Український патріот, людина надзвичайно шляхетна і високодуховна.
Олександр Надраґа (15 жовтня 1885, Бережани — 3 квітня 1962, Самбір) - львівський правник, доктор права, професор римського та цивільного права, професор Українського таємного університету (1921—1925), надзвичайний професор Теологічної академії, доцент Львівського університету (1939-1947). Дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. 30 червня 1941 року був серед підписантів Акту відновлення державності України.
Автор споминів «Серед львівських парків».
На жаль, знимки Олександра Антоновича не знаходжу.((
"Це був львів'янин, який любив своє місто понад усе. Він писав чудові, найкращі у ХХ столітті нариси про Львів, про його вулиці і парки, але тоталітарна влада лише за це засудила його разом із родиною до 12 років сибірського заслання без права повернення до рідного міста."
Ілько Лемко
Ілько Лемко
Зі спогадів сина, Богдана Надраґи, відомого львівського лікаря, старійшини медичної громади Львова, почесного члена Українського лікарського товариства у Львові:
«У ту жовтневу ніч з 20 на 21 число 1947 р. я довше засидівся за роботою. Мати чергувала у лікарні, батько і сестра вже відпочивали. Із задуми вирвав мене різкий тривалий дзвінок та стукіт до вхідних дверей.
У квартиру увійшли полковник МВД, озброєні солдати та кілька молодих людей у цивільному одязі. Автоматники зупинилися біля батьківського ліжка, інші непрохані гості почали обшук, що мав, очевидно, формальний характер. Закінчивши ревізію, веліли нам збирати клунки. Дозволили взяти стільки речей і продуктів, скільки самі зуміємо нести. Поїхали за мамою в лікарню по вул. Добролюбова. Пошуки головного лікаря для заміни мами тривали біля години – стільки часу нам було відведено на збирання. Наказали одягнутися батькові, і після цього підполковник заявив, що згідно з рішенням влади наша родина виселяється у віддалені області Союзу, а майно конфісковується. Перед образами Ісуса Христа і Богоматері ми голосно помолилися і віддали себе під опіку Пречистої Діви Марії. Нас з пожитками посадили на автомашину і передсвітанковими вулицями рідного Львова повезли у невідому далеку дорогу.
Так неждано наступив різкий поворот у долі нашої родини, почався новий період нашого життя, що не закінчився і до сьогодні.
...Хто ж ми? Що за родина, яка волею «особого совещания» була насильно вирвана з рідного міста, щоб розділити долю сотень, тисяч виселених галичан. Ми – типова львівська інтелігентська сім’я. Глава її – Олександр Надраґа, уродженець міста Бережани, син дрібного австрійського службовця, з чотирирічного віку (з 1899) проживав з батьками у Львові по вул. Городецькій. Ще гімназистом став сиротою. Незважаючи на нестатки, закінчив юридичний факультет Львівського університету і працював адвокатом. У 1921 р. одружився з Теодозією Туна, донькою священника з Ляшок Мурованих, що біля Хирова, яка, отримавши ступінь доктора медицини Віденського університету, стала однією з перших жінок лікарів-педіятрів у Галичині. Обоє – свідомі українські патріоти, займалися громадською діяльністю.
Батько викладав римське право у Львівському таємному університеті. Лекції читав у своїй, спільній з доктором Володимиром Охримовичем, адвокатській канцелярії по вул. Домініканській, 11. Згодом став викладачем Духовної семінарії за ректорату отця д-ра Йосифа Сліпого. Був членом виділу товариства «Народна Лічниця» і вклав свою цеглину у побудову шпиталя ім.А. Шептицького по вул. П.Скарги. Мати вела прийом хворих дітей у амбулаторії «Народної Лічниці», а з відкриттям лікарні стала одним з її ординаторів. Вона була теж педіятром Порадні матерів Товариства охорони дітей і молоді по вул. Ходоровського, шкільним лікарем гімназії для дівчат «Рідної Школи» і с.с.Василіянок.
Я, закінчивши гімназію 1939 р., вчився у медінституті і. після одержання лікарського диплому, з 1945 по 1947 рр. був аспірантом на кафедрі нормальної фізіології. Сестра Оленка покинула Львів як студентка третього курсу клясичної філології університету. Після війни батько був доцентом юридичного факультету, мати працювала в обласній лікарні.
Ми всі були далекі від політики і вважали своїм громадянським обов’язком сумлінну фахову працю і активну суспільну діяльність. В роки воєнної хуртовини батько категорично відмовлявся від виїзду на Захід, вважаючи, що наше місце у Львові, на Україні, разом з нашим народом на всіх поворотах його історичної долі. Батько гаряче любив рідне місто і намагався прищепити цю любов і своїм дітям, а також широким колам населення. Ця безмежна синівська любов надихала його аматорське перо у створенні ряду нарисів про Львів і львів’ян, які з’явилися у 30-х-40-х роках у «Ділі» та інших часописах. Ці батьківські дописи, зокрема, фігурували у нашій справі."
«У ту жовтневу ніч з 20 на 21 число 1947 р. я довше засидівся за роботою. Мати чергувала у лікарні, батько і сестра вже відпочивали. Із задуми вирвав мене різкий тривалий дзвінок та стукіт до вхідних дверей.
У квартиру увійшли полковник МВД, озброєні солдати та кілька молодих людей у цивільному одязі. Автоматники зупинилися біля батьківського ліжка, інші непрохані гості почали обшук, що мав, очевидно, формальний характер. Закінчивши ревізію, веліли нам збирати клунки. Дозволили взяти стільки речей і продуктів, скільки самі зуміємо нести. Поїхали за мамою в лікарню по вул. Добролюбова. Пошуки головного лікаря для заміни мами тривали біля години – стільки часу нам було відведено на збирання. Наказали одягнутися батькові, і після цього підполковник заявив, що згідно з рішенням влади наша родина виселяється у віддалені області Союзу, а майно конфісковується. Перед образами Ісуса Христа і Богоматері ми голосно помолилися і віддали себе під опіку Пречистої Діви Марії. Нас з пожитками посадили на автомашину і передсвітанковими вулицями рідного Львова повезли у невідому далеку дорогу.
Так неждано наступив різкий поворот у долі нашої родини, почався новий період нашого життя, що не закінчився і до сьогодні.
...Хто ж ми? Що за родина, яка волею «особого совещания» була насильно вирвана з рідного міста, щоб розділити долю сотень, тисяч виселених галичан. Ми – типова львівська інтелігентська сім’я. Глава її – Олександр Надраґа, уродженець міста Бережани, син дрібного австрійського службовця, з чотирирічного віку (з 1899) проживав з батьками у Львові по вул. Городецькій. Ще гімназистом став сиротою. Незважаючи на нестатки, закінчив юридичний факультет Львівського університету і працював адвокатом. У 1921 р. одружився з Теодозією Туна, донькою священника з Ляшок Мурованих, що біля Хирова, яка, отримавши ступінь доктора медицини Віденського університету, стала однією з перших жінок лікарів-педіятрів у Галичині. Обоє – свідомі українські патріоти, займалися громадською діяльністю.
Батько викладав римське право у Львівському таємному університеті. Лекції читав у своїй, спільній з доктором Володимиром Охримовичем, адвокатській канцелярії по вул. Домініканській, 11. Згодом став викладачем Духовної семінарії за ректорату отця д-ра Йосифа Сліпого. Був членом виділу товариства «Народна Лічниця» і вклав свою цеглину у побудову шпиталя ім.А. Шептицького по вул. П.Скарги. Мати вела прийом хворих дітей у амбулаторії «Народної Лічниці», а з відкриттям лікарні стала одним з її ординаторів. Вона була теж педіятром Порадні матерів Товариства охорони дітей і молоді по вул. Ходоровського, шкільним лікарем гімназії для дівчат «Рідної Школи» і с.с.Василіянок.
Я, закінчивши гімназію 1939 р., вчився у медінституті і. після одержання лікарського диплому, з 1945 по 1947 рр. був аспірантом на кафедрі нормальної фізіології. Сестра Оленка покинула Львів як студентка третього курсу клясичної філології університету. Після війни батько був доцентом юридичного факультету, мати працювала в обласній лікарні.
Ми всі були далекі від політики і вважали своїм громадянським обов’язком сумлінну фахову працю і активну суспільну діяльність. В роки воєнної хуртовини батько категорично відмовлявся від виїзду на Захід, вважаючи, що наше місце у Львові, на Україні, разом з нашим народом на всіх поворотах його історичної долі. Батько гаряче любив рідне місто і намагався прищепити цю любов і своїм дітям, а також широким колам населення. Ця безмежна синівська любов надихала його аматорське перо у створенні ряду нарисів про Львів і львів’ян, які з’явилися у 30-х-40-х роках у «Ділі» та інших часописах. Ці батьківські дописи, зокрема, фігурували у нашій справі."
Надруковано у збірнику «Літопис нескореної України, документи, матеріяли, спогади. Книга 1», видавництво «Просвіта», Львів, 1993 рік.
І ще трохи спогадів Богдана Надраґи:
"У початковій школі
Мої батьки одружилися 1921 року у церкві Святого Духа на Коперника, будівля якої була знищена бомбою 1939 року, вінчав їх ректор отець Галущинський. Мешкали батьки у невеликому двокімнатному помешканні на вулиці Домініканській (тепер Ставропігійська), де я і народився 1922 року. Пам'ятаю, як я вчився ходити Домініканською площею (тепер Музейна) і сходами Домініканського костелу. Брат мого тата займався тоді аматорським фільмуванням і зняв фільм, як мої тато і хресний вчили мене ходити. Моїм хресним був приятель батька історик Церкви і України Микола Чубатий.
Пішов я до школи дуже швидко, мені ледве виповнилося п'ять з половиною років. Я сам ішов із дому до вулиці Мохнацького (Драгоманова), де містилася початкова українська чотирикласна школа. У Львові були чотири початкові народні школи "Рідної школи": на Мохнацького - Тараса Шевченка, на Жовківськім передмісті - короля Данила, князя Лева на Личаківському передмісті в районі вулиці Круп'ярської і в забудовах Святого Юра - Бориса Грінченка. Школу князя Лева фінансово підтримував видатний український лікар Мар'ян Панчишин, який жив у тій околиці.
Коли я вчився у першому класі, батько у своїй канцелярії саджав мене на крісло, підкладаючи грубезні польські книги, бо я не досягав до стола, і пильнував, щоб я дуже гарно і чисто писав. Ми з батьком ходили до Волоської церкви, це була наша парохіяльна церква. Щонеділі батько водив мене за місто, я дуже любив дивитися, як через Персенківку їхав Schnellzug - швидкий поїзд до Бухареста. Дуже часто ми ходили на Високий Замок, і з копця тато мені показував, де розміщені які будинки, церкви чи костели.
Українське життя Львова
Тато купував мені багато книжок. Цікаво, що тоді у Львові можна було дістати книжки зі Східної України. На площі Ринок, 10 у будівлі "Просвіти" була редакція газети "Неділя", я в тій газеті виграв якось конкурс і мені дозволили на певну суму взяти у книгарні книжки. Я тоді взяв багато книжок, зокрема на історичну тематику. На першому поверсі будівлі була редакція газети "Діло", її головного редактора Івана Німчука, приятеля моїх батьків, большевики 1940 року заарештували разом із Костем Левицьким, головою держсекретаріяту ЗУНР. Я ходив до редакції "Діла", де мені давали поштові марки.
На вулицю Руську, 20 ми з гімназії на вулиці Рутовського (Театральна) ходили до гімнастичної зали. У цьому будинку був великий продаж літератури і канцтоварів. У цьому ж будинку, але вже з вулиці Підвальної, 7 на першому поверсі жив один із засновників Українського лікарського товариства доктор Іван Бережницький, дуже відомий стоматолог, до якого половина Галичини їздила лікувати зуби. Над ним жив відомий лікар-окуліст Максимонько, а ще вище - зовсім леґендарна постать у Львові - доктор Кость Левицький. Поряд з ним мешкав доктор Осип Назарук, журналіст і політик, який під час становлення української державности їздив нав'язувати відносини зі Східною Україною і написав книжку "Рік на Великій Україні". На Руській, 20 була українська невелика цукерня "Фортуна Нова", де батько купував мені цукерки і тістечка.
Йордан у Львові
Ми дуже гарно святкували всі українські релігійні свята, особливо Йордан. У Преображенській церкві на Краківській вулиці єпископ правив архієрейську Службу Божу, пізніше процесія ішла на Ринок. Воду святили у студні Адоніса, яка розташована ближче до аптеки Терлецького (тепер аптека-музей). Фігуру Адоніса прикривали мальованими дошками, робили престіл, і там священики святили воду. Напередодні, 18 січня, греко-католицькі церкви святили воду на своїх парохіях, а вже 19-го була загальноміська посвята води. Цього дня площа Ринок була повністю забита вірними. Напроти студні була адвокатська палата, де працював батько, і він мене виводив на балкон, щоб я згори дивися, як це все виглядає, бо знизу нічого не було видно. За свяченою водою ішли всі, навіть поляки, бо вони такого звичаю не мали. Після посвяти процесія рухалася вздовж Ринку і верталася назад до Преображенської церкви. Коли закінчувалася посвята, люди разом зі свяченою водою хотіли взяти додому бодай маленьку гілочку з ялинок, якими була декорована студня.
