Пом’янімо невинно убієнних!
3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох розстріляно Леся Курбаса, Миколу Куліша, Павла Филиповича, Марка Вороного, Казимира Дудкевича, Миколу Зерова, Валер'яна Підмогильного і ще понад 100 українських інтелігентів, цвіт нашої нації.
Постановою Політбюро ЦК ВКП(б) П 51/94 від 2 липня 1937 року "Про антирадянські елементи" наказано взяти на облік усіх в’язнів і "куркулів", які поверталися з місць відбуття покарань чи заслання, з метою виявлення і знищення найбільш ворожих із них. Кожна республіка, область, район отримала визначені ліміти на розстріли і ув’язнення.
Не оминула ця доля і в’язнів Соловецьких островів. Вважається, що оскільки велику кількість людей на островах складно поховати (ґрунт там для цього мало придатний), в’язнів мали вивозити етапами на материк і там знищувати. Зараз відомо про долю двох "Соловецьких етапів"; планувався й третій, але в’язнів не встигли вивезти, бо єдиний можливий шлях з островів - морський - взимку паралізований. До 1997 року вважалося, що 1116 в’язнів, яких вивезли з Соловків у жовтні 1937 року - пропали. Або, наприклад, були затоплені у Білому морі.
Насправді їх привезли в Медвежегорськ - містечко в теперішній Республіці Карелія на березі Онежського озера, адміністративний центр будівництва Біломоро-Балтійського каналу. Там на них чекав спеціяльно відряджений з Ленінградської області кат - капітан НКВД Міхаіл Матвєєв. Цей нелюд розстрілював приблизно 250-300 осіб на день. Іноді брав до помочі асистента. Розстріли Першого соловецького етапу тривали 4 дні: 27 жовтня, 2, 3, 4 листопада 1937 року. Українська інтелігенція (письменники, вчені, актори) в основному розстріляна 3 листопада. Чотирьох в’язнів етапували в інші лагері, один дорогою помер. Серед 1111 розстріляних у ці дні - 170 українців.
Постановою Політбюро ЦК ВКП(б) П 51/94 від 2 липня 1937 року "Про антирадянські елементи" наказано взяти на облік усіх в’язнів і "куркулів", які поверталися з місць відбуття покарань чи заслання, з метою виявлення і знищення найбільш ворожих із них. Кожна республіка, область, район отримала визначені ліміти на розстріли і ув’язнення.
Не оминула ця доля і в’язнів Соловецьких островів. Вважається, що оскільки велику кількість людей на островах складно поховати (ґрунт там для цього мало придатний), в’язнів мали вивозити етапами на материк і там знищувати. Зараз відомо про долю двох "Соловецьких етапів"; планувався й третій, але в’язнів не встигли вивезти, бо єдиний можливий шлях з островів - морський - взимку паралізований. До 1997 року вважалося, що 1116 в’язнів, яких вивезли з Соловків у жовтні 1937 року - пропали. Або, наприклад, були затоплені у Білому морі.
Насправді їх привезли в Медвежегорськ - містечко в теперішній Республіці Карелія на березі Онежського озера, адміністративний центр будівництва Біломоро-Балтійського каналу. Там на них чекав спеціяльно відряджений з Ленінградської області кат - капітан НКВД Міхаіл Матвєєв. Цей нелюд розстрілював приблизно 250-300 осіб на день. Іноді брав до помочі асистента. Розстріли Першого соловецького етапу тривали 4 дні: 27 жовтня, 2, 3, 4 листопада 1937 року. Українська інтелігенція (письменники, вчені, актори) в основному розстріляна 3 листопада. Чотирьох в’язнів етапували в інші лагері, один дорогою помер. Серед 1111 розстріляних у ці дні - 170 українців.
