субота, 31 березня 2018 р.

ВИСОКИЙ СМОЛОСКИП ІЗ СИНІМИ ОЧИМА (Спогад про Костя Світличного)

                                        
З Черкас до Сміли їхать так далеко...Кілометрів аж тридцять, мабуть, буде.



Попутка.
Якась залізяка нещадно гупає в днище «Жигуля», але це не заважає моїй дрімоті. Голова інколи відскакує від шибки й думки, що ніби вже закуняли, знову стартують від Хрещатика.
Забуваємо. А й справді, коли ми їх згадуємо? Тільки на поминках. У Валентини Михайлівни в плані заходів є «згадати Світличного». Мабуть якась дата підпливає: чи народження, чи смерті. Мать таки народження. Це він 22-гого? Дев'яносто буде. Ану, вдома гляну. Миколі Негоді гарно зробили: кожен письменник свої спогади написав. Книжку видали. Аби ж отак і Світличному...
Кость Кирилович... Ох, не можу без усмішки його згадувати. Водій побачив у дзеркалі мою либу й подумав: «Вальтонутий». А що, як у мене пика така? Мені Кость Кирилович її набив.
Було це ще, коли я писати вчився. Тільки не букви... Букви я сяк-так уже писав. Гуморески писати вчився. Вірніше я думав, що умію їх писати. Уже й «Червоний стяг» їх з пів-дюжини надрукував. Правда, або перекрутять, або кінця відірвуть. А я пишу, аж стільниця вгинається. Прибіжу до Горбівненка: «А ж на – почитай!» Ну, а Толя, ви ж знаєте: покрекче, покурить (уже покинув): «Треба тебе черкаським письменникам показати, бо ти вже так пишеш, що я тебе й оцінити не можу».
Ого! А я цвіту!.. А мене розпирає!.. Мерщій збирати до купи свої творіння. Оце гарна гумореска про новоселів: «Сотні дятлів сталевими дзьобами довбали бетон». Га, як сказав! Або ось: «Не штовхайтесь ззаду, бо я одного дядька штовхнув під комбайн, то в оту дудку вилетів разом із січкою». Ох, і смішно!.. Аж страшно. Іще ось цю, і цю, та й цю – нехай почитають. Папка в мене з роботи була принесена з написом «ТОКАРНІ ШАБАШКИ». Отуди я й склав своє добро.
Заводить мене Толя в Спілку. Де-кого з письменників я знав уже. Негода тоді був головою. Він привітався з Горбівненком за руку. Ну, й зі мною теж. Маленька долонька, відмітив я. Папку тримаю під пахвою напоготові, щоб, як показувати, то – зразу. Микола Тодосійович продовжує розмову з якоюсь поетесою, і з нами заодно, ніби й ми щось у цьому петраємо. Толя, може, й петрає, бо він у «Вітрилах» уже гостював, а я роблю розумну мику, а виходить дурнувато. Ну, говорили так, говорили... Толя мене ще не показує, то я папку на стіл поклав: дивись осьо, може забув чого приїхали?
«...А місяць із зірочками в піжмурки грається, – каже Негода поетесі. – Ось бачите, – до нас, – як дитина пише?»
Дві зірки летять на мене. Просвистіли й пролетіли мимо. Іще дві зірки летять назустріч. Де ж місяць? Чого ж він не грається? Якось часто загупотіла залізяка й голова затанцювала по шибці. Прокинувся. На зустрічній хурі, окрім чотирьох фар, лампочок-лампочок!.. Як на ялинці. Граються. Щось радісне має зараз статися. Щось велике, яскраве, добре, привітне. Ну, що, що?
Ах, так, так: Кость Кирилович заходить. На всіх напала посмішка, в кімнаті посвітліло. Отакий високий смолоскип із синіми очима.
«Світличний-Світличний-Світличний», – заїла в мене платівка. А рука! А долоня! Такий потиск, наче я йому брат, а він мене не бачив, ну з півроку, а може й місяців вісім.
– То що там Сміла? Хати вверх димарями?.. – Це до Толі. А до мене – приязний погляд: хто такий, хлопче? Чи вмієш щось утнути, чи поему, чи романа? Чи так зайшов оце до спілки?..
