Іван Малкович – український поет і видавець, власник і директор видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, а цьогоріч – лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. На книжках його видавництва виросли діти незалежної України, його ім’я асоціюється з казковим дитинством.
Напередодні старту 24-го Форуму видавців у Львові “Український інтерес” поцікавився, чим живе улюблена для багатьох українців “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” та які новинки привезе до міста Лева.
В ексклюзивному інтерв’ю “Українському інтересу” Іван Малкович розповів про справу свого життя – “Антологію української поезії ХХ століття: від Тичини до Жадана”, стан книговидання в Україні, проблеми, з якими стикається новостворений Український інститут книги та про те, як живеться лауреату Шевченківської премії.
– Розкажіть, над чим працюєте сьогодні?
– Саме в ці хвилини готую до друку третє видання “Антології української поезії ХХ століття”. Знаєте, скільки тут сторінок? 2016! В Україні ще, здається, не було книжок з більшою кількістю сторінок.
– Це Ваш найбільший теперішній проект?
– Формально точно найбільший (сміється). Це така моя “місійна” книга, яка самостворювалася в мені протягом життя. З кожним виданням вона буде трошки змінюватись і вдосконалюватись, як вдосконалюються і оновлюються, наприклад, наші улюблені гаджети. Так буде і з цією антологією. Бачите, поезія – абсолютно суб’єктивна справа, однак я намагався її якось об’єктивізувати через поради колег-літераторів і літературознавців, які пропонували мені вибірки своїх улюблених поезій. Бо буває, що одні поети нам дуже близькі, а щодо інших ти знаєш, що це – хороший поет, але це не твій поет. Тому й радився з тими, хто любить саме таку поезію.
– Як Ви оцінюєте місце української поезії у світовому художньому середовищі? Наскільки ми як нація дали якісний продукт світові?
– Гадаю, що окраса української літератури – її поезія. Якби українську мову знали, хоча б на рівні польської, то вона звучала б у світі набагато вагоміше. Адже це одна з найкращих європейських поетичних шкіл, і ця “Антологія” підтверджує цю тезу.
– У ці дні у Львові відкривається Форум видавців. Що повезе “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” до Львова, які новинки презентує?
– Уже 24 роки Львівський форум – це справжній український книжковий Великдень. Кожен “випікає” до нього свої щонайкращі книжкові “пасочки”. З появою книжкового Арсеналу в Києві, який останні кілька років доволі потужно став на ноги, вже є два такі Великодні.
І всі українські видавці намагаються більшість своїх новинок презентувати саме на цих двох книжкових великих форумах. Ми щороку видаємо не менше 20 книжок. Це, можливо, не так багато, але це саме мій ритм і темп. Адже я особисто причетний до виходу всіх книжок – я все вичитую, працюю з авторами, з художниками й дизайнерами, і присутній на друці чи не всіх перших накладів кольорових книжок. Я поєдную в собі 6-7 “видавничих іпостасей” (сміється), я не просто “святковий
директор”.
директор”.
З дорослих видань до Форуму вийде третій роман Юрія Косача “Сузір’я лебедя”, дві поетичні книжки з серії “Українська поетична антологія” – збірка “Три потоки місячного світла” Ігоря Римарука, одного з провідних поетів другої половини 20-го століття, і “Вибране” Ірини Жиленко, де вперше зібрані її твори з усіх прижиттєвих збірок.
– Свої твори “закинули”, не пишете тепер? Чи буде книжка нових поезій Івана Малковича?
– Шевченківську премію я отримав за книжку, яка називається “Подорожник з новими віршами”, де, як видно з назви, є й нові поезії, зовсім свіжі. Учора, до речі, уже вийшло четверте видання цієї книжки.
– Як ви оцінюєте стан українського книговидавництва? Наскільки українці стали читати українською?
– У зв’язку з російсько-українською війною в Україну заходить менше російських книжок і це дуже позитивно відбилося на українському книжковому ринку. Люди більше купують українських книжок, що дає вітчизняним видавцям економічний приріст, а отже вони вже можуть видавати не тільки дитячі книжки чи художню літературу. Зараз трохи активніше почала видаватися економічна, природнича література, книжки з інженерії. Українське книговидання стає на міцніші економічні ноги.
– Ви перед інтерв’ю згадали про крадіжки, що Росія краде нашу
територію та історію. Востаннє вони намагалися “вкрасти” Анну Ярославну,
яка мовби стала раптом російською княжною. Чому росіяни постійно
намагаються пограбувати нас?
територію та історію. Востаннє вони намагалися “вкрасти” Анну Ярославну,
яка мовби стала раптом російською княжною. Чому росіяни постійно
намагаються пограбувати нас?