Ось імена ста двадцяти чотирьох в’язнів-українців з Першого соловецького етапу, розстріляних 3 листопада 1937 року:
Василь БАБ’ЯК, офіцер УГА; Олександр БАДАН-ЯВОРЕНКО, професор історії; Аркадій БАРБАР, медик; Федір БАРДАШЕВСЬКИЙ, офіцер УГА; єромонах Іринарх БІЛЯВСЬКИЙ; Антон БЕНЕДИК; Михайло БІЛИЙ, воїн австрійської армії; Михайло БІЛИЙ; Петро БОВСУНОВСЬКИЙ, викладач; Іван БОЙКО, агроном; Яків ВІДЬМАК Сергій ВІКУЛ, економіст; Тарас ВІННИЦЬКИЙ, офіцер УГА; Степан ВОВК, викладач; Яків ВОЙТЮК; Григорій ВОКОР; Георгій ВОЛКОВ, екскурсовод; Омелян ВОЛОХ, офіцер армії УНР; Марко ВОРОНИЙ, поет; Олекса ҐАНДЖА; Антон ГАРБУЗ, науковець; Федір ГОНЧАРЕНКО; Василь ГОЦА, професор; Сергій ГРУШЕВСЬКИЙ, історик; Федір ГУМЕЦЬКИЙ; Семен ГУЦУЛЯК, офіцер австрійської армії: Петро ДЕМЧУК; Петро Дідушок-ГЕЛЬМЕР, офіцер; Володимир ДІДУШОК, офіцер; Іван ДОРОЖНИЙ-МІНЕНКО, літератор; Казимир ДУДУКЕВИЧ режисер; Петро ДЯТЛОВ, професор; Григорій ЕПІК, поет; Петро ЗАМИСЛОВ, економіст; Степан ЗАПОРОВАНИЙ, економіст; Микола ЗЕРОВ, професор, поет; Володимир ІЛЬНИЦЬКИЙ; Мирослав ІРЧАН, письменник; Михайло КАЧАНЮК, офіцер УГА, літературний критик; Олексій КНИШИК, воїн австрійської армії; Григорій КОВАЛЬЧУК, агроном; Кирило КОВАЛЬЧУК; Яків КОВАЛЬЧУК, журналіст; Михайло КОЗОРІЗ; Климентій КОНИК, економіст; Василь КОРБУТЯК, економіст; Павло КОРЕНОВСЬКИЙ, медик, воїн УГА; Ілля КОРЗУН; Ілля КОРСОВЕЦЬКИЙ; Мирон КОСАР-ЗАЯЧКІВСЬКИЙ; Григорій КОТЛЯРЕВСЬКИЙ, вчитель; Микола (Макар) КОШКАНЬ; Петро КРИВЕНКО-МАТІЄНКО, журналіст; Антон КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ, літератор, викладач; Богдан КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ; Остап КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ; Йосип КУБРАК; Микола КУЗНЯК; Тимофій КУЗЬМЕНКО; Микола КУЛІШ, драматург; Лесь КУРБАС, режисер; Микола КУХАРЕНКО; Іван ЛІВИЙ; Михайло ЛОЗИНСЬКИЙ, юрист; Юрій МАЗУРЕНКО, економіст; Йосип МАКСИМ'ЮК; Юрій МАШКЕВИЧ, економіст; Тамара НЕСТЕРОВА, економістка; Юрій ОЗЕРСЬКИЙ, видавець; Василь ОЛІЙНИК; Йосип ОЛІЙНИК; Микола ПАВЛУШКОВ, співробітник ВУАН; Олексій ПАЛАМАРЧУК, офіцер Армії УНР; Андрій ПАНОВ, викладач; Микола ПЕТРЕНКО-САМІЙЛЕНКО, юрист; Валер'ян ПІДМОГИЛЬНИЙ, письменник; Борис ПИЛИПЕНКО, музейний працівник; Прокопій ПЛЮНДРАС, друкар; Володимир ПІДГАЄЦЬКИЙ, хірург, психіатр; Валер’ян ПОЛІЩУК, письменник; Клим ПОЛІЩУК; Михайло ПОЛОЗ, нарком фінансів; Степан ПОПОВИЧ, хорунжий УГА, редактор; Петро ПРИСТУПА, студент; Тимотей РІПА, офіцер австрійської армії; Дмитро РОВИНСЬКИЙ, директор держтеатрів; Степан РУДНИЦЬКИЙ, географ; Генадій САДОВСЬКИЙ; Юрій САМБУРСЬКИЙ; Северіян САПІГА; Олексій САРВАН; Семен СЕРЕДА; Василь