У музейно-виставковому центрі “Музей історії міста Києва” триває виставка пастелей Олекси Захарчука “Ностальгічний Київ”. В експозиції представлені пастелі та живопис з архіву родини відомого пейзажиста.
У цієї виставки могло б бути безліч неспокійних, проте цікавих контекстів та конотацій, — зокрема це стосується людей, не чужих т. зв. громадського активізму. З ними можна було б поговорити про складну долю цієї філії Музею Історії Києва, або, наприклад, про стан власне Києва, зокрема його екології чи, скажімо, законів містобудування якихось півстоліття тому.
Проте будь-які гострі, проблемні чи просто критичні роздуми та коментарі на цій виставці якось непомітно вивітрюються, залишаючи тебе сам на сам з чистим мистецтвом, чия краса не потребує ні доказів, ні аргументів, вже не кажучи про критичні зауваження.
Олекса Захарчук народився у 1929 році у місті Іллінці на Вінниччині; після неспокійного дитинства, проведеного почасти у лавах партизанського руху під час ІІ Світової війни, а почасти в інтернаті, він протягом п’яти років (1945-1950) навчався у Харківському художньому училищі, — що дозволяє, принаймні формально, долучити його ім’я до переліку митців також і харківської школи. Щоправда, згодом іще сім років митець студіював живопис у київському Художньому інституті (нині — НАОМА), у майстернях видатних (я не перебільшую) пейзажистів: Тетяни Яблонської та Сергія Григор’єва, тож визначення “художник київської школи” щодо нього прозвучить не менш вірогідно.
Біографія митця важлива, — принаймні тоді, коли тобі цікаво дізнатись, хто саме навчив його відокремлювати мистецькі враження від повсякденних — і перетворювати їх на тонкої і невимушеної краси краєвиди, здатні заспокоїти, — принаймні мені так здається — навіть професійних холериків.
Подальша біографія митця, за єдиним винятком, більш-менш типова для талановитих українських художників радянської доби: вступив до Спілки художників; працював над різноманітними проектами, включно з монументальними творами рівня держзамовлення; у часи Незалежності отримав мистецьку премію в галузі пейзажного живопису ім. С. Шишка, а також звання заслуженого художника України. Нетиповим вчинком для митця, чиє мистецтво, — точніше, обраний ним мистецький жанр, — є цілковито аполітичним, є його підпис під листом на захист В’ячеслава Чорновола, Олександра Гінзбурга та Юрія Галанського, підписаний Олексою Захарчуком у 1968 р. Йшлося про право письменників видавати за кордоном книги, які розкривали альтернативну офіційній радянській історію тієї чи іншої країни. Наслідком цього вчинку стала, як це часто буває у таких випадках, втрата художником роботи і різноманітні неприємності з боку представників “офіціозу”, “в руках” якого були зосереджені приблизно 99% мистецьких замовлень в країні.
Тим часом виставка у МІК свідчить про неймовірну здатність митця перфектно абстрагуватись, виходити за межі “спілчанського” вміння бути щасливим чи нещасними всім натовпом. Можна було б сказати, що йдеться про ескапізм вищої проби, — якби в цих роботах не було так багато, так неймовірно багато зображень людей. Його погляд — дружній, ніжний і співчутливий — виокремлював кращі риси дійсності, і саме вони змушують глядача цієї виставки ненадовго забути всі, що свої, що чужі турботи, залишаючи у пам’яті натомість чистоту снігу маленьких дворів та криги київських річок; ніжну зелень хвилястих пагорбів старого міста, в якій тоді в дійсності, не на папері, тонув старий Київ. Властива тільки сильним митцям здатність узагальнювати риси звиклих оку предметів перетворювала крихітну київську човнову станцію на загублену цитату з твору забутого митця паризької школи; розвішану у тісному дворі білизну, чи коней, що крокують бруківкою — на фрагмент з котрогось фільму Фелліні; учасників зимової риболовлі — на нащадків тих, хто грався на кризі там, у долині, в сюжеті “Мисливці на снігу” Пітера Брейгеля Старшого.
Київ на цих пастелях схожий на мрію, на які зрідка перетворюються дитячі спогади; він схожий на дуже маленьке і напрочуд затишне місто; врешті, на розповідь про чистоту погляду і думки людини з винятково чистим сумлінням.
Мені здається, такі виставки уточнюють точність роботи приватної системи що етичних, що естетичних координат, — навіть коли йдеться про мешканців мегаполісу, розташованого в самому центрі вкрай неспокійної країни.
Дана Пінчевська
Дана Пінчевська
Немає коментарів:
Дописати коментар