субота, 14 квітня 2018 р.

СКІФСЬКІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

                                        ÐžÐ±ÐºÐ»Ð°Ð´Ð¸Ð½ÐºÐ° книги
Навіть в незаздрісні часи стагнації, втираючи породжений непосильною працею піт зі свого чола, або й кров, після лютої січі з поневолювачами, народи не втрачали прагнення до поступу. Невблаганний в своєму плинові час засвідчив, що суспільно пасивні, застиглі в розвитку спільноти (народи в цій справі не є виключенням) є позбавленими історичних перспектив. Неконтрольований ними зовнішній чинник розчинить їх в собі, і без найменшого докору сумління привласнить створене іншими. Таку геть непривабливу долю впродовж кількох століть пророкували українцям теоретики «злиття націй і асиміляторства». Дослідження української минувшини обмежувалося упередженим трактуванням часів Запорізської Січі та окремих періодів Русі.
Першим, хто істотно розширив знання про минуле українців (в данім випадку не є істотним, якою самоназвою послуговувались наші предки) був археолог-подвижник Вікентій Хвойка. Маючи за своєю спиною поважних меценатів з родин свідомих свого коріння і походження Терещенків та Ханенків, він першим на весь світ (восени 1897-го року) повідомив про віднайдену в українському Подніпров`ї найдавнішу європейську цивілізацію, що існувала в VI–IV тисячоліттях до н.е. Доказів того, що українці  є нащадками трипільців-землеробів постало більше ніж достатньо. Одяг, споживаний харч (пшениця, горох, ячмінь, просо), житлові будівлі (трипільські хати нагадують відомі українські мазанки), технології ткацтва, старші майже на три тисячоліття за ті, що вважалися найдавнішими в Європі горни, культура оброблення землі зокрема і праці вцілому. Вивчаючи археологічні пам’ятки від кам’яного віку до часів Київської Русі, Вікентій Хвойка довів, що населення на Середньому Подніпров’ї було автохтонним і незмінним.
Борис Мозолевський був наступним з плеяди подвижників, хто своїми грунтовними археологічними дослідженнями наважився кинути виклик нікчемним сповідникам «теорії міграцій народів і культур» і практикам кастрованої історії. Показовим є той факт, що відбулося це в часи бездержавності українського народу. Здійснена ним титанічна праця на ниві дослідження поховань скіфської знаті виявилася ще однією жилкою в справі поєднання штучно обмежених в знанні власної історії українців часів комуністичного тоталітаризму з власним минулим. Звичайно, Мозолевський вимушений був маневрувати, замовчувати (і, тим самим провокував сучасників до дослідження й витворення правильних висновків), але, знайдена ним пектораль, на якій вилиті з золота скіфи, антропологічно нічим не відрізняються від сучасних українців, донині вважається найціннішим в світі виробом із золота. Хіба для нас, українців, це не підстава для (ні, не пихи а) гордощів? Наші предки досягли справжніх висот, то невже ми не спроможні довести право називати себе їхніми нащадками?
Події, котрі відбуваються в Україні під сучасну пору, кличу трактувати дієвим доказом любові Творця Землі і Всесвіту до нашого народу. Війна на Сході і безугавні політичні баталії прикували до себе увагу обивателя, але все це дійство насправді є безглуздою і скороминучою суєтою. У світі існують речі вартість яких тяжко навіть зрозуміти, а тим паче, оцінити. Втомлений зневагою до себе чорнозем з власної ініціативи почав дарувати українцям докази автохтонності. Впродовж кількох останніх років плуги українських селян витягли з землі гідну подиву і захопленню кількість предметів часів скіфської культури. Казани, кінська збруя, зброя, прикраси. Господь дарує українцям доказ їхньої первородності на рідній землі. Лишається лише взяти, дослідити і пишаючись (але не чванячись пихою), довести всьому світові, що ми є нащадками творців великої культури.
Непоінформованому обивателю щораз складніше розрізнити, що є правдою і відповідає дійсності, а що просто думкою чи навіть спеціально спотвореною інформацією, яка з`являється в публічному просторі через політичні, економічні чи навіть особистісні причини. Нинішні «колекціонери виритих з землі предметів» збагачують власні «збірки» підробками, чим завдають іміджу України величезних збитків. Ігнорація здорового глузду й гін за славою уможливлюють постання астрономічно далекої від дійсності теорії «України як території кочівних мандрівок багатьох племен і народів». Насправді, дійсність є далекою від цієї, геть не наукової, тези. Історики віднаходять логічні пояснення причин чому один народ в різні часи вживав різні терміни задля власної самоідентифікації. Зрештою, генетичну особливість і менталітет неспроможні змінити навіть тисячолітній плин часу.
У перших днях квітня 2018-го року теза спадкоємництва українцями етнобуття та культури скіфів збагатилася ще одним дієвим доказом. Ним стала науково-популярна розвідка справжнього збирача і поціновувача предметів скіфської культури Миколи Гладкого «Золоті хвилі Скіфії». Зібраній ним поважній колекції старожитніх культурних артефактів позаздрить будь-який музей в Україні. Складу кожного предмету (будь-то псалій, меч, горщик або прикраса) здійснено спектральний аналіз на основі якого дана відповідна характеристика, повідомлено про місце знайдення і побутове призначення. Зібраний в книзі матеріал про скіфський період історії української держави поглиблює пракорені історії і культури нашого народу на глибину до трьох тисяч років, та віддає належну шану нашим предкам.
Шляхетна справа дослідження і навіть відтворення власної стародавньої історії є великим стимулом задля подальшої боротьби за право бути господарем на власній землі. Життя варте того, аби за нього змагати.
                                                
                                                                                                 Олесь Вахній

Немає коментарів:

Дописати коментар