СИРКО; Іван СІЯК; Микола СІЯК; Борис СКУБКО; Олекса СЛІСАРЕНКО, письменник; Петро СОЛОДУБ, економіст; Петро СТАСЮК, вчитель; Микола СТРЄЛЬЦОВ, письменник: Петро ТИМЕЦЬКИЙ; Тимофій ТИХОНОВ; Микола ТРОФИМЕНКО; Іван ТУЗ, економіст; Іван ТУР-ЗАПОРЕНЮК; Микола ТЮТЮННИК; Петро ФАРИНА; Павло ФИЛИПОВИЧ, поет, професор; Степан ФРЕЇВ, офіцер УГА; Осип ФУР’ЄР, Микола ХАМ; Михайло ХИЖНЯК, офіцер Армії УНР; Володимир ХУТОРЯНСЬКИЙ; Євген ЧЕРНЯК, історик; Володимир ЧЕХОВСЬКИЙ, історик; Іван ШАЛЬ; Іван ШАХ; Олексій ШВАЮК, журналіст; Володимир ШТАНГЕЙ, письменник; Олексій ЯВОРСЬКИЙ; Матвій ЯВОРСЬКИЙ, історик, економіст; Михайло ЯЛОВИЙ (Юліян ШПОЛ), письменник; Олександр ЯЦУН; Михайло ЯЩУК.
"Щоб осягнути величину трагедії 3 листопада 1937 року, потрібно уважно придивитися до кожного із цих загиблих. Кожен із них мав непересічний талант, і саме цей талант привів їх зрештою до холодної піщаної ями в пісках урочища Сандармох. Їх вбивали не тому, що вони протестували проти радянської влади — більшість із них цього не робила. Їх вбивали не тому, що вони могли очолити Радянський Союз, компартію чи українську республіку. Вони мали інший дар — вони працювали і творили для України. Вони підносили український дух, через них українці почувалися гордими за свою націю, а чужинці дивувалися культурними надбаннями незнаної досі країни. Якби вони жили, Україна була б не меншою знахідкою для світу, ніж колись Єгипет зі своїми єрогліфами і пірамідами…"
Оксана Забужко
Оксана Забужко
Зі споминів Семена Підгайного*, в’язня СЛОНу, який чудом залишився живим, не потрапив до розстрільних списків:
Степан ЗАПОРОВАНИЙ
Степан Запорований був кремезним, присадкуватим селюком. Він був представником молодшого покоління, що лише чуло і в дитинстві пережило дні наших визвольних змагань. Молодий, активний, культурний український агроном, він, звісно, не міг пройти не поміченим ГПУ, — і на початку 1932 року його обвинувачують в участі у військовій організації.
Дістає п’ять років і потрапляє — спочатку до Казахстану, а потім на Соловки.
Було приємно бачити, шо, вже коли відгреміли громи нашої революції, виріс такий Запорований, а поруч тисячі таких самих. Наполегливий, витриманий, прямолінійний, він трохи суворий і нетерплячий, але упертий і діловий, як той наш український селянин-хазяїн. Тільки тоді, коли не на людях, не при ділі, тільки тоді він візьме свій зошит, щоб близькому приятелеві показати рядки, в яких вилилась його особиста трагедія, про яку намагався мовчати.
Як будете старі і над пригаслим жаром,
У надвечірній час згадаєте мене, —
То шкода стане вам, край огнища смутного,
Що мій сердечний пал зневажили колись, —
читав він із зошита.
