Від самого початку зізнаюся – першу частину назви цього матеріалу поцупив. Запозичив із назви книги знаного черкаського вченого, літератора, патріота, націоналіста за духом та способом життя, Василя Пахаренка. У цій книзі автор каменя на камені не залишив від постійно навішуваного нам твердження, що, буцім, українці Центра та Сходу й українці-галичани – це два різних за ментальністю, історією, звичаями народи. Ось і я спробую на життєвих прикладах яскравих представників нашого народу - центральної його частини та західної, розвінчати це псевдотвердження. На прикладі життя та вкладу у наше українське суспільство Провідника ОУН Степана Бандери та поета-патріота Василя Симоненка.
2014 рік був роком 105-ї
річниці Степана Бандери. Рік 2015-й – рік 80-річчя Василя Симоненка.
* * *
„Україна, мати героїв!..
Нехай в тобі відроджуся, славою твоєю опромінюся, бо ти – все життя моє!” – так
починається Молитва українського націоналіста. Молитва патріота. Молитва
наслідувача тих хто своє життя і помисли поклав на вівтар Вітчизни.
Не одну сотню років наш народ боровся за
право мати свою державу зі своєю, не спотвореною в угоду комусь, історією,
культурою, мистецтвом, наукою. Зі своїми законами, в яких, як писав наш Пророк
„своя правда і сила, і воля”. Протягом тисячі літ наша, поневолена зайдами зі
Сходу й Заходу, Півдня й Півночі разом із народом, земля народжувала славних
Лицарів, борців за незалежність, геніїв українського духу. Їх імена уславили
Україну і нерозривно пов”язані з нею: Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Данило
Галицький, Петро Могила, славні звитяжці-гетьмани, Григорій Сковорода,
Предвічний наш Пророк – Тарас Шевченко.
ХХ століття не було виключенням. І в ці
вирішальні для долі нашої Вітчизни часи українська земля подарувала своєму
народові цілу плеяду видатних особистостей, серед яких яскравими зірками в
національному пантеоні сяють імена Степана Бандери, Романа Шухевича, Олени
Теліги, Олександра Довженка, Василя Стуса, Петра Григоренка, Василя Симоненка,
Володимира Івасюка.
У січні, під одним зоряним знаком із
різницею в 26 років народилося двоє велетів духу, двоє геніїв, двоє славних
українських патріотів. 1 січня 1909 року в с. Старий Угринів на Станіславщині
(тепер Івано-Франківська обл.) народився один із найвизначніщих провідників
української нації, Степан Бандера, а 8 січня 1935 року в с. Біївці на
Полтавщині побачив світ майбутній виразник совісті нашого народу Василь
Симоненко. Двоє цих особистостей прожили недовге, але яскраве, як спалах,
життя. Життя справжніх патріотів.
Життєвий шлях Степана Бандери не йшов
через яскраве, заможне дитинство, бо вже малолітнім хлопцем він втратив матір,
підлітком був свідком знущань польських поліцаїв над рідним батьком,
українським священником.
З юних років пішов до
українського Пласту, який через спартанське виховання зробив із юнака Степана
справжнього революціонера, ідейного пропагандиста, і, врешті-решт, провідника
національно-визвольної боротьби українського опору ХХ століття.
Коріння Василя Симоненка виростало з
глибокого українського чорнозему. Василь із дитинства всіма нервами відчував
прирослість до свого кореня, відчував радість і гіркоту синівського обов”язку
перед рідним народом:
„ Я без тебе нічого не значу, ніби птиця без крил”.
За словами хрещеної
матері Василя, тітки Оришки (Остапенко) „...дуже був наврічливий. Як ото поганими
очима гляне хто на нього, так уже йому й не добре”. Поганими очима глянула
нього радянська система – і вкоротила йому життя. Розквіт Василевої творчості
співпав із часом такої-собі псевдовідлиги, яка, якщо й торкнулась України, то
хіба що посиленим тиском на патріотичну еліту. Щоб утвердити право на таку
творчість та думки треба було ще років 25-30. Рівно на стільки йшов попереду
свого часу Василь Симоненко.
Юність та молодші роки Степана Бандери
пройшли на тій частині української землі, яка була окупована шовіністичною
Польщею. В 1926 році сімнадцятирічним хлопцем він стає членом „Вищих класів
українських гімназій” – молодіжної патріотичної організації, у 18 років –
членом нелегального „Союзу української молоді” та „Української військової організації”.
В 20-річному віці (1929 р.) стає членом тоді ж утвореної Організації
Українських Націоналістів” (ОУН). І стає чи не найактивніщим її членом. А на
початку 1933 р. стає Крайовим Провідником ОУН.
Як і життя Степана Бандери, життя Василя
Симоненка було з юних літ збурене бунтом душі проти гніту, а творчість до
останньої миті просякнута відчайдушним спротивом несправедливості і любові до
свого народу, своєї землі:
Не шукав я до тебе ні
стежки, ні броду,
Бо від тебе узбіччям ніколи не не брів-
Я для тебе горів, український народе.
Тільки,
мабуть, не дуже яскраво горів.
Тут ми бачимо
всепопеляючу любов до свого народу. Симоненкова поезія – це вулканної сили
динаміт, що завжди готовий вибухнути там, де око поета помічає кривду свого
народу:
Народ мій є, народ мій завжди буде,
Ніхто не перекреслить наш народ!
