Графіті серцем на папері.

Україна переживає нині важкий проміжок часу. Відверто кажучи, ми, українці,  понад два десятиліття наближалися до цього. І навряд чи можна було цей період  життя оминути.
  І, як на мою думку, знаково й символічно те, що ми це переживаємо саме сьогодні, коли наблизилася до нас вікопомна дата - 200-річчя від дня народження нашого Пророка.
  До цієї дати наша старша посестра, Валентина Кузьменко-Волошина, подарувала нам черговий плід свого таланту - поетичну книжку "Етно гарафіті".
   Ім'я Валентини Федорівни вже було згадане в цьому блозі.  Тоді матеріал був присвячений отриманню майстром народної творчості, поетесою літературної премії ім. Василя Симоненка.
  Тепер же я хочу поділитися з вами радістю, що отримав від знайомства з новим вибухом творчості Майстрині.
     Ви лише вслухайтесь:
                                "Коли клянуться в любові до України,
                                 І не просто любові - а до загину! -
                                 Крик з грудей моїх рветься: "Не смійте
                                 ТАК міцно ЇЇ стискати, -
                                 Задушите..."
  Ну, як вам?
                                           - Бабусю, а де вона, Україна?!
                                           - Ось тут, де наш дім і криниця...
                                           - А телевізор сказав, що Україна -
                                                       це дуже-дуже далеко!?.
                                           - Не вір, онучку, Україна -
                                             Це ТИ і Я, і ці тополі,
                                             І Дніпро,
                                             Рідна мова, і пісня,
                                             І небо над нами, -
                                             Нині,
                                                      І прісно,
                                                                    І вовіки віків!..
    Пані Валентина під час спілкування, простого, неофіційного, часто повторює про той жаль, який вона відчуває, що ми, українці, у своїх думках, мисленних заключеннях, а часто-густо й в віршах та піснях втратили значення нашого слова, нашого українського характеру. Людина, яку ми вважаємо хранителем культури, відчуває, що разом з цим ми втрачаємо  наш глибинний інформаційний код,  носій до Трипільської культури. Про це, саме про це і хотіли сказати дві однодумиці - з Валентиною Федорівною над книгою працювала молода її колега, художниця Оксана Куліш. Саме її оформлення отримала книга.

 












  

  Як вже на початку я повідомив, книга готувалася до знаменної дати - 200-літнього ювілею Тараса Шевченка. І як нагадування про це є наступний поклик :
                                Чи не в пустелю
                                Волав Шевченко:
                                "Я на сторожі біля них
                                Поставлю слово..."
                                Чи не в прустелю...
    І вже сьогодні ми переконуємось, що, нарешті, не в пустелю.
    Ні, не в пустелю - і у цьому нас переконує свята наша Небесна сотня, яка полетіла до Вирію, наказуючи нам звідти залишатися українцями, цінувати свою Волю, історію, культуру... І не лише цінувати, а й бути готовими відстояти свої переконання.
    Авторка книжки не завжди замилувана-зачарована-затрагізована Україною та українцями. Часом її голос стає грізним, погрозливим:
                                        ...Тепер ви ганите ЇЇ, -
                                        Перетворивши на руїну!..
                                        Ми - Україною живем,
                                       А ви живете з України.        -    
    Це саме про тих, хто, на наше сподівання вже віджив від неї.

   Ой, то не хмара - стоптане жито:
   Вражим копитом Вкраїну збито...
       Ой, то не ружі - не вишиття то -
      Мого милого шаблями тято!..
      ...Злиняла заполоч на полотнині, -
      Тобі, мені, матінці УКРАЇНІ...

  Декілька сотень літ тому шаблями нам голови тяли. Сьогодні снайпери...

   Два місяці залишилось до 200-ліття такої події, як перепоховання Пророка Тараса у своїй рідній землі - на коханому ним  Подніпров'ї, неподалік тієї місцини, де зарито його пуповину. А зарито її в тому ж самому місці, де й народилася Валентина Кузьменко-Волошина - священних Моринцях. До речі, у цьому році майстриня-художниця, майстриня Слова відзначатиме свій Ювілей.
    А чи не буде для Валентини Федорівни цінним подарунком - отримання нею за цю поетично-художню збірку однієї з цьогорічних літературних премій? Скажімо, премії ім. Тодося Осьмачки?        
    
                                                             Напевне, тоді,
                                                             Коли серцем оголеним
                                                                      перечитаєм Шевченка
                                                             І пекельні митарства
                                                                            Осьмачки, -
                                                             Хоча б подумки перейдем...
         Сподіваймося, що не тоді...
   




Долучіться, друзі!
Слово честі - не пожалкуєте!