Сидів похмурий і зосереджений. Раптом схоплювався, швиденько хапав зошит і писав. А часом підходив до колег, цікавився, розпитував, разом з усіма думав уголос про українські справи, і тоді забував про власні жалі та болі й дивився туди, далеко, за те прокляте Біле море, що замкнуло його тут, — молодого, діяльного, творчого. І знову Степан Запорований іде до свого кутка, знову хапає свій таємний зошит, щоб з вірою в перемогу записати:
Нехай від кулі ворога умру,
Солдатом невідомим у степу, —
Земля прийме хоч труп благословенний…
Спокійно, повний віри в майбутнє, в себе і в силу своєї нації, Степан Запорований, кинувши погляд, сповнений зневаги й презирства, красивим почерком підписує повідомлення УРЧ про продовження терміну ув’язнення ще на п’ять років.
Степан Запорований був кремезним, присадкуватим селюком. Він був представником молодшого покоління, що лише чуло і в дитинстві пережило дні наших визвольних змагань. Молодий, активний, культурний український агроном, він, звісно, не міг пройти не поміченим ГПУ, — і на початку 1932 року його обвинувачують в участі у військовій організації.
Дістає п’ять років і потрапляє — спочатку до Казахстану, а потім на Соловки.
Було приємно бачити, шо, вже коли відгреміли громи нашої революції, виріс такий Запорований, а поруч тисячі таких самих. Наполегливий, витриманий, прямолінійний, він трохи суворий і нетерплячий, але упертий і діловий, як той наш український селянин-хазяїн. Тільки тоді, коли не на людях, не при ділі, тільки тоді він візьме свій зошит, щоб близькому приятелеві показати рядки, в яких вилилась його особиста трагедія, про яку намагався мовчати.
Як будете старі і над пригаслим жаром,
У надвечірній час згадаєте мене, —
То шкода стане вам, край огнища смутного,
Що мій сердечний пал зневажили колись, —
читав він із зошита.
Сидів похмурий і зосереджений. Раптом схоплювався, швиденько хапав зошит і писав. А часом підходив до колег, цікавився, розпитував, разом з усіма думав уголос про українські справи, і тоді забував про власні жалі та болі й дивився туди, далеко, за те прокляте Біле море, що замкнуло його тут, — молодого, діяльного, творчого. І знову Степан Запорований іде до свого кутка, знову хапає свій таємний зошит, щоб з вірою в перемогу записати:
Нехай від кулі ворога умру,
Солдатом невідомим у степу, —
Земля прийме хоч труп благословенний…
Спокійно, повний віри в майбутнє, в себе і в силу своєї нації, Степан Запорований, кинувши погляд, сповнений зневаги й презирства, красивим почерком підписує повідомлення УРЧ про продовження терміну ув’язнення ще на п’ять років.
Володимир БЕНЕДИК
Це був молодий народний учитель, — невеличкого зросту, щуплий, з чорними, як вугіль, очима, з обличчям блідим і втомленим.
Лише тоді, коли навколо себе цей звичайний сільський учитель бачив товариство і як заходила мова про Україну, — його очі горіли і він говорив так, що, справді, йняли йому віри, що він стояв на чолі величезного селянського повстання 1930 року, яке від Кам’янця-Подільського поширилося до Вінниці й Києва.
Його не розстріляли тільки тому, що саме ГПУ здивувалося, як міг вирости, по суті, за совєтських часів такий одвертий, безоглядно принциповий, прямий і чесний ворог большевизму. І ГПУ вирішило не стріляти, а надіслати його на Соловки, але з такою характеристикою, щоб він ніколи тих островів не міг покинути.
Працював на Соловках у першому сільгоспі і був центром, до якого тяглися українські парубки — учасники селянських повстань. Мав у селянських колах великий авторитет. Був за арбітра у всіх спірних справах. Тяжко хворий і змучений, ніколи не падав духом і закликав своїх товаришів вірити та боронити віру батьків, любити свою батьківщину й ніколи не складати зброї. Любив повторювати й нагадувати, що «там, де жертви, там і перемога»; бо «не було ще жадного народу, щоб собі волю здобув без боротьби і без жертв».
Це був молодий народний учитель, — невеличкого зросту, щуплий, з чорними, як вугіль, очима, з обличчям блідим і втомленим.
