Не шукати вчорашнього дня… Десятки переселенців зі Сходу розпочали на Черкащині власну справу. Не зупинила їх ані війна, ані стрес від переїзду, ані відсутність техніки чи хорошої команди. Найактивніші “привезли” з малої Батьківщини свої проекти, дехто знайшов себе у новій справі. “ІнфоМІСТ” зібрав п’ять історій переселенців, які не втратили себе та знайшли сили піти на свій хліб.
Частина біженців отримали у Черкасах гранти на реалізацію власних бізнес-проектів від Міжнародної організації міграції. Черкаський бізнес-центр проводив тренінги-навчання для переселенців. Після цього учасники писали бізнес-план, а потім захищали проекти вже перед представниками МОМ. Саме вони обирали кому дати гроші, а кому – ні.
– Йдеться про суму у 900-2500 доларів залежно від проекту. Щоб отримати ці гроші, потрібно було написати бізнес-план. Відсотків 70 з тих, хто написав проекти, – отримали ці гроші, – розповідає керівник відокремленого підрозділу ГО “Спільнота біженців з Донецька та Сходу України” у місті Черкаси та Черкаській області Олександр Лавриненко.
“Ми сподівались, що за тиждень усе заспокоїться, ми приїдемо назад і будемо спокійно жити”
Роман Нафтель, відеограф
Приїхали погостювати – а лишились назавжди. Родина Романа та Тетяни Нафтель із Луганська приїхала до Черкас 6 червня 2014-го року на хрестини до знайомих.
– У Черкасах у нас взагалі не було ні рідних, ні друзів. Але так склалося, що наші колишні сусіди у Луганську, які орендували квартиру навпроти, були родом з Черкас. Моя дружина допомагала сусідці народжувати другу дитину у Луганську, бо чоловік тоді був у відрядженні. Так ми потоваришували і вони запросили нас на хрестини у Черкаси, – розповідає Роман.
Чоловік – корінний житель Луганська. Близько року з моменту повноліття він намагався працювати на різних підприємствах, згодом – зайнявся власним бізнесом.
– У 1999 році я відкрив перший у Луганську аудіосалон “Audio DeLuxe”. Займався технікою високого класу, достатньо дорогою, рідкісною, з хорошим звуком. У проміжні етапи “обнулення” у бізнесі навчився знімати відео, познайомився із програмами аудіомонтажу та супутніми процесами, – говорить чоловік.
Зараз його родина живе у Черкасах. До Луганська повертався із мамою дружини лише раз: забрали найнеобхідніше з речей та деяке обладнання для роботи.
– Ми сподівались, що за тиждень там усе заспокоїться, ми приїдемо назад і будемо спокійно жити. І от як бачите… – додає Роман.
Чоловік розповідає, що Черкаси зустріли його родину “дуже райдужно, як рідних”.
– Це було неочікувано, адже характер стосунків на Донбасі відрязняється від стосунків між людьми у Центральній Україні. Це складно пояснити… Нас добре зустріли у всіх сферах: у плані пошуку житла, у плані знайомств з новими людьми, у плані допомоги родині, – каже відеограф.
На новому місці Роман взявся за давно знайому йому справу. Разом із тестем – професійним фотографом, вони надають послуги фото-, відеозйомки та монтажу.
– У Черкасах ми почали пропонувати свої послуги молодятам перед весіллям, зробили візитки і з таких одиничних замовлень усе почалось, – каже чоловік та розповідає, що конкуренція іноді сприяє кращій роботі. – Конкуренція – це дуже добре. Бо завжди можна запропонувати меншу вартість послуги. Особливість людської натури у тому, що вона шукає “добре і не дорого”. Це речі насправді несумісні. Але цим інструментом можна правильно користуватися.
Роман Нафтель узяв участь у грантовому проекті від МОМ та отримав кошти для реалізації свого бізнес-плану. Їх він вкладає у розвиток нових напрямків роботи.
– Завдяки гранту зараз у мене з’явилася можливість робити аерозйомку, придбав квадрокоптер з камерою та стабілізатором. Ми робили уже перші маленькі спроби політати, цьому теж треба вчитись. Це добре, бо є перспектива, – каже чоловік.
