8 вересня – Міжнародний день солідарності журналістів. В цей день в Україні традиційно вшановують пам’ять загиблих журналістів, що віддали свої життя за право людей володіти достовірною інформацією, інформацією, яка не красить суспільство. Інформацією, яка показує справжнє обличчя людей, що вважаються українською елітою. Проте, на жаль, більшість суспільства в цей день сконцентрується тільки на згадці постатей Георгія Гонгадзе та нещодавно вбитого Павла Шеремета, які безперечно стали символами свободи та героїзму. Але, на нашу думку, варто згадати і наших земляків, що також віддавали своє життя проливаючи світло на те, що сильні світу цього прагнули приховати в темряві, але здебільшого залишились забутими, оскільки не з’являлись в ефірах центральних телеканалів та їхніми іменами не були підписані публікації в найтиражніших виданнях.
Симоненкові відбили нирки
І хоч радянська епоха зазвичай не відзначалася гучними замахами чи вбивствами журналістів, бо Партія майже не допускала до праці в засобах масової інформації людей, які мали мужність об’єктивно висвітлювати дійсність, – були і сумні винятки. Звісно, навіть будучи мужнім патріотом, в радянській газеті чи тим паче в у випуску теленовин, де було відверте табу на невигідну правду, що могла посіяти сумнів у правильності курсу на світле майбутнє, – сказати своє слово було непросто. І такими черкащанами були легендарні сьогодні Василь Симоненко та В’ячеслав Чорновіл, що знаходили в собі силу, а головне, можливість доносити до суспільства правду про альтернативну лінії партії реальність.
І хоч радянська епоха зазвичай не відзначалася гучними замахами чи вбивствами журналістів, бо Партія майже не допускала до праці в засобах масової інформації людей, які мали мужність об’єктивно висвітлювати дійсність, – були і сумні винятки. Звісно, навіть будучи мужнім патріотом, в радянській газеті чи тим паче в у випуску теленовин, де було відверте табу на невигідну правду, що могла посіяти сумнів у правильності курсу на світле майбутнє, – сказати своє слово було непросто. І такими черкащанами були легендарні сьогодні Василь Симоненко та В’ячеслав Чорновіл, що знаходили в собі силу, а головне, можливість доносити до суспільства правду про альтернативну лінії партії реальність.
Ми не внесемо в наш список В’ячеслава Чорновола, який безперечно саме в якості журналіста зазнав перших спроб ліквідації спецслужбами, оскільки, народившись на Черкащині, свою журналістську діяльність він вів у Львові та Києві. А от полтавчанин Василь Симоненко, безперечно, був першим черкаським журналістом, якого було фізично знищено за його професійну діяльність.
Василь Андрійович Симоненко, поет-шістдесятник, – мабуть, є найвідомішим журналістом Черкащини. Працював в обласних газетах «Черкаська правда», «Молодь Черкащини» (сьогодні «Нова молодь Черкащини»), «Робітнича Газета». Його смерть в сучасному розумінні вважають фактично вбивством.
Обставини смерті
Влітку 1962 року міліцейський наряд заарештував Василя Симоненка на залізничному вокзалі міста Черкаси через суперечку з буфетницею вокзалу. Міліціонери особу журналіста встановили та з невідомих причин відвезли в камеру затриманих лінійного відділення міліції аж у Смілу, що за 30 кілометрів від обласного центру.За словами самого Симоненка, його в «казематі» міліціонери били чимось схожим на палицю, прив’язавши до тюремних нар пасками.
Сильно відбили нирки.
Після катування журналіста відпустили, проте вилікуватись він так і не зміг. За свідченням очевидців, жодні ліки не допомагали, Симоненко постійно мучився від болю. «Ніби щось обірвалося всередині», – описував самопочуття Василь. Офіційний діагноз – рак нирок. Операція пройшла безуспішно.
Помер 14 грудня 1963 року.
Смертельний «привіт» від бандюків
Розуміючи, що в нашій країні коїлось в 90-х роках, можна вважати справжнім героїзмом журналіста писати про криміналітет обласного центру, до того ж, не меншим, ніж в радянські часи продукувати антирадянський самвидав. Якщо в радянську епоху принциповому журналісту загрожували табори, то в 90-ті – автоматна черга чи бейсбольна бита.
Сильно відбили нирки.
Після катування журналіста відпустили, проте вилікуватись він так і не зміг. За свідченням очевидців, жодні ліки не допомагали, Симоненко постійно мучився від болю. «Ніби щось обірвалося всередині», – описував самопочуття Василь. Офіційний діагноз – рак нирок. Операція пройшла безуспішно.
Помер 14 грудня 1963 року.