Лише тоді, коли навколо себе цей звичайний сільський учитель бачив товариство і як заходила мова про Україну, — його очі горіли і він говорив так, що, справді, йняли йому віри, що він стояв на чолі величезного селянського повстання 1930 року, яке від Кам’янця-Подільського поширилося до Вінниці й Києва.
Його не розстріляли тільки тому, що саме ГПУ здивувалося, як міг вирости, по суті, за совєтських часів такий одвертий, безоглядно принциповий, прямий і чесний ворог большевизму. І ГПУ вирішило не стріляти, а надіслати його на Соловки, але з такою характеристикою, щоб він ніколи тих островів не міг покинути.
Працював на Соловках у першому сільгоспі і був центром, до якого тяглися українські парубки — учасники селянських повстань. Мав у селянських колах великий авторитет. Був за арбітра у всіх спірних справах. Тяжко хворий і змучений, ніколи не падав духом і закликав своїх товаришів вірити та боронити віру батьків, любити свою батьківщину й ніколи не складати зброї. Любив повторювати й нагадувати, що «там, де жертви, там і перемога»; бо «не було ще жадного народу, щоб собі волю здобув без боротьби і без жертв».
Академік Матвій ЯВОРСЬКИЙ
Історик України, «марксист», Матвій Яворський потрапив з Галичини на Наддніпрянську Україну року 1918, коли прийшла туди німецька армія. Згодом, опинившись у большевицькому оточенні, перейшов на совєтську платформу, а пізніше став навіть, так скажу, офіційним партійним істориком України. Був академіком.
Як член компартії, М. Яворський обіймає в совєтській Україні високі посади. Коли ж большевики почали нищити українську культуру, потрапив до тюрми.
1930 року, під час партійної чистки, на зборах Яворському було з документами в руках доведено, що він був офіцером австрійської армії і служив там у військовій жандармерії. На Яворському поставлено хрест. Незабаром його заарештовано і заслано на Соловки.
У Соловецькому кремлі ми зустрілись як давні знайомі, хоч у Харкові майже не знали одне одного. Яворський цікавився, що робиться серед українських істориків. Коли я йому сказав, що 1932 року не надруковано жадної наукової роботи з історії України, він сказав, що тут немає нічого дивного, бо фактичний розгром української історичної науки почався ще з осени 1929 року, після першої конференції істориків-марксистів у Москві. Він цікавився, як розцінюють його схему й погляди на різні проблеми української історії. Я відповів йому, що вже з 1931 року, на вимогу культпропу ЦК, до програм курсу історії України, де ще цей курс читалось, заведено спеціяльну тему «Яворщина». Звісно, з цією темою мучився і лектор, і його слухачі; бо починати «Яворщиною» (темою цілком історіографічною) читання курсу історії України слухачам, які не знали історії України, а тим більше української історіографії, було просто неможливо.
Під час цієї розмови я помітив, що Яворський раз у раз діставав з кишені маленькі шматочки хліба і їв. Він якось ненатурально зиркав на свої нари. Мені стало ясно. У Яворського була психоза голоду. Уся соловецька громада лікувала його. Ми приносили, що мали з їжі, і Яворський їв, а що не з’їдав, ховав у приголовку нар.
Минуло щонайменше шість місяців, поки вчений видужав. Зрозуміти це може тільки той, кому доводилося так тяжко і довго голодувати, як тяжко і довго голодував Яворський.
Здається, ніхто так одверто не виявляв своєї люті і презирства до енкаведистів і всього, що нагадувало совєти й Москву, як Яворський. Він ніколи не цікавився, як виглядає, ходив завжди неголений, у ношеному роками «бушлаті» та черевиках фасону «Москва — Мінськ».
Ніколи і нікого не просив, нічого не домагався, бодай тих вигод, які можливі були хоч би в умовах Соловків. Завжди працював на загальних тяжких фізичних роботах. Приходячи на працю, працював самітно, ні з ким не розмовляючи. Ніколи не цікавився нормою — працював до повного виснаження. Коли якось запитали його, чого він так заподатливо працює, він відповів: «З люті». І це була щира правда.
