Сторіччя проголошення Української державності мало би стати великим національним святом. Проте, на жаль, на державному рівні дати, які підкреслюють велич і єдність української нації, не відзначають. Тож організацію і проведення урочистого заходу, присвяченого знаменній даті, взяли на себе Історичний клуб “Холодний Яр”, ВО “Свобода”, “Національний корпус” і “Правий сектор”.
“Шановні козаки, дорогі козачки! Шановні петлюрівці, гетьманці, болбочанівці, брати хлібороби! Дорогі українці з-під стяга Міхновського, Коновальця, Бандери та Андрія Мельника! Сьогодні в нас на всіх одне свято – свято проголошення Української державності! – так почали вечір ведучі Роман Коваль та Іляна Гайдук. – Сто років тому в Києві, під який підступали російські варварські орди Муравйова, було проголошено IV Універсал. “Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу”.
Коли пролунали ці вікопомні слова, публіка у великій залі Педагогічного музею вибухнула громом оплесків і вигуків “Слава!”, що нескінченно лунали в залі, “аж стіни дріжали”. Так писав Петро Мірчук у книжці “Українська державність”. Але 4-й Універсал було проголошено, зауважував історик, за тиждень після того, як військовий міністр Микола Порш своїм декретом демобілізував “всі регулярні українські військові частини”… Та що казати, коли Михайло Грушевський, який проголосив 4-й Універсал, у своїх статтях вже після проголошення Української державності стверджував, що самостійність це лише етап до федерації, бо “провідною ідеєю нашого національного-політичного життя”, казав він, “залишається й надалі – не самостійність, а федерація”.
А голова Ради Міністрів Володимир Винниченко у книжці “Відродження нації” про студентів, які в обороні 4-го Універсалу полягли під ст. Крути, сказав, що “цвіт нашої молоді поліг за чужу нам ідею державності”… Отакі керівники! Отакі “світочі”. І їх сьогодні в Україні канонізують… Не Миколу Міхновського, не Петра Болбочана, не Євгена Коновальця, а їх, політичних русофілів, які не вірили в незалежність, яку проголошували… І все ж історичні слова про Українську державність пролунали, пролунали з уст офіційних осіб, перших осіб Української Народної Республіки. Й були законодавчо оформлені. І знайшлися люди, які хотіли зі зброєю в руках захищати Українську державність. Проголошення 4-го Універсалу означало: Україна відкинула нахабний ультиматум російського Совнаркома і прийняла виклик – воювати так воювати! Тут, у Колонній залі Київської міської ради, зібралися люди, які всі до одного розуміють, що Самостійна Україна – це конечність, а не етап до федерації з Росією, що тільки могутнє військо може оборонити нашу незалежність.
Тут, у центрі столиці Самостійної України, якою і сьогодні керують чужі люди, зібралися козаки і козачки, націоналісти різних формацій, які розуміють, що тільки перемога над імперською Росією може забезпечити існування Української держави, тому нашою мрією є розвал Росії, і кожен із нас для цього вже дещо зробив. Ми мусимо втілити мрію наших предків. І нехай наші правнуки через сто років святкують не століття проголошення незалежності, а 100 років її реального існування, дасть Бог, і домінування у світі. Це можете забезпечити ви – найкращі представники нашого народу! Слава Україні!”
Українців вітали голова ВО “Свобода” Олег Тягнибок, речник партії “Національний корпус” Олександр Алфьоров, член Центрального проводу партії “Правий сектор” Дана Виноградова, голова ОУН Богдан Червак, голова Київського міського штабу Національно-визвольного руху “Правий сектор”, член проводу партії “Правий сектор” друг “Вій“ (Володимир Загазей) та командир “Легіону Свободи” Олег Куцин.
У той день у Колонній залі Київради лунали пісні “Повіяв вітер степовий”, “Пане Симоне” (сл. і муз. Олександра Смика), “Пане полковнику” (сл. і муз. Олександра Веремчука), пісня “Роковини” (сл. Ананія Волинця, муз. Тараса Силенка), “Десь за Дніпром гримить гроза” (сл. і муз. Анатолія Сухого), “Пісня про отамана Зеленого” (сл. Миколи Щербака, муз. Тараса Силенка), “Ніколи не плач” (сл. і муз. Сергія Василюка), “Спомин” (сл. і муз. Василя Лютого), “Меч Арея” (сл. і муз. Василя Лютого). Ці пісні виконували Сергій Василюк, Тарас Силенко, Василь Лютий, Володимир Самайда, Гриць Лук’яненко та Анатолій Сухий.
21 січня, у день проведення заходу, згадали ми й про Олексу Гірника, який на знак протесту проти окупації України спалив себе біля могили Тараса Шевченка 21 січня 1978 року. Спом’янули й вояків 81-ї Окремої аеромобільної бригади Ігоря Білика, Івана Вітишина, Андрія Гаврилюка, Руслана Коношенка, Євгена Яцину та кулеметника Ігоря Брановицького, які 21 січня 2015 р. полягли в битві за Донецький аеропорт. Вклонилися пам’яті бійців “Правого сектора”, які відали своє життя за Україну в січні ц. р., – друга “Гахи”, друга “Спікера” і друга “Гайдамаки”, а також брата співведучої цього вечора Іляни Гайдук – Ілька Гайдука, який загинув у небі над Луганським аеропортом.
На завершення свята українського духу виступив гурт “Хорея Козацька” – мистецька слава нашого народу. Вони виконали пісні, народжені в добу Української революції “Од синього Дону до сивих Карпат” (сл. Олекси Кобця-Варави, муз. Михайла Гайворонського), запорозький народний марш “Гей, не дивуйте, добрії люди” (сл. Христі Алчевської), гімн Коша “За рідний край” (сл. і муз. Ярослава Ярославенка), пісню “від старих просвітян” “Гей, Вкраїнці, іще наша живе річ святая” (записано від Ігоря Рачка) та романс “Забудь мене” (сл. Василя Пачовського).
А завершили вечір Державним гімном УНР “Ще не вмерла України…” (обробка Олександра Кошиця).
В урочистостях до 100-ліття проголошення Української держави взяли участь козаки Історичного товариства “Чорні запорожці”, реконструктори клубу “Повстанець” та близько 400 киян і гостей столиці, які щиро дякували організаторам за радість і гордість, яку вони відчули в цей день.
Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
Світлини Юрка Слюсара.
Немає коментарів:
Дописати коментар