Смертельний «привіт» від бандюків
Розуміючи, що в нашій країні коїлось в 90-х роках, можна вважати справжнім героїзмом журналіста писати про криміналітет обласного центру, до того ж, не меншим, ніж в радянські часи продукувати антирадянський самвидав. Якщо в радянську епоху принциповому журналісту загрожували табори, то в 90-ті – автоматна черга чи бейсбольна бита.
Саме така доля спіткала Ігора Грушецького.
На початку 90-х він працював у Черкасах власним кореспондентом київської газети «Україна-Центр». Писав про черкаські кримінальні кола. Був знайдений мертвим на вулиці.
На жаль, нам не вдалося знайти достовірних даних щодо дійсних обставин загибелі Грушецького. Як нам повідомили в Головному управлінні Національної поліції в Черкаській області, наразі вже знищені всі матеріали кримінальної справи, які б могли пролити хоч якесь світло на одне з найзагадковіших вбивств журналістів на Черкащині.
Відомо тільки, що 10 травня 1996 року в м. Черкаси біля власного будинку було знайдено тіло Грушецького з пошкодженням голови. Вдома в журналіста знайшли дві папки з матеріалами кримінальної справи з міліцейських архівів.
За чутками, перед смертю Грушецький мав дати свідчення у кримінальній справі проти сина черкаського міліцейського високопосадовця. Вбивство залишилось нерозкритим.
Станом на 2017-й рік на меморіалі журналістів «Музею новин» у Вашингтоні викарбувані імена 8-ми українських журналістів, що були вбиті через професійну діяльність: Володимира Іванова, Віктора Фреліха, Ігоря Грушецького, Бориса Дерев’янка, Георгія Гонгадзе, Ігоря Александрова, В’ячеслава Веремія та Павла Шеремета.
Сторінка Ігоря Грушецького меморіалу загиблих журналістів. Музей Новин. Вашингтон, США.
Американці в коментарі до меморіальної таблички журналіста пишуть, що він був застрелений в голову. В той же час черкаські ветерани журналістського цеху спростовують вогнепальне поранення Грушецького. Смерть Грушецького, що в лихі 90-ті відкрито писав про кримінальне обличчя Черкас, ймовірно так і залишиться найтаємничішим, адже наразі навіть світлин кореспондента віднайти не вдалось.
Убито за загадкових обставин
Микола Ракшанов — журналіст газети «Факти», «Антенна», «Молодь Черкащини». Вів кримінальну хроніку.
Могила Миколи Ракшанова в Черкасах
Загинув у серпні 1998 року. Знайдений мертвим вдома з черепно-мозковою травмою.
Фактично злочин залишився нерозкритим, адже травму голови слідчі міліції, на відміну від лікарів, відмовилася вважати наслідком насильницьких дій. Як вдалося з’ясувати в ГУНП в Черкаській області – кримінальну справу, висновки експертиз щодо загибелі Ракшанова теж знищено. Тож сьогодні з’ясувати правду вже неможливо.
Замах, на щастя, залишився лише замахом
Кілька років тому Черкаси сколихнула чергова резонансна подія: мало не підірвались в авто двоє відомих черкаських журналістів із опозиційного на той час телеканалу. Це були Валерій Воротник – директор і власник телекомпанії «Антенна» та газети «Антенна», та Володимир Мамалига – телеведучий та директор телеканалу на момент замаху.
Володимир Мамалига (зліва) та Валерій Воротник
Телекомпанія та газета «Антенна» в двохтисячних роках перебували на піку популярності, виступаючи з гострою критикою місцевих еліт.
16 лютого 2009 року о 21:15 було здійснено замах на головного редактора газети «Антенна» Валерія Воротника та директора телекомпанії «Антена-Плюс» Володимира Мамалигу з його сином Назарієм біля приміщення телекомпанії в центрі Черкас.
Після проведення прямого ефіру напередодні масового мітингу проти закриття черкаських шкіл журналісти вийшли зі студії та мали намір сісти до машини, що належала Воротнику. Саме тоді спрацював вибуховий пристрій, і машина вибухнула. На щастя, ніхто не отримав тілесних ушкоджень.
Вибух був таким потужним, що у навколишніх будинках вилетіли шибки, були пошкоджені десятки автомобілів. Уламки машини розлетілися у радіусі більше 200 метрів. На думку фахівців, під автомобіль заклали вибухівку фугасного типу — 100-200 грамів у тротиловому еквіваленті. Очевидно, зловмисники розраховували, що під час вибуху журналісти перебуватимуть в автомобілі.
Версії
Частина журналістської і громадсько-політичної спільноти Черкас скептично сприйняла версію про замах. За однією з гіпотез, що побутує, – вибух міг бути влаштований самими журналістами. Дехто вважає, що Володимир Мамалига, маючи військовий досвід Чечні та Придністров’я в складі підрозділів українських добровольців УНСО, міг сам влаштувати вибух. Хоча це доволі сумнівна версія, на нашу думку, адже додаткового “піару” на той час ані телекомпанія, ані самі журналісти не потребували.
