"До коняки біжать голодні люди й починають різати її ще живу"

                                                                                    Мій добрий знайомий, журналіст "Газети по-українськи" Юрій Стригун родом з Тального, що на Черкащині. Ось такий матеріал він приготував до 80-х роковин вшанування жертв Голодомору.
  

— Голод запам'ятався добре, бо перед тим був НЕП і нове лихо вражало своїм контрастом, — розповідає 92-річна Олена Савченко з міста Тальне на Черкащині. — У центрі Тального єврейські жінки торгували цукерками. За рік до голоду, влітку, торговки посідали біля своїх хат у холодку й запитували українців, які поспішали на поле: "Ой, вей мір, і коли ці вже ваші жнива закінчаться?".

І вони закінчилися. Кажуть, що 1932‑го був неврожай. Брехня. Пшениця вродила гарна. Майже всі в Тальному обмолочували снопи молотаркою — тягали від хати до хати. Намолочену пшеницю виносили на горище. Батьки раділи. А за два дні прийшла повістка — здати половину хліба. Батько тільки зітхнув. Мовляв, нам вистачить і половини. Однак згодом прийшли активісти й вигребли решту.

Настала осінь. Поле не засіяли, бо не було чим. Та й навіщо, як урожай все одно не твій? Худобу збували, бо казали, що все одно заберуть. Батько працював на цукрозаводі, тому нам лишили квасолю, картоплю й буряки.

Голодні люди йшли на все. Почалися повсюдні крадіжки. З'явилися чутки про випадки людоїдства. У мами були черевики з високими халявами й чоботи на каблуках. Чоботи обміняли на буханку хліба, а черевики — на кіло борошна.

Весною із села Соколівочки прийшов мій двоюрідній брат Микита. ­Брудний, змучений. Каже, тато помер, а ­згодом і брат Василь. А баба й мати — вже не встають. Моя мати нагріла води, помила його. Він стояв у ночвах — ноги й руки, як патики. Шия, як нитка. Тільки живіт пухлий, як барабан. Мені було страшно, і я вискочила з хати.

Одного разу побачила, як чоловік віз під гору парою коней жом. Одна падає — він її батогом. Вона через силу встає і знову падає. Дядько випрягає доходягу й везе далі однією. А до живої біжать голодні люди й починають різати ще живу. Конячина дивиться і сльози капають. Роздерли на шматки. Більшого жаху я в житті не бачила.

У селі все заросло бур'яном. Багато старців бродили від хати до хати й просили їсти. Особливо на ринку в базарні дні. Там часто співав сліпий лірник:

"Устань, Ленін, подивися,

як ми тепер розжилися,

Хліба нема, хата боком,

коняка з одним оком".

Ми врятувалися, бо в нас була корова. До Різдва 1933-го батько приховав порося. Часом ми, малі, крали цукрові буряки з возів. Прибивали на кінець палиці гвіздка і стягували. Бувало, отримували батогом від їздового. Мати терла буряки на мілкій тертці й ставила в піч.

У нас отелилася корова, ми з сестрою носили молоко у Соколівочку за 7 кілометрів від Тального — до Микити й баби з тіткою. Бабуня померли, а тітка Федора з Микитою вижили.

У ті роки відзначали 7 листо­пада й 1 травня. Спочатку всі йшли на мітинг. А після нього учнів змушували ве­ликою колоною дибати вулицями Тального. Партійні товариші вигукували: "Слава Сталіну!", а ми вслід мали кричати "Ура!". І так цілісінький день до вечора. Верталися стомлені, голодні. Якщо йшов дощ, то й ще й брудні.
   