Пригадую, як одного разу, зважаючи на те, що Яворський систематично перевиконував норми, якийсь «воспитатель» записав його, бородатого професора, на «красную доску». Треба було бачити Матвія Івановича, коли він побачив своє ім’я на цій скрижалі «чести, доблести й геройства». Зблід, затрясся всім тілом і прожогом кинувся до тієї скрижалі та одним махом витер своє прізвище. «Хто це написав? Я вам, посіпаки, блюдолизи, напишу!» — лементував Матвій Іванович і подався до кімнати «воспитателя». Годинами сидів понуро і не говорив ні з ким ні слова. Раптом зіскакував, діставав грубий зошит і писав. Усе написане на острові стосувалося тільки проблем буття української нації. Він розробляв схему історичного процесу України, працював над загальними проблемами соціології та філософії історії. Це був давній і непримиренний ворог всього московського.
Найкращою ілюстрацією ставлення до Москви і до большевизму була його відповідь на запитання, що стояли в анкеті під час всесоюзного перепису людности Совєтського Союзу (здається, навесні 1937 року). Анкета першого перепису була досить широка. Коли Яворського запитали про його підданство, він сказав: «Можете записати китайське, малайське чи яке ви хочете, тільки не московське, не совєтське». На запитання, чи він віруючий і до якого віровизнання признається, відповів, що віруючий і визнає автокефальну церкву. На запитання про партійну належність відповів, що мав нещастя належати до найжалюгіднішої у світі комуністичної партії і вважає це за свій великий злочин.
Звичайно, після кожного такого ексцесу Яворський зникав з обрію на один-два місяці в найтемніших льохах під «Білим домом» (будинок управління і 3-ї частини Соловецького острова). Та ні голод, ні підвали, ні вправність соловецьких жилоправів не могли зломити духу людини, яка вважала себе за того, що завинив перед своєю нацією. Він щиро покутував свій гріх, підносячи голос за розп’ятий народ в оборону України.
Наближався кінець терміну ув’язнення. Яворський і тут лишився вірним собі. Незадовго перед кінцем терміну пише свого славетного листа Сталінові. Лист у копії (нелегально, звичайно) читала вся українська колонія Соловків. Через 3-тю частину лист мав потрапити до рук адресата. Лист був короткий, але грізний. Це був убивчий обвинувальний акт, складений українською нацією, в особі її вірного сина, супроти Москви. Свій лист Яворський закінчував тим, що зрікався права звільнятися з тюрми доти, «доки Україною будуть правити Сталін з москалями».
Як тільки листа цього передано до 3-ї частини, того ж вечора Яворського посадили до ізолятора, а через два-три тижні йому оголосили, що «по рассмотрении архива Яворського, срок заключения его надо продлить на пять лет со дня оглашения настоящего постановления».
Матвій Яворський просидів в ізоляторі до листопада – грудня 1937 року. Вивезено його з острова з великим українським етапом до «спецтабору» в напрямі Ухта — Печора.
Після останнього інциденту з листом до Сталіна хтось з соловчан сказав: «Якщо Матвію Яворському не суджено було красиво жити, то, напевне, зуміє він прекрасно померти».
Історик України, «марксист», Матвій Яворський потрапив з Галичини на Наддніпрянську Україну року 1918, коли прийшла туди німецька армія. Згодом, опинившись у большевицькому оточенні, перейшов на совєтську платформу, а пізніше став навіть, так скажу, офіційним партійним істориком України. Був академіком.
Як член компартії, М. Яворський обіймає в совєтській Україні високі посади. Коли ж большевики почали нищити українську культуру, потрапив до тюрми.
1930 року, під час партійної чистки, на зборах Яворському було з документами в руках доведено, що він був офіцером австрійської армії і служив там у військовій жандармерії. На Яворському поставлено хрест. Незабаром його заарештовано і заслано на Соловки.