За іншою версією до вибуху міг бути причетним відомий черкаський бізнесмен-афганець, один із співзасновників телеканалу «Антенна» Ігор Калашник, у якого на той час був серйозний конфлікт із Воротником та Мамалигою за право власності на телеканал.
Утім, слідство у справі, традиційно, так нічим і не закінчилось.
Пережила два замахи
Нині покійна Валентина Васильченко– журналіст газет «Молодь Черкащини», «Факти і коментарі», «Вечірні Черкаси» – пережила за своє життя кілька замахів:
14 серпня 2000 року близько 12 години біля власного під’їзду на Валентину Васильченко напали двоє невідомих. Бейсбольними битами журналістці розбили голову. Винних не знайшли.
8.03.2013 на розі вулиць Ільїна-Котовського у місті Черкаси в неї кинули ніж, який влучив у ногу. Офіційна версія слідства – ненавмисно. Хоча сама Васильченко упізнала в нападниках бізнесмена, фігуранта своїх публікацій.
Це два найсерйозніші випадки, не рахуючи погроз та намагань пошкодити майно журналістки. Одного разу їй навіть замуровували двері до кімнати у гуртожитку в Жашкові, де вона на той час жила.
Як і у випадку замаху на Валерія Воротника та Володимира Мамалигу, частина колег покійної Валентини Васильченко скептично ставилися до замахів на неї, хоч її публікації давали чимало підстав для неврівноважених злочинців шукати помсти.
Жертви революції
Революція Гідності у Черкасах поповнила список злочинів проти журналістів, у яких так і не було встановлено винних.
Ігор Єфімов – фотокореспондент газети «Вечірні Черкаси» – 20 лютого 2014 року, знімав зачистку міліцією блокпоста активістів Революції Гідності при в’їзді в Черкаси, був звіряче побитий “правоохоронцями”, що пробігаючи повз журналіста, який був у жилеті з написом «Преса», по черзі жорстоко його травмували.
Продовжували й тоді, коли він упав. Після розправи Ігор Єфімов потрапив до лікарні. У побитті брали участь черкаські міліціонери патрульно-постової служби, наразі судових вироків і винних немає. Нещодавно суд виправдав і одного з керівників міліцейського підрозділу, що били журналіста.
До речі, так само нічим не завершились розслідування побиття інших черкаських журналістів, які відбулись синцями та понівеченими автівками. Обставини не з’ясовано, винних не знайдено…
Якби не активісти Самооборони, тіло – не знайшли б
Після перемоги Революції Гідності здавалось, що після пролитої на Майдані крові і початку війни на Сході вже неможливі відверті безкарні побиття і «відстріли» журналістів. Проте, із вбивством Василя Сергієнка всі ілюзії швидко розвіялись.
Василь Сергієнко – корсунський журналіст, писав в місцевій газеті «Надросся», мав стати головним редактором. 4 квітня 2014 року був побитий та викрадений з двору власного будинку у місті Корсунь-Шевченківський двома групами київських спортсменів під керівництвом помічника корсунського народного депутата Г.Б.. Наступного дня тіло було знайдено за 15 кілометрів від міста у Виграївському лісі з кайданками на руках та слідами жорстоких катувань.
Вбивство Сергієнка єдине, яке фактично може зламати сумну традицію безкарності вбивць журналістів. На лаві підсудних – вже четверо виконавців убивства та організатор. Слідству відомий замовник.
Нами проведено серію журналістських розслідувань на тему всіх обставин загибелі корсунського журналіста, частина з яких була вдовою Василя Миколайовича особисто передана Генеральному прокурору України Юрію Луценку.
Хотілося б поставити крапку, але…
В нашому екскурсі в історію вбивств і замахів на журналістів області ми згадали далеко не всіх акул пера, що в певний момент свого життя опинилися на краю прірви чи трагічно пішли у кращий світ. Згадали тільки найбільш ключові та резонансні сторінки історії черкаських масмедіа.
Звичайно, окрім гучних і цинічних вбивств журналістів Черкащини можна було б перелічити і замахи, що не призвели до гучного резонансу. Такі, як жорстоке побиття черкаського журналіста Миколи Голуба (газета «Молодь Черкащини»), постріли і побиття Вадима Комарова (блогер) та багато інших епізодів.
Зокрема кожен журналіст газети «Нова Молодь Черкащини» та інтернет-видання «Дзвін» може розповісти про прострелені вікна редакції, напади тітушок, розбиті фотоапарати чи відверті погрози вбивством київським криміналітетом чи черкаськими мафіозі-трунарями. Проте, на жаль, це вже стало звичайною буденністю в українських реаліах.
Немає коментарів:
Дописати коментар