В межах проекту «Вголос про війну» ми поспілкувалися із володарем титулів «Найсильніша людина України» (2000, 2001, 2002, 2003, 2005 роки), «Найсильніша людина світу» (2004 рік), заслуженим майстром спорту України, небайдужим українцем Василем Вірастюком.
Говорили про війну, про політику та як боротися із бідами, що трапляються на шляху українського народу.
Що є для вас війна? Як ви ставитеся до подій на сході України?
Я відповім просто. Війна для мене – просто війна. Це завжди горе, це біль, це смерть.
Звісно, я ставлюся до цього негативно, тому що це відбувається у нас на території України. Коли це відбувається десь там на сході, маю на увазі в Азії, ми це не так болісно відчуваємо і не так переймаємося. Десь там чуємо в новинах. Особливо, напевно, не задумуємося над тим, чому виник той чи інший конфлікт. Десь трохи переймаємося тим, що під час бомбардування загинуло 10-20 людей. Але коли це відбувається в тебе в країні, то це стосується кожного, хто себе вважає українцем, навіть якщо не є за національністю українцем.
Війна це завжди погано і це завжди негатив.
Як Ви ставитесь до тих же ж Мінських домовленостей? До тієї ситуації, коли наші позиції постійно обстрілюють із артилерії, а нам забороняють вести вогонь у відповідь?
Це насправді таке непросте запитання. Тому що, якщо приїхати туди, ближче до лінії розмежування, або на так званий «0», там хлопці звісно думають по-іншому. Тому що, там хлопці готові йти, бігти в атаку, готові братися за горло ворога… Але. Насправді, це можливо помилково. Можливо. Я не буду стверджувати. Чому? Поясню. Тому що, якщо думати якимось населеним пунктом, можливо так, ми виграємо цю маленьку війну, маленьку битву. Але що буде у відповідь? Тому що, насправді, з того боку зосереджено дуже, ну дуже багато техніки. Дуже багато небезпечної техніки. І, як би все-таки не говорили нам, і щоб не говорило керівництво, поки що ми в цьому програємо. Маю на увазі накопичення військ. Можливо не військ, як живої сили, але військової техніки, сучасної військової техніки.
І ту політику, яку проводить держава і керівництво, десь вони можливо частково праві. Тому що насправді, якщо запитатися у будь-якого пересічного громадянина: «щоб ви робили?», вони б звісно казали: «Давайте, йдемо! І прямо до стін Кремля». Але насправді воно виглядає зовсім по-іншому. Я думаю, що ті, хто буде нас слухати, ті, хто розбирається в цій справі, вони мене зрозуміють. Розшифровувати не буду, тому що це насправді дуже довга справа.
В Україні за часи незалежності відбулося декілька революцій, в тому числі й Революція Гідності. Як Ви вважаєте, чи виправдала вона себе?
Я можу сказати, що про це нам розкаже історія, можливо через років 50. Чи виправдала вона зараз на даний момент? Так, начебто щось помінялося в свідомості людей, але не в головах можновладців, на жаль. Тому що, ну фактично, змінили «шило на мило». Давайте будемо відвертими: як крали, так і крадуть, корупція яка була, така і є на даний момент. Тому, відбулися зміни чи не відбулися, це покаже історія. Я не історик. І я не аналітик. Я не провидець, для того, щоб щось говорити.
Чи вплинула війна на пересічних українців? Як?
Тут, чесно кажучи, фактично нічого й не помінялося в свідомості багатьох людей. Тому що, народ як гуляв, так і гуляє. Як ходили до ресторанів, до нічних клубів, так і ходять, слухають веселу музику. Для них немає війни, насправді. Вона відбувається там. А ті люди, які живуть, там, не знаю, сказати навіть в 100 кілометровій зоні від розмежування, там це відчувається. Тільки заходить сонце, в будь-якому місті, в будь-якому селі чи «посьолку», як говорять на сході, це відчувається відразу. Тому що, якась така смута, скутість, натяжка відчувається. Тому що, не розумієш насправді, що чекати з тієї темноти. Тому що там, на лінії розмежування, не всі на нашому боці. І я це відчував на власній спині, коли ти хочеш-не хочеш, але відчуваєш чужі погляди: розмова, інтонація, жести, як люди себе ведуть. Це відчувається там.
Тут, можливо для деякого відсотку людей, які включилися в цю боротьбу і які їздять туди, які приїжджають звідти і бачать цю різницю, вони не розуміють чому так.
Від чого всі ці біди в українців? Нас ганьбили століттями, але що із цим робити зараз?
А у нас люди насправді не хочуть мінятися. Ну не хочуть вони мінятися. Людей кудись вивезти мабуть треба і водити їх 40 років по пустелі, щоб у них помінялася свідомість.
Я вам поясню на прикладі поліції, яка би вона там не була погана чи хороша. Кричали: «Давайте нову поліцію!». Ура! У нас нова поліція! Тепер, коли нова поліція робить щось, у нас кожен собі має за право і вважає за потрібне посміятися над ними. Цікаво, як би вони це робили за кордоном? Кажуть, що нам не треба поліцейської держави. А в іншому випадку, ніхто не хоче жити за правилами. То де правда? То хто хоче мінятися?
Я в жодному випадку не стаю на сторону поліції. Я їх не захищаю. Але я говорю, у нас люди не хочуть мінятися.
Я вам просто на прикладі даного часу, даних подій, які відбуваються останніми днями, поясню. «Ой, скрутили діда за картоплю! Одягнули наручники». А одягнули чому? Тому що там не можна продавати! А чому дід «давав на ногу»? Чому він біг? І що повинен думати поліцейський? А може у нього «наркота»? Чому, якщо неповнолітній може продавати «наркоту», а старша людина? Це припущення. Я не стаю на бік поліції. Але…
Можновладці – це 2% від населення народу. Ті, які сидять у Верховній раді і у Кабінеті Міністрів. Але вони звідки приходять? Вони ж не падають з небес, наші народні депутати. Вони приходять з тих самих людей, деякі навіть із сіл, уродженці сіл, міст, маленьких районних центрів. Це значить, що десь сидить далеко в голові ця психологія, а коли доривається – «опа!».
Щоби хотіли побажати українцям?
Позитивних змін побажаю. На краще! Дійсно захотіти щось поміняти. І не дивитися туди, в сторону Інститутської вулиці, а дивитися насамперед у себе під ногами, у себе на руки, в себе вдома зробити порядок, хоча б з цього починати. З під’їзду – лампочку вкрутити, а не чекати, поки хтось це зробить.
Алла Федорченко, Марія Доманська «Вголос»
Немає коментарів:
Дописати коментар