У Черкасах відкриттям для відеографа стали деякі моменти весільного обряду. Каже, що на Сході таких традицій немає.
– Я знаю, як відбуваються весільні обряди на Донбасі, тому можу порівнювати із Черкасами. Наприклад, ніколи не знав, що підошву коровая зрізають і віддають музикантам, – здивовано розповідає Роман.
Однак говорить, що весільні зйомки – це сезонна робота, решту часу – ремонтує складну комп’ютерну техніку.
– Я взагалі за освітою радіомеханік. Ось кума прийшла, принесла праску, яку хотіли викинути. Я її зробив, – каже чоловік.
“Перша вишивка – це було щось страшне: криво, косо, чомусь не тим кольором…”
Тетяна Нафтель, дизайнер комп’ютерної вишивки
– Ніколи не виходьте заміж за чоловіка, який все може відремонтувати. Бо тоді у вас ніколи не буде нічого нового, – жартує дружина Романа Тетяна.
За освітою вона учитель іноземних мов, але за фахом – ніколи не працювала. – Якось відразу з’явився комп’ютер, фотошоп. Так дизайн мене “завербував”. У Луганську я працювала у рекламних агенствах графічним дизайнером. Родина – займалася фото- і відеозйомкою. Тому я теж пішла у цю сферу. У мене є фотографи-клієнти, які знімають у школах та садочках дітей для випускних альбомів. Вони надсилають мені фото, а я роблю макети. З ними ми співпрацюємо і досі через інтернет, – розповідає про минулу роботу Тетяна.
Після переїзду у Черкаси жінці захотілось спробувати себе у чомусь новому. Попередня робота була сезонною та й вже встигла їй набриднути. Тоді вона не розуміла, у яку сторону їй рухатись.
– Тут я познайомилась із дівчиною-коуч. Її звати Юлія Кнюпа. У нас було кілька сесій, на яких ми намагалися знайти те, чим би я змогла займатися. Вона допомогла мені визначитися, яким має бути мій новий бізнес. Хотілося, щоб він був таким жіночним, гарним, щоб нікому шкоди не приносив. Про що йдеться, я спочатку не розуміла, але я була впевнена, що я знайду собі справу по-душі, – з посмішкою розповідає про процес пошуку себе Тетяна.
Одного разу вона натрапила на магазин української вишивки. Після того жінка часто ходила туди, щоб помилуватися, але, запевняє, що і на думку не спадало, що вона буде чимось подібним займатися.
– А потім думаю. Стоп… Це ж комп’ютерна вишивальна техніка. Це усе малюється у програмах, а це я вмію. Вони усі схожі, але водночас кожна має певну специфіку. Принаймні для мене це було не з нуля. Погуглила, почитала, знайшла у Києві курси. З’їздила на заняття. Вони тривали два дні. Там навчали працювати в програмі, давали поради, контакти, де і що замовляти, – розповідає Тетяна.
Після курсів жінка заручилася підтримкою мами, яка уміє шити, купили хорошу, хоча й потриману, машинку і почали розбиратися.
– Перша вишивка – це було щось страшне: криво, косо, чомусь не тим кольором, яким хотіла і заряджала, не по центру, а з боку. Нитка рвалася через кожні 30 секунд. Я була засмучена. Нічого не виходило, а потім думаю: “Не святі горшки ліплять”. І так крок за кроком почали щось вишивати. Спочатку вишила собі на день народження сукню. Потім вишила сорочку. А потім другу сукню. Нині вона вже на вітрині одного з черкаських магазинів, – говорить дружина Романа.
Зараз Тетяна знімає квартиру-майстерню. Там працює вона з мамою та ще одна їхня подруга із Луганської області. На грантові кошти, які вона отримала після захисту свого бізнес-проекту, як і її чоловік, жінка придбала швейну техніку. Дизайнерка не рекламує свою студію свідомо.
– Ми намагаємося впоратися із тими замовленями, які “по сарафанному” радіо ми отримали. Це індивідуальні замовлення, рекламна вишивка, наненсення логотипів на фуболки, подушки тощо. Виникає чимало нових ідей. Думаю, що з часом доведеться розширювати бізнес, – каже Тетяна.
“Таке враження, наче я підскочила і зависла у повітрі, адже приземлитися не було куди”
Ольга Дацко, психолог, коуч
Випадково опинилася у рідних з дитинства Черкасах і Ольга Дацко, яка понад 30 років прожила у Луганську. Жінка – психолог за фахом.
– Ми – не перші переселенці… На початку 20 століття українських селян відправляли на Алтай, Сибір, щоб освоювали землі. Це – так звана Столипінська реформа. Моя бабуся, яка родом із Черкащини, ще маленькою виїхала в Сибір. Мама і я народилися уже там. Згодом вони вирішили повернутися у Черкаси. Тут я жила з 8 років, навчалася у школі. Після закінчення мені, як нормальному підлітку, хотілося, по-перше, вирватися від батьків, а по-друге, поїхати у велике місто. У Черкасах не було де й вчитись, окрім педінституту. Та я й не хотіла, тут нудно мені було. Усі тоді мріяли про щось велике, – пригадує Ольга.
Тоді вона поїхала у Харків. Там навчалася на психологічному факультеті університету, а після випуску потрапила працювати за розподілом у Луганськ на завод. Дослідження, пов’язані із системою праці, не втримали молоду дівчину довго на цій роботі. Ольга пішла працювати викладачем в Інститут удосконалення вчителів.
– Я там пропрацювала три роки. Однак найцікавіше, що було в Луганську, – це робота в регіональному інституті менеджменту. Це бізнес-структура, у якій я могла експериментувати, розвиватися. Там навчалася медіації. Потім поїхала на стажування в Америку з проблематики менеджменту організацій, – розповідає коуч.
У Черкаси, за словами Ольги, вона потрапила випадково. У квітні 2014 року з групою вчителів поїхала до Польщі на запрошенням місцевого центру медіації. Планувала після цього повертатися у Луганськ, бо їхала лише з валізою найнеобхідніших речей.
– Коли я повернулася в Україну, то не могла купити квиток до Луганська. Тому приїхала у Черкаси, думала, що трішки тут у мами погостюю, а потім поїду додому. У цей період мене якраз запросили колеги працювати в Одесу після трагедії 2 травня. Коли я вже була в Одесі, то у Луганську почалися бойові дії. І я розуміла, що влітку я туди точно не повернусь. Після гостювань у доньки, у серпні я стояла на роздоріжжі: “Де мені бути?” – каже Ольга Дацко.
Лишитися у черкаській однокімнатній квартирі з мамою Ольга вирішила через тодішню фінансову скруту, адже працювала переважно психологом на волонтерських засадах. Тому орендувати житло, наприклад, у Одесі, куди її запрошували колеги, не мала змоги.
– Коли я зрозуміла, що я тут – мене наздогнав стрес. Було неприємно, бо це було не моє рішення, а вимушене. Таке враження, наче я підскочила і зависла у повітрі, адже приземлитися не було куди. Перший рік пішов на сумування за тим, що полишила у Луганську. Йдеться не просто про майно, а про зошити і записи, бо я весь час училася, фото дітей у паперовому варіанті, матеріали на комп’ютері… Через ці речі мене часто “накривало”. Я не знала, що там у моїй хаті, чи живе хто, що там із квартирою, – розповідає психолог.
З півроку у жінки було лише кілька клієнтів, від яких просто не могла відмовитися через сталі зв’язки. А про те, щоб збільшувати кількість замовників, у той період не думала. Восени 2014 року Ольга потрапила на збори черкаської психологічної групи “Час і простір для себе”. Згодом – взяла участь у київській програмі. Так вона навчалася та одночасно лікувалася, проробляла свою проблематику.
– Так вже з часом мені вдалося за допомогою колег організувати у Черкасах кілька тренінгів з моєї тематики. Із них у мене з’явилися клієнти на коучинг, індивідуальну роботу. Ці люди розвиваючись, опановували нові сфери праці, і зараз уже запрошують мене працювати з їхнім персоналом, – ділиться Ольга.
Немає коментарів:
Дописати коментар