Окрім площі Ринок, воду святили ще у двох місцях: у православній церкві на Францішканській (Короленка), яку ми називали Малий Юр, і на Марійській площі (Площа Міцкевича) біля фігури Матері Божої. Там, власне, святили воду для тих жовнірів українців греко-католиків, які служили у польській армії, бо тільки тут вони мали можливість не вислуховувати польського державного гімну, який був обов'язковий під час офіційної Служби Божої для військових.
Одна година на збори
Перед тим, як большевики 1944 року мали вступити до Львова, багато української інтелігенції виїжджало на Захід. Мій тато був у дуже близьких стосунках із покійним владикою Йосифом Сліпим і пішов до нього радитися, що робити. Митрополит сказав йому таке: "Я не буду їхати, бо я не можу залишити своєї пастви, а ви вирішуйте самі: якщо маєте можливість, то їдьте". Для виїзду потрібні були гроші, яких ми не мали, бо жили дуже скромно, і батько вирішив, що ми залишимося у Львові. Після повернення совєтів, коли людей масово почали вивозити на Сибір, моя мама працювала педіятром в лікарні для відповідальних працівників на теперішній вулиці Стецька. Сам комендант міста запевняв маму, що їй нічого не загрожує, і ми себе почували спокійно. Але одного пізнього вечора 1947 року, коли ми вже лягали спати, до нашого помешкання зайшло декілька кадебістів і російською мовою зачитали нам, що за рішенням "особого совєщанія" ми виселяємось пожиттєво у віддалені області Совєтського Союзу з конфіскацією майна. Мами в той час не було вдома, вона чергувала в лікарні, за нею поїхали, біля батька поставили озброєного солдата, а нам зі сестрою дали рівно годину для того, аби зібрати все, "що можете винести в руках". У той момент ми ще не відчували того, що з нами сталося, і шукали передусім наші документи. Потім нас посадили на відкриту вантажну машину і повезли на залізничний вокзал, а там помістили у вантажні вагони для худоби.
Наша мама була дуже сильною жінкою, і якби не вона, то ми би того всього не пережили. Також нам допомагали вижити нагальні потреби: у що вдягнутися, що їсти, що пити, як вийти на двір, щоб залагодити фізіологічні потреби. Випускали нас на зупинках, і в такій сумній ситуації я познайомився з послом Волині до польського сейму Сергієм Рудницьким, потім він став нашим близьким приятелем. Далі ми познайомилися з родиною Зубрицьких і відчули, що не самі у цьому нещасті і вже є, з ким поділитися.
Сибірське заслання
Наша подорож до Сибіру тривала 16 днів, ми прибули туди 7 листопада. Спочатку нам давали лише фізичну роботу в радгоспі: я із сестрою збирав гній, а мама перебирала гнилу бульбу. Жили ми спочатку в "овощехраниліщі" - такій пивниці, де на зиму зберігають картоплю і капусту. Потім нам дали невеличку кімнатку, ми там страшно мерзли, це були такі умови, до яких ми не звикли. Нам було страшно прикро, і спочатку ми навіть не мали надії, що звідти взагалі колись виберемось. Ми не мали чим палити, і мама збирала для цього вже зужите дерево. Начальники радгоспу відразу ж почали кричати, що мама краде державне майно і погрожували її віддати до суду. Але треба віддати належне нашому коменданту-емведисту, якому ми були підпорядковані. Він пішов до тих начальників і каже: "Що ви робите, та люди замерзнуть, їм треба якось палити", і після цього маму не рухали. Коли ми сказали, що ми лікарі, нас влаштували на роботу у дитячу консультацію. Місцеві росіяни ставилися до нас дуже добре, бо люди відчули, як ми ставилися до їхніх дітей.
Тата працювати не змушували, він сидів удома і працював над підручником римського права. Буденні клопоти, щоденна робота в лікарні дещо відвертали нас від тої безвиході і того розпачу. Так минали довгі роки. Нас не змушували ходити на різні совєтські заходи: жовтневі демонстрації чи якісь збори. Але якось мене закликали на збори, де всіх ознайомили з рішеннями ХХ з'їзду компартії і доповіддю Хрущова. У нас з'явилася надія на звільнення, але ще три роки, до 1959-го, нас не відпускали з Сибіру. Нарешті нас відпустили, але без права повертатися до Львова і Львівської області. Я поїхав в Україну і шукав місця, де би можна було влаштуватися на роботу: був і на Львівщині, і на Волині, але всюди казали, що мене можуть влаштувати, але батькам там буде жити заборонено. Після двох місяців мені це набридло, і я вирішив їхати назад до Сибіру. Але повертатися в Україну треба було обов'язково.
Поневіряння у Львові
Коли я одержав дозвіл працювати лікарем у Самборі, батьки тоді жили нелегально у Львові. Пані Ганна Рудницька, донька Юрія Рудницького, письменника, відомого під псевдонімом Юліян Опільський, дала батькам притулок у своєму помешканні на горішньому Личакові на вулиці Копальній. Мій батько ходив вулицями Львова, ходив до бібліотек і планував ще щось написати про Львів. Пані Ганна, яка тоді була доцентом кафедри патанатомії, мала великі неприємності через те, що дозволила жити у себе людям, які не мали дозволу на проживання у Львові. Через два роки після повернення із заслання мені нарешті дали дозвіл прописати батьків у себе в Самборі. Голова львівського облвиконкому Семен Стефаник мені особисто сказав: як ви хочете отримати прописку у Львові, коли нариси вашого батька друкувалися у тих самих газетах, де були карикатури на Сталіна? А коли моя мама приходила до нього просити про дозвіл на проживання вже не у Львові, а взагалі в Галичині, то він запитав: "А чого ви взагалі сюди приїхали?" Мама відповіла "Та приїхали вмирати, іншої мети ми не маємо". Але це на нього не подіяло. 1962 року батько змушений був переїхати до Самбора, вдруге покидаючи з болем у серці дорогий Львів. Серце не переставало його боліти, і через два місяці він помер. Спочиває у родинній могилі на Янівському цвинтарі, де й тоді прописки не вимагали."
http://postup.brama.com/usual.php?what=49180
"У початковій школі
Мої батьки одружилися 1921 року у церкві Святого Духа на Коперника, будівля якої була знищена бомбою 1939 року, вінчав їх ректор отець Галущинський. Мешкали батьки у невеликому двокімнатному помешканні на вулиці Домініканській (тепер Ставропігійська), де я і народився 1922 року. Пам'ятаю, як я вчився ходити Домініканською площею (тепер Музейна) і сходами Домініканського костелу. Брат мого тата займався тоді аматорським фільмуванням і зняв фільм, як мої тато і хресний вчили мене ходити. Моїм хресним був приятель батька історик Церкви і України Микола Чубатий.
Пішов я до школи дуже швидко, мені ледве виповнилося п'ять з половиною років. Я сам ішов із дому до вулиці Мохнацького (Драгоманова), де містилася початкова українська чотирикласна школа. У Львові були чотири початкові народні школи "Рідної школи": на Мохнацького - Тараса Шевченка, на Жовківськім передмісті - короля Данила, князя Лева на Личаківському передмісті в районі вулиці Круп'ярської і в забудовах Святого Юра - Бориса Грінченка. Школу князя Лева фінансово підтримував видатний український лікар Мар'ян Панчишин, який жив у тій околиці.
Коли я вчився у першому класі, батько у своїй канцелярії саджав мене на крісло, підкладаючи грубезні польські книги, бо я не досягав до стола, і пильнував, щоб я дуже гарно і чисто писав. Ми з батьком ходили до Волоської церкви, це була наша парохіяльна церква. Щонеділі батько водив мене за місто, я дуже любив дивитися, як через Персенківку їхав Schnellzug - швидкий поїзд до Бухареста. Дуже часто ми ходили на Високий Замок, і з копця тато мені показував, де розміщені які будинки, церкви чи костели.