— Моя мама — покійна Ярина Мицик — добре пам'ятала голод і написала про це книжку, — розповідає директор музею історії хліборобства в райцентрі Тальне на Черкащині 70-річний Вадим Мицик.
— Їсти людей у селі Вишнополі Тальнівського району почали взимку 1932 року. Хлопці Грицько Футуран зі своїм товаришем Женею Жаруном збиралися йти на цвинтар рвати берестове листя. Пустився дощ, і Женю мати не пустила. Гриць пішов сам і додому не повернувся. Хтось сказав, що бачив, як Іван Франчук завів хлопця до будинку заїжджої сім'ї Гальпрейтухів. Батьки пішли в сільраду, прийшли з обшуком. У підпіччі знайшли шість людських голів. Мотря Гальпрейтух зізналася, що Франчук приводив людей, вони прив'язували їх до жердки, і вона ножем випускала з жертви кишки. М'ясо рубали, солили і складали в діжку.
Весною 1933-го в сім'ї Проценків із гречаної полови напекли маторжаників. 6-річний Петро хотів узяти одного. Дід Петро побачив і побив онука. Дитина забігла за 20 кілометрів у село Роги до тітки Ганни Дорошенко.
Мати Марина шукала малого скрізь. Зайшла й у Роги до родичів. Ганна призналася, що з'їла хлопчика, а кістки закопала під полом. Марина почала просити, щоб та віддала останки. Ганна відкопала й віддала кілька кісток. Мати замотала їх у хустину й усю дорогу до Вишнополя обливала слізьми. Рештки сина закопала під грушею і насипала могилу. Дід Петро зібрав усю родину, сів на перший поїзд. Зійшли аж на кінцевій станції — у Ленінграді. Відтоді живуть там.
Олександра Рябенко з'їла своїх дітей Лукію і Петра. Домника Діхтяренко з людського м'яса робила котлети й продавала в сусідньому Легедзиному.
Микола Довгошия підсковзнувся на слизькій після дощу землі й упав. Піднятися не зміг. Коли люди поверталися з поля, тіло мертвого в кількох місцях було вирізане.
1932 року у Вишнопільській школі були три п'ятих класи, в яких навчалися по 40–45 дітей. Сьомий клас закінчили 28 учнів. Решта померли від голоду.

Міліція чекала в хаті
— Не їжте мене, тато. Я вам ягідок нарву, колосків назбираю, — просив 5-річний хлопчик батька. Він побачив, що той виніс із хліва косу, якою зарізав двох старших дітей. Сховався на верхівці черешні. Батько дістав його з дерева, із дружиною з'їли останню дитину.
Цю історію розповіла жінка з Вінниччини. Її батько Арефа Хавруцький під час Голодомору був головою сільради. Йому доносили про випадки людоїдства в селі, він мав повідомляти районну міліцію.
У червні діти об'їдали ще зелені ягоди. Вистеживши дівчинку за селом, яка залізла на черешню, чоловік узяв косу й мішок і ніби пішов по траву. Дочекався, коли дитина злізе з дерева, відрізав косою голову й склав у мішок. Хтось це побачив і переказав голові сільради. Доки чоловік прийшов додому, міліція вже чекала в хаті. Мати дівчинки побачила дитину, розрізану на шматки, і вмерла за три дні від серцевого нападу.

 
Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/ukraine-newspaper/_lyudojidi-viddali-materi-kistki-sina/411234">Gazeta.ua</a>

"Акацію сушили, розтирали і млинці припікали"

У селі Побережне на Вінниччині від голоду померли близько 100 людей.

— У ясла тільки мене взяли, бо нічим було дітей годувати. Старша сестра Мотря ходила у школу, а бабця дивилася за меншою Ганною. Батьки ходили працювати по радгоспам, щоб якийсь кілограм крупи заробити, — згадує місцева 86-річна Анастасія Бойко. — Було таке, що зерно сховали в горщику, а тут бригада прийшла податок збирати. То знайшли й забрали. Прийшлося йти батькам віяти солому зі скирти, щоб якусь зернину знайти. Гнилу картошку шукали на полі, мерзлі буряки. Акацію сушили, розтирали і млинці припікали.

Батьки їздили в селище Вороновиця, що за 5 км від Побережного, міняли на продукти килими, рядна, хустки.

— Було дуже опасно туди їздити, бо по дорозі могли обікрасти або вбити, — додає Анастасія Яківна.

Тетяна ЩЕРБАТЮК

______________________
                                                                                                                               Юрій СТРИГУН
                                                                                                           Джерело: "Газета по-українськи"

Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/ukraine-newspaper/_do-konyaki-bizhat-golodni-lyudi-j-pochinayut-rizati-jiji-sche-zhivu/526646">Gazeta.ua</a>