У Соловецькому кремлі ми зустрілись як давні знайомі, хоч у Харкові майже не знали одне одного. Яворський цікавився, що робиться серед українських істориків. Коли я йому сказав, що 1932 року не надруковано жадної наукової роботи з історії України, він сказав, що тут немає нічого дивного, бо фактичний розгром української історичної науки почався ще з осени 1929 року, після першої конференції істориків-марксистів у Москві. Він цікавився, як розцінюють його схему й погляди на різні проблеми української історії. Я відповів йому, що вже з 1931 року, на вимогу культпропу ЦК, до програм курсу історії України, де ще цей курс читалось, заведено спеціяльну тему «Яворщина». Звісно, з цією темою мучився і лектор, і його слухачі; бо починати «Яворщиною» (темою цілком історіографічною) читання курсу історії України слухачам, які не знали історії України, а тим більше української історіографії, було просто неможливо.
Під час цієї розмови я помітив, що Яворський раз у раз діставав з кишені маленькі шматочки хліба і їв. Він якось ненатурально зиркав на свої нари. Мені стало ясно. У Яворського була психоза голоду. Уся соловецька громада лікувала його. Ми приносили, що мали з їжі, і Яворський їв, а що не з’їдав, ховав у приголовку нар.
Минуло щонайменше шість місяців, поки вчений видужав. Зрозуміти це може тільки той, кому доводилося так тяжко і довго голодувати, як тяжко і довго голодував Яворський.
Здається, ніхто так одверто не виявляв своєї люті і презирства до енкаведистів і всього, що нагадувало совєти й Москву, як Яворський. Він ніколи не цікавився, як виглядає, ходив завжди неголений, у ношеному роками «бушлаті» та черевиках фасону «Москва — Мінськ».
Ніколи і нікого не просив, нічого не домагався, бодай тих вигод, які можливі були хоч би в умовах Соловків. Завжди працював на загальних тяжких фізичних роботах. Приходячи на працю, працював самітно, ні з ким не розмовляючи. Ніколи не цікавився нормою — працював до повного виснаження. Коли якось запитали його, чого він так заподатливо працює, він відповів: «З люті». І це була щира правда.
Пригадую, як одного разу, зважаючи на те, що Яворський систематично перевиконував норми, якийсь «воспитатель» записав його, бородатого професора, на «красную доску». Треба було бачити Матвія Івановича, коли він побачив своє ім’я на цій скрижалі «чести, доблести й геройства». Зблід, затрясся всім тілом і прожогом кинувся до тієї скрижалі та одним махом витер своє прізвище. «Хто це написав? Я вам, посіпаки, блюдолизи, напишу!» — лементував Матвій Іванович і подався до кімнати «воспитателя». Годинами сидів понуро і не говорив ні з ким ні слова. Раптом зіскакував, діставав грубий зошит і писав. Усе написане на острові стосувалося тільки проблем буття української нації. Він розробляв схему історичного процесу України, працював над загальними проблемами соціології та філософії історії. Це був давній і непримиренний ворог всього московського.
Найкращою ілюстрацією ставлення до Москви і до большевизму була його відповідь на запитання, що стояли в анкеті під час всесоюзного перепису людности Совєтського Союзу (здається, навесні 1937 року). Анкета першого перепису була досить широка. Коли Яворського запитали про його підданство, він сказав: «Можете записати китайське, малайське чи яке ви хочете, тільки не московське, не совєтське». На запитання, чи він віруючий і до якого віровизнання признається, відповів, що віруючий і визнає автокефальну церкву. На запитання про партійну належність відповів, що мав нещастя належати до найжалюгіднішої у світі комуністичної партії і вважає це за свій великий злочин.
Звичайно, після кожного такого ексцесу Яворський зникав з обрію на один-два місяці в найтемніших льохах під «Білим домом» (будинок управління і 3-ї частини Соловецького острова). Та ні голод, ні підвали, ні вправність соловецьких жилоправів не могли зломити духу людини, яка вважала себе за того, що завинив перед своєю нацією. Він щиро покутував свій гріх, підносячи голос за розп’ятий народ в оборону України.