Українське життя Львова
Тато купував мені багато книжок. Цікаво, що тоді у Львові можна було дістати книжки зі Східної України. На площі Ринок, 10 у будівлі "Просвіти" була редакція газети "Неділя", я в тій газеті виграв якось конкурс і мені дозволили на певну суму взяти у книгарні книжки. Я тоді взяв багато книжок, зокрема на історичну тематику. На першому поверсі будівлі була редакція газети "Діло", її головного редактора Івана Німчука, приятеля моїх батьків, большевики 1940 року заарештували разом із Костем Левицьким, головою держсекретаріяту ЗУНР. Я ходив до редакції "Діла", де мені давали поштові марки.
На вулицю Руську, 20 ми з гімназії на вулиці Рутовського (Театральна) ходили до гімнастичної зали. У цьому будинку був великий продаж літератури і канцтоварів. У цьому ж будинку, але вже з вулиці Підвальної, 7 на першому поверсі жив один із засновників Українського лікарського товариства доктор Іван Бережницький, дуже відомий стоматолог, до якого половина Галичини їздила лікувати зуби. Над ним жив відомий лікар-окуліст Максимонько, а ще вище - зовсім леґендарна постать у Львові - доктор Кость Левицький. Поряд з ним мешкав доктор Осип Назарук, журналіст і політик, який під час становлення української державности їздив нав'язувати відносини зі Східною Україною і написав книжку "Рік на Великій Україні". На Руській, 20 була українська невелика цукерня "Фортуна Нова", де батько купував мені цукерки і тістечка.
Йордан у Львові
Ми дуже гарно святкували всі українські релігійні свята, особливо Йордан. У Преображенській церкві на Краківській вулиці єпископ правив архієрейську Службу Божу, пізніше процесія ішла на Ринок. Воду святили у студні Адоніса, яка розташована ближче до аптеки Терлецького (тепер аптека-музей). Фігуру Адоніса прикривали мальованими дошками, робили престіл, і там священики святили воду. Напередодні, 18 січня, греко-католицькі церкви святили воду на своїх парохіях, а вже 19-го була загальноміська посвята води. Цього дня площа Ринок була повністю забита вірними. Напроти студні була адвокатська палата, де працював батько, і він мене виводив на балкон, щоб я згори дивися, як це все виглядає, бо знизу нічого не було видно. За свяченою водою ішли всі, навіть поляки, бо вони такого звичаю не мали. Після посвяти процесія рухалася вздовж Ринку і верталася назад до Преображенської церкви. Коли закінчувалася посвята, люди разом зі свяченою водою хотіли взяти додому бодай маленьку гілочку з ялинок, якими була декорована студня.
Окрім площі Ринок, воду святили ще у двох місцях: у православній церкві на Францішканській (Короленка), яку ми називали Малий Юр, і на Марійській площі (Площа Міцкевича) біля фігури Матері Божої. Там, власне, святили воду для тих жовнірів українців греко-католиків, які служили у польській армії, бо тільки тут вони мали можливість не вислуховувати польського державного гімну, який був обов'язковий під час офіційної Служби Божої для військових.
Одна година на збори
Перед тим, як большевики 1944 року мали вступити до Львова, багато української інтелігенції виїжджало на Захід. Мій тато був у дуже близьких стосунках із покійним владикою Йосифом Сліпим і пішов до нього радитися, що робити. Митрополит сказав йому таке: "Я не буду їхати, бо я не можу залишити своєї пастви, а ви вирішуйте самі: якщо маєте можливість, то їдьте". Для виїзду потрібні були гроші, яких ми не мали, бо жили дуже скромно, і батько вирішив, що ми залишимося у Львові. Після повернення совєтів, коли людей масово почали вивозити на Сибір, моя мама працювала педіятром в лікарні для відповідальних працівників на теперішній вулиці Стецька. Сам комендант міста запевняв маму, що їй нічого не загрожує, і ми себе почували спокійно. Але одного пізнього вечора 1947 року, коли ми вже лягали спати, до нашого помешкання зайшло декілька кадебістів і російською мовою зачитали нам, що за рішенням "особого совєщанія" ми виселяємось пожиттєво у віддалені області Совєтського Союзу з конфіскацією майна. Мами в той час не було вдома, вона чергувала в лікарні, за нею поїхали, біля батька поставили озброєного солдата, а нам зі сестрою дали рівно годину для того, аби зібрати все, "що можете винести в руках". У той момент ми ще не відчували того, що з нами сталося, і шукали передусім наші документи. Потім нас посадили на відкриту вантажну машину і повезли на залізничний вокзал, а там помістили у вантажні вагони для худоби.
