямованість? Важко повірити в це, адже в час, коли йде кривава боротьба за
збереження Української держави, коли злочинна влада вбиває борців за волю
України, калічить їх, ув’язнює, коли в Харкові, де живе Лунін, розбивають
меморіальні дошки українським письменникам, нищать пам’ятники УПА, а тітушки
Добкіна і Кернеса люто б’ють євромайданівців, щось не чути обуреного голосу
“борця за Холодний Яр” Луніна, не видно його й серед борців-євромайданівців… Зайнятий
він, зайнятий, бо в цей час строчить “літературний донос” на людину, яка
оспівує героїзм борців за волю України різних епох, бере безпосередню участь у
боротьбі за Українську державу.
Тож, шановні
прихильники Холодного Яру, якщо побачите десь статтю, підписану Сергієм
Луніним, будьте обачні. На мій суб’єктивний погляд, можливо і помилковий, саме
з такими “діячами” поручник Юрко Городянин (Юрій Горліс-Горський) припиняв
дискусію ударом кинджала “у ліву кишеню френча”, бо пізнав істину, що
“від того, скільки цеглинок ворожого муру проб’ємо лезами і кулями, залежить
висновок боротьби”.
Слава Україні!
Роман КОВАЛЬ
13 лютого 2014 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар