І коли підходить твій життєвий вересень, тішишся, як дитина кожному сонячному дню

                                     
Читав колись, що у птахів, які втратили здатність до перельотів, трапляються дні, коли вони летять, самі не знаючи куди. Просто піддаються невидимому зову крові.
У вересні бачу школярів і згадую пору, коли сам викладав у сільських школах. Коли на 6 уроці хлопці-дев'ятикласники просять:
– Юрій Борисович, директора вже нема. Навіщо нам цей вступ у літературознавство. Гайда грати у футбол! 
І ти озираєшся злодійкувато й біжиш із ними. І ганяєш до упаду, прозівавши останній автобус на Тальне..
А потім ідеш полями за 20 кілометрів стомлений і щасливий. І помічаєш, що таким синім, як у вересні, небо не буває ніколи...І мимоволі приходять спогади, що найпронизливіші історії кохання з тобою траплялися саме у вересні. І найболючіші розлуки – теж. І хочеться аби ця дорога ніколи не закінчувалася. А потім невідь звідки виринає сільський дядько підводою і везе тебе до самого Тального. І ти теревениш з ним ні про що: аби тільки згаяти час...
На в'їзді у місто зістрибуєш, бо соромно їхати підводою...купуєш величезного кавуна й слухаєш удома мораль від мами, яка чекала тебе з автобуса й переживала..
І коли підходить твій життєвий вересень, тішишся, як дитина кожному сонячному дню. Бо знаєш добре, що попереду – холод і тлін. Лише холод і тлін...
                                                                               Юрій Сригун