– Це Володимир Ткаченко, гуморист, – подав мене Толя, як бутерброда. – Чи не змогли б ви почитати, що він оце пише та підказати щось, бо у нас, у Смілі, немає такого письменника, щоб підказав.
– Гуморист? Це добре! Нам гумористи потрібні.
Кость Кирилович повагом бере до рук мою папку й починає ретельно вивчати напис «ТОКАРНІ ШАБАШКИ».
– Ой, та це в мене папка... з роботи... – лепечу та кидаюся розв'язувати торочки.
– А я думав назва твору така чудернацька. Не розв'язуй, я вдома почитаю.
Довго мені та папка служила, аж розпухла. Володя Даник колись побачив та й питає: «Ото ти скільки написав!?» А що ж ти думав, що я по гуморесочці в рік пишу? Мене було, як поперло!..
Ото, мабуть, тижнів зо два пройшло. «Поїхали, – каже Горбівненко, – в Черкаси та послухаємо, що нам письменники скажуть». Ну, власне, не нам, а мені, але ж і Толя буде раків пекти, якщо там щось не так, бо він же мене привозив на оглядини.
У спілці було завізно. Костя Кириловича з двох боків підпирали гарні дівки, з усього – студентки. Цокотіли щось йому і сором’язливо відводили очі, коли довгий палець Метра товк у зошиті якусь недолугість: «Краще, краще отут треба сказати. А, пошукай слово. Воно є. Треба тільки захотіти й найти його».
Ми вже довгенько топталися в полі зору Світличного, переручкалися з тими, до кого підходив Толя і з тими, хто до нас підходив, аж ось сині очі піднялися й зафіксували нашу присутність.
– Го-го! Сміла приїхала. Ану, дівчата, – Кость Кирилович показав їм долонею на край столу, так, щоб і відсунулися трохи, і не повтікали, – почекайте, поки я ось цим хлопцям морди понабиваю.
Якось «морди» не те, щоб мені не сподобались, але кілька сороконожок по спині проповзло. Та ще оті «ТОКАРНІ ШАБАШКИ»... аж піднудило.
Нарешті Кость Кирилович перегорнув папку «шабашками» донизу і на світ показалися мої шедеври.
У «Фотошопі» є така функція: «Накласти маску». Це, щоб верхнім накрити нижнє, і щоб нижнє просвічувалось крізь верхнє, де треба. Мені в першому класі ставили одиниці з письма. Вчителька накладала густу червону маску поверх моїх синіх каракулів. Але такої маски, яку наклав Метр гумору не снилося й заповзятій моїй учительці. Красне письмо! Я дивився на нього мертвими очима й відчував, що дерев'янію.
– А чи давно ти пишеш? – питає Кость Кирилович, вишукуючи з копички якогось, мабуть, найчервонішого аркуша.
«Ні», – хочу сказати, але сучок в роті не гнеться. Десь у горлі схрестилися дві гілляки й заскрипіли: «І-і-і».
– Ось, дивися...
Кость Кирилович водив нігтем своєї «гаківниці» по рядках і говорив. Я його не чув. Вуха, як чага, не ловили й мілідецибела. Кілька світлових років продовжувався цей сеанс і в кінці віків мене розкодували милі слова:
– А іскра божа в тебе є! Пиши!
Ні, дудки. Нема дурних – поженились.
Усю дорогу додому Горбівненко, аби повернути мене з офсайда, переконував, що автор – це таке цабе, що може зовсім не зважати на поради, але прислухатися до старших треба.
Їду цією ж дорогою, як і двадцять з гаком років тому. «Морди понабиваю». Сьогодні це згадується з таким теплим щемом... а отак подумаєш, то нині й морди нема кому підставити.
Якось непомітно ми виросли, помудрішали, виписались. Де-хто має літературні відзнаки. Коли згадуємо наших наставників, то переносимося в час, своєї юності. І саме юнацька романтика, в найбільшій мірі, піднесла образ гумориста Костя Світличного на підмурок вічності.

25 вересня 2011 року. Володимир Ткаченко ­– учень Костя Світличного.

Немає коментарів:

Дописати коментар