Наша мама була дуже сильною жінкою, і якби не вона, то ми би того всього не пережили. Також нам допомагали вижити нагальні потреби: у що вдягнутися, що їсти, що пити, як вийти на двір, щоб залагодити фізіологічні потреби. Випускали нас на зупинках, і в такій сумній ситуації я познайомився з послом Волині до польського сейму Сергієм Рудницьким, потім він став нашим близьким приятелем. Далі ми познайомилися з родиною Зубрицьких і відчули, що не самі у цьому нещасті і вже є, з ким поділитися.
Сибірське заслання
Наша подорож до Сибіру тривала 16 днів, ми прибули туди 7 листопада. Спочатку нам давали лише фізичну роботу в радгоспі: я із сестрою збирав гній, а мама перебирала гнилу бульбу. Жили ми спочатку в "овощехраниліщі" - такій пивниці, де на зиму зберігають картоплю і капусту. Потім нам дали невеличку кімнатку, ми там страшно мерзли, це були такі умови, до яких ми не звикли. Нам було страшно прикро, і спочатку ми навіть не мали надії, що звідти взагалі колись виберемось. Ми не мали чим палити, і мама збирала для цього вже зужите дерево. Начальники радгоспу відразу ж почали кричати, що мама краде державне майно і погрожували її віддати до суду. Але треба віддати належне нашому коменданту-емведисту, якому ми були підпорядковані. Він пішов до тих начальників і каже: "Що ви робите, та люди замерзнуть, їм треба якось палити", і після цього маму не рухали. Коли ми сказали, що ми лікарі, нас влаштували на роботу у дитячу консультацію. Місцеві росіяни ставилися до нас дуже добре, бо люди відчули, як ми ставилися до їхніх дітей.
Тата працювати не змушували, він сидів удома і працював над підручником римського права. Буденні клопоти, щоденна робота в лікарні дещо відвертали нас від тої безвиході і того розпачу. Так минали довгі роки. Нас не змушували ходити на різні совєтські заходи: жовтневі демонстрації чи якісь збори. Але якось мене закликали на збори, де всіх ознайомили з рішеннями ХХ з'їзду компартії і доповіддю Хрущова. У нас з'явилася надія на звільнення, але ще три роки, до 1959-го, нас не відпускали з Сибіру. Нарешті нас відпустили, але без права повертатися до Львова і Львівської області. Я поїхав в Україну і шукав місця, де би можна було влаштуватися на роботу: був і на Львівщині, і на Волині, але всюди казали, що мене можуть влаштувати, але батькам там буде жити заборонено. Після двох місяців мені це набридло, і я вирішив їхати назад до Сибіру. Але повертатися в Україну треба було обов'язково.
Поневіряння у Львові
Коли я одержав дозвіл працювати лікарем у Самборі, батьки тоді жили нелегально у Львові. Пані Ганна Рудницька, донька Юрія Рудницького, письменника, відомого під псевдонімом Юліян Опільський, дала батькам притулок у своєму помешканні на горішньому Личакові на вулиці Копальній. Мій батько ходив вулицями Львова, ходив до бібліотек і планував ще щось написати про Львів. Пані Ганна, яка тоді була доцентом кафедри патанатомії, мала великі неприємності через те, що дозволила жити у себе людям, які не мали дозволу на проживання у Львові. Через два роки після повернення із заслання мені нарешті дали дозвіл прописати батьків у себе в Самборі. Голова львівського облвиконкому Семен Стефаник мені особисто сказав: як ви хочете отримати прописку у Львові, коли нариси вашого батька друкувалися у тих самих газетах, де були карикатури на Сталіна? А коли моя мама приходила до нього просити про дозвіл на проживання вже не у Львові, а взагалі в Галичині, то він запитав: "А чого ви взагалі сюди приїхали?" Мама відповіла "Та приїхали вмирати, іншої мети ми не маємо". Але це на нього не подіяло. 1962 року батько змушений був переїхати до Самбора, вдруге покидаючи з болем у серці дорогий Львів. Серце не переставало його боліти, і через два місяці він помер. Спочиває у родинній могилі на Янівському цвинтарі, де й тоді прописки не вимагали."
http://postup.brama.com/usual.php?what=49180
Д-р Олександр Надраґа
МАТУРА
"Діло"
28.05.1939, ч. 120
МАТУРА
"Діло"
28.05.1939, ч. 120
Немає коментарів:
Дописати коментар