Недопереможці: 1947 - 2017

                            
Таке вже було.

У травні 1945 мільйони червоноармійців відчували себе переможцями. Вони перемогли Гітлера, чи то визволили чи то окупували – тут зараз мова не про це, - але так чи інакше з боями зайняли пів-Європи, і щасливі, бо вижили, збирались додому.

А вдома вони виявили одну дуже просту річ: воюючи за Батьківщину, вони автоматично воювали за державу. Державу, яка послала їх на війну, а сама залишилась в тилу за їхніми спинами. Це взагалі-то нормально. Так буває практично завжди, за винятком хіба повстанських рухів, в яких свої держави ще просто нема. Так було, так є, і так має бути. Хіба от тільки зустріч держави з тими, хто відстояв її існування, відбувається дуже по-різному.

72 роки тому держава зустріла переможців настороженим прищуром НКВД: а чого це вони там понабирались по окупованих Європах, чи ж не крамоли? І чи не надто вони там на фронтах звикли думати самі, а не як накажуть? Та й взагалі – ті, що здолали страх смерті під ворожим вогнем, певно можуть і вдома страх загубити, а як же державі бути з тими, хто не боїться?

Держава швиденько склала два та два, і вже за два роки, у сорок сьомому, переможці масово, майже такими ешелонами як перед тим на фронт, рушили до ГУЛАГу. І на відміну від фронту, де в бій вони йшли взводами, ротами, батальйонами, і до кінця відчували плече товариша, з репресивною машиною кожний з переможців опинився сам-на-сам, один проти налагодженого механізму, без жодного шансу перемогти.

До чого це я раптом згадав? До того, що вчора на фоні експортованого з Рашки путінського "побєдобєсія" всіляких бєзсмертних полків справжні ветерани не тої, доісторичної, а нашої сьогоднішньої війни – може і не великої, натомість точно Вітчизняної, - опинились перед обличчям, щоб не сказати перед скотською мордою, врятованої ними держави. Переможці Пуйла, які зірвали "руцковесну" та зберегли нашу країну на карті світу, опинились у шкурі переможців сорок п’ятого року, тільки замість НКВДшників їх били посеред вулиць захищених ними Дніпра, Запоріжжя та Києва "переатестовані" мусора.

Історія повторюється. Наша війна ще не завершилась, тому поки що Банкова не може собі дозволити масових репресій. Але протистояння сторін очевидне, воно сформувалось ще три роки тому, і з того часу нікуди не зникає. Ще з вести чотирнадцятого по один бік барикад опинилися ми, вчорашні майданівці, які стали бійцями "добробатів" та волонтерами фронту, та вони – мусора, які до останнього служили диктаторові, разом з кримінальниками катували та вбивали людей йому на догоду, виявились настільки непрофесійними, що ганебно програли натовпу цивільних, як щури пересиділи по хатах, поки Самооборона замість них підтримувала порядок та боролась із криміналом, а потому присягнули новим (чи таким вже новим?..) хазяям, а з початком війни зайнялись звичним ділом, шманаючи волонтерів на тилових блок-постах. Тоді здавалось, що не варто розпилятись на них – всі сили на фронт, на перемогу, а з цією наволоччю потім якось упораємось… Певно, десь так само помилялись наші діди – червоноармійці, лишаючи у себе за спиною вгодованих тилових гебістів.

За три роки вони укріпились, "переатестувались", майже всі отримали УБД (на відміну від неоформлених добровольців), і весь цей час копичили ненависть. Ненависть до нас, "майданутих", через кого їхнє життя як не зламалось, то принаймні стало дещо менш комфортним. Вони не пробачили нам цей некомфорт, і мстяться за кожної нагоди, навіть не намагаючись вже це приховувати.

Цього року все зайшло ще далі – поруч з мусорами пліч-о-пліч знову встав кримінал. "Тітушня", яка била ветеранів АТО у Дніпрі, донедавна ще сиділа принишкла, відходила від майданівського переляку. Вчора вони знову вийшли на вулицю, звісно ж на тій самій стороні – проти всього українського, за Пуйло, совок та мусорню. "Свій до свого по своє" (с).

Протистояння поки носить швидше символічний характер – у влади поки що немає ні політичної волі, ні достатнього числа виконавців для організації масових репресій. Та й для захисту від Пуйла на випадок великої війни ми поки що потрібні. Але війна не навіки, рано чи пізно ми переможемо РФ, у нас просто нема іншого вибору. І тоді нас чекає свій 1947й рік - бо ми станемо остаточно не потрібними у новій-старій олігархічно-ментовській конструкції української влади. Тоді триста тисяч (чи скільки нас там стане на час перемоги) захисників України остаточно стануть "тягарем" та "перешкодою", і нас остаточно зачистять. Звісно, якщо ми це дозволимо.

Сили вже зараз приблизно рівні "арифметично" – кількість ветеранів нашої війни за незалежність приблизно співставна з чисельним складом МВС. Ну а скількох тилових мусорів чи "тітушок" вартий в бою кожний з нас, навіть останній контужений "аватар" - питання, як то кажуть, не достатньо досліджене, але щось підказує, що рахуба аж ніяк не "один до одного"…

Так що "наш сорок сьомий рік" ще може і не відбутись – якщо вже зараз почнемо гуртуватись та організовуватись. Наша сила – ветеранські спілки та товариства. Не такі, що підуть за "афганським сценарієм" клянчити у держави пільги, квартири та "сотки" - а такі, які здатні будуть захищати своїх він "них".

Захищати у судах, організовувати адвокатів та допомогу на процесах, мобілізовувати мас-медіа та громадськість у тих випадках, коли нас "пресуватимуть" хоча б із видимістю законності. І просто жорстко відбивати своїх, коли пресують "по бєспрєдєлу". Відбивати своїх, та карати тих, хто підняв на них руку – щоб вдруге нікому не схотілось. На війні як на війні, і не ми перші її почали.

Триста тисяч свідомих громадян, які повернулись зі Сходу – це сила, яка може змінити історію країни, та нарешті зробити державу з чи то окупаційної, чи то імітаційної нашою, справжньою, українською.

Ми мусимо чим швидше стати зі стихійної сили силою організованою, і за вкрай стислий термін пройти шлях від оборони до наступу – від захисту та відстоювання своїх та покарання ворогів перейти до висування та просування своєї політичної програми. Стати політичною силою, готовою та здатною зачистити країну від наволочі та взяти на себе відповідальність за її майбутнє, як ми взяли його на Майдані та на фронті.

Ми самі можемо, і повинні стати Державою – так само, як три роки тому ми стали Армією замість неіснуючого паперового війська совкової псевдо-держави.

Ми не виправимо суть цієї прогнилої влади – але можемо, і повинні самі замість неї стати владою. І ми на це здатні – якщо будемо разом. І саме це стане справжньою, остаточною перемогою України, нашим "взяттям Рейхстагу".

Якщо ж лишимось кожний сам-на-сам проти хирлявої, недолугої, майже імпотентної (згадаємо нещодавню блокаду ОРДЛО), але все ж репресивної машини – повторимо долю переможців сорок п’ятого. І країна, за яку ми воювали, так і залишиться їхньою – прямих нащадків НКВД, вертухаїв та тітуханів.
                                                                 Євген Дикий