– За великим рахунком нам має бути байдуже, що вони думають про нас. Важливо, щоб українці знали більше про самих себе і не кормилися з російських джерел. Тому я й видаю, наприклад, поетичну Антологію, щоб наповнювати людей інформацією про наших світочів поезії. Адже українці, на загал, краще знають, наприклад, як загинув Лорка, Пабло Неруда чи Єсенін з Маяковським, але зовсім не знають про такі героїчні постаті, як Михайло Драй-Хмара чи Олег Ольжич.
– Під час промови на врученні Шевченківської премії Ви сказали, що хотіли би дожити до того часу, коли про Шевченка в школі розповідали б не як про кріпака, а як про людину, яка зробила себе сама. Цікавий, не традиційний погляд на Кобзаря.
– Після цієї промови чимало людей пропонували видати її великими накладами до першого вересня й роздати по школах, готові були фінансувати такі видання. Але було незручно аж так себе “доносити людям”. У промові, як мені здавалося, я казав про якісь цілком самозрозумілі речі, а вона була сприйнята суспільством якось по-іншому –
кілька сотень тисяч переглядів у соцмережах. Тобто промова прозвучала –
хто хотів, той почув.
кілька сотень тисяч переглядів у соцмережах. Тобто промова прозвучала –
хто хотів, той почув.
Для мене Шевченко – це історія успіху, а не історія поразки. Дитина, яка рано втратила батьків, і просто хоче навчитися ще краще малювати, постійно шукає вчителя. Звідки таке прагнення? Він просто світиться талантом і досягає успіху.
– У цій промові Ви також згадували про Черчіля. Коли хотіли урізати бюджет на культуру під час війни він сказав – “А що ж ми тоді будемо захищати?” Ви говорите, що нашим урядовцям далеко до Черчіля. Що маєте на увазі?
– Культура – дзеркало, в якому нація може побачити сама себе. Може показати це дзеркало світові, адже тільки через культуру ми стаємо відомі, улюблені. За що світ може любити Україну? Що він знає про Україну? А якщо люди знають, що тут жив чи живе улюблений письменник, режисер, художник, тоді нас знатимуть, любитимуть і братимуть за своїх.
Нарешті, після 20-ти років розмови дозріла думка до створення Інституту книги. Уже призначили дуже гідну директорку, але вона вже два місяці не може елементарно найняти бухгалтера, тому що зарплата бухгалтера трохи вища 3 тисяч гривень, і ніхто не хоче йти. Вони не мають навіть приміщення. Держава робить крок вперед і два
назад.
назад.
– Як живеться Шевченківському лауреату? Що змінилося у Вашому житті? Як розпорядилися премією?
– Я не надто запеклий мандрівник, але після премії мусив присвятити час, щоб зустрічатися з різними аудиторіями, переважно студентськими – у актових університетських залах. От завтра їдемо разом з Дмитром Павличком у Чернівці, де будемо мати спільний поетичний вечір у обласному драматичному театрі ім. О. Кобилянської. Майже вся грошова частина премії пішла на благодійність.
– Наш сайт 13 серпня ініціював запровадження свята української пісні. На весь світ у космосі Павло Попович заспівав “Дивлюся на небо та й думку гадаю”. Під час цього польоту було вперше встановлено прямий відео та радіо зв’язок із Землею, і всі, хто слухав небо, чули українську пісню. Як вам така ініціатива?
– Ми ніколи не знаємо своїх спонук життєвих і часто вони бувають дитячими. В одному з спогадів Сергій Корольов згадує, що він з дитинства любив пісню “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю”. Оце його спонука – полетіти в небо. І зрозуміло, Попович знав, що це улюблена пісня Корольова і, не домовляючись, просто заспівав її з космосу, щоб українська пісня пролунала на цілий всесвіт.
Наша держава дуже мало дає уваги науці, космічним технологіям, хоча ми все ще знаходимось у десятці космічних держав, у нас є потужні вчені, але все занепадає. Думаю, що сила держави в тому, настільки щедро вона вкладає в науку, в освіту.
– Що, на Вашу думку, є український інтерес?
– Український інтерес – це, зокрема, створення умов, щоб українці через книжки і фільми мали змогу глибше пізнати своє коріння і отримали мотивацію рухатися вперед. Тобто дати розгін внутрішньому ресурсові, який би не працював на інші економіки, а ставав двигуном нашої економіки, культури, а значить нашої сили – української сили.
Спілкувалися Юрій Горбань та Інна Собора
Немає коментарів:
Дописати коментар