Пощезнуть всі
перевертні й приблуди
І орди завойовників-заброд!
Ім”я С. Бандери стало загальновідомим в
Україні і світі під час Варшавського судового процесу, що відбувся з 18
листопада 1935 р. до 13 січня 1936 р. Головним підсудним на цьому процесі був
С. Бандера з 11-ма своїми друзями – членами ОУН. Цей процес був найголоснішим в історії ОУН. Протягом всього судового
процесу С.Бандера був під загрозою смертної кари, але він сміливо виступав і у
Варшаві, і у Львові, показуючи положення українського народу і його визвольну
боротьбу. А слухачами його була численна аудиторія кореспондентів з усього
світу і процеси набули світового розголосу. С.Бандеру було засуджено до смертної кари, яку замінили
довічним ув”язненням, з якого він вийшов із розвалом Польщі у 1939 р. і відразу
ж включився в революційну боротьбу. Від того часу ім’я С.Бандери з гордістю звучало в устах політв’язнів у тюрмах та концтаборах ГУЛАГу та Німецького
Рейху.
Треба знати, яким було життя свідомого
українського патріота в тоталітарній імперії комунопартократів у 50-60-х роках
ХХ століття, щоб зрозуміти ту сміливість і мужність, з якими виступав у своїх
віршах і прозі В.Симоненко. Ось що нам розповідають його щоденникові записи:
„Друзі мої принишкли, про них не чути ні слова. Друковані органи стали ще
бездарнішими й зухвалішими. Ряд видань знущається із віршами...каструє мої
статті. Інші журнали знімають мої вірші, зарізають, присилають „гарбузи””. І
все ж, не зважаючи на всілякі перепони, неймовірний тиск, перекриття кисню ,
поет ще вище підіймає слово борця-патріота. Симоненко не просто констатує факти
негараздів, які відбуваються в країні – він викриває суть діяного, звинувачує
причетних до цього і закликає український народ до боротьби із
несправедливістю:
Їх би за грати, їх би до суду,
Їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало? Доказом будуть
Лантухи вкрадених мрій і надій.
Прокляття вам, лукаві лиходії,
В яких би не ходили ви чинах!
А кожен, хто вдумливо
читає гнівні рядки:
О
курде, бережи свої набої,
Але життя убивці не щади!
На байстрюків савілля і розбою
Кривавим смерчем, бурею впади! -
достеменно розуміє,
що не тільки й не стільки до курдів звертається поет, а до кожного із
поневолених Москвою народів і насамперед, до українського.
30-40-і роки ХХ століття були роками
збройних змагань нашого народу за незалежність і в ці роки повстали вожді
збройної боротьби, такі як С.Бандера. У його політично-революційній діяльності
чітко виділяються такі пероди:
1. 1926-1934 – революційна
діяльність проти польських окупантів.
2. Вересень 1939-вересень 1941
– організація революційно-повстанської боротьби проти большевизму.
3. Від звільнення з концтабору
Заксенхаузен у вересні 1944 до загибелі
від рук московського найманця
14 жовтня 1959 року –
громадсько-політична й революційна діяльність за кордоном.
І всі ці три періоди,
тобто все свідоме життя було віддане єдиній меті – здобути бажану тисячу літ
волю українському народові.
50-60-і р.р. – роки тоталітарного
імперського режиму, утиску на все національно-свідоме в житті України – часи,
коли ні про яку збройну боротьбу не могло бути й мови. Але й тоді наша земля
дала народові вождя-поета. Ще в 20-х
роках минулого століття інший український поет Євген Маланюк писав: „Як в нації
вождів нема, тоді вожді її – поети!” Хіба не цю священну місію виконував у
своїй творчості В.Симоненко? Ми радіємо від того, що нарешті живемо у часи
незалежної Української Держави і свято пам’ятаємо, що шлях до цієї днини
торували своїми подвигами тисячі звитяжців, серед яких ніколи не згубиться і
Шевченкове:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену Святого Бога,
За неї душу погублю...,
і Бандерине:
„Ми хочемо жити у згоді і
шануванні з усіма народами доброї волі... Ми боремося за волю і правду
передусім тому, що Бог
дав людям ці скарби і такі закони, а основою нашої волі є йти за волею
Божою”,
І Симоненкове:
Коли
мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім”ям вмираю
І в твоєму імені живу.
Степан Бандера і Василь Симоненко – дві
могутні, сміливі й трагічні постаті, які з усіх сил прагнули розвернути Україну
обличчям до світу. Блискавично, як вітер у степу, постали два українські генії,
які заявили світові: ми – українці, є, ми маємо своє обличчя й душу! Обидва
генії зродилися з генетичної любові до України, жаги собою, своїм серцем
захистити націю, відродити її заповітну державність. Державність вічну.
Назавжди.
І от сьогодні, у важкі для України часи, у наших воїнів, що стоять на захисті, на озброєнні не лише вогнепальна зброя, а й зброя слова. Слова Шевченкового Бандериного, Стусового, Симоненкового. Ця зброя має ефект ураження не менший, ніж вогонь і залізо.
Немає коментарів:
Дописати коментар