Наближався кінець терміну ув’язнення. Яворський і тут лишився вірним собі. Незадовго перед кінцем терміну пише свого славетного листа Сталінові. Лист у копії (нелегально, звичайно) читала вся українська колонія Соловків. Через 3-тю частину лист мав потрапити до рук адресата. Лист був короткий, але грізний. Це був убивчий обвинувальний акт, складений українською нацією, в особі її вірного сина, супроти Москви. Свій лист Яворський закінчував тим, що зрікався права звільнятися з тюрми доти, «доки Україною будуть правити Сталін з москалями».
Як тільки листа цього передано до 3-ї частини, того ж вечора Яворського посадили до ізолятора, а через два-три тижні йому оголосили, що «по рассмотрении архива Яворського, срок заключения его надо продлить на пять лет со дня оглашения настоящего постановления».
Матвій Яворський просидів в ізоляторі до листопада – грудня 1937 року. Вивезено його з острова з великим українським етапом до «спецтабору» в напрямі Ухта — Печора.
Після останнього інциденту з листом до Сталіна хтось з соловчан сказав: «Якщо Матвію Яворському не суджено було красиво жити, то, напевне, зуміє він прекрасно померти».
*Підгайний Семен Олександрович (*17 квітня 1907, Новомінська, Кубань — †14 листопада 1965, Торонто, Канада) — український учений — історик, археограф, автор спогадів про українську інтелігенцію на Соловецьких островах, член-основоположник Української революційно-демократичної партії, 1948 року — перший з черги державний секретар реорганізованого Державного Центру УНР.
Народився у станиці Новомінській Єйського повіту Кубанської області у козачій сім'ї. Під час боротьби козаків Кубані з більшовиками втратив родину.
1924 року виїхав у Київ, де вступив до Київського інституту народної освіти (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Після закінчення інституту працював науковим співробітником Музею Слобідської України у Харкові (тепер Харківський історичний музей) і викладав історію України у Харківському інституті народної освіти (тепер Харківський національний університет). У 1933–1940 роках був на засланні у Соловецькому таборі особливого призначення. 1940 року повернувся в Україну, жив у місті Ізюм. Під час Другої світової війни певний час був членом управи Харкова і начальником одного з його районів.
З 1943 року на еміграції, з 1949 року у Канаді.
За ініціативою Підгайного у Торонто 1950 року засновано Союз українців жертв російського комуністичного терору. До 1955 року очолював Світову федерацію політв'язнів, редактор «Білої книги про чорні діла Сталіна», журналіст, публіцист. Редагував журнал англійською мовою «The New Review: A Journal of East-European History».
Автор книжок про Соловецьку каторгу "Українська інтелігенція на Соловках" і "Недостріляні". Ці книжки - правдива й моторошна розповідь про соловецьку трагедію.
Помер у Торонто, Канада, похований там же.
Народився у станиці Новомінській Єйського повіту Кубанської області у козачій сім'ї. Під час боротьби козаків Кубані з більшовиками втратив родину.
1924 року виїхав у Київ, де вступив до Київського інституту народної освіти (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Після закінчення інституту працював науковим співробітником Музею Слобідської України у Харкові (тепер Харківський історичний музей) і викладав історію України у Харківському інституті народної освіти (тепер Харківський національний університет). У 1933–1940 роках був на засланні у Соловецькому таборі особливого призначення. 1940 року повернувся в Україну, жив у місті Ізюм. Під час Другої світової війни певний час був членом управи Харкова і начальником одного з його районів.
З 1943 року на еміграції, з 1949 року у Канаді.
За ініціативою Підгайного у Торонто 1950 року засновано Союз українців жертв російського комуністичного терору. До 1955 року очолював Світову федерацію політв'язнів, редактор «Білої книги про чорні діла Сталіна», журналіст, публіцист. Редагував журнал англійською мовою «The New Review: A Journal of East-European History».
Автор книжок про Соловецьку каторгу "Українська інтелігенція на Соловках" і "Недостріляні". Ці книжки - правдива й моторошна розповідь про соловецьку трагедію.
Помер у Торонто, Канада, похований там же.
Семен Підгайний. Недостріляні http://incognita.day.kiev.ua/semen-pidgajnij-nedostrilyani.…
Леся Порут
Леся Порут
Немає коментарів:
Дописати коментар