До Європи - з Бандерою!

Останнім часом до традиційного лементу пропагандонів із-за парєбріка, з якими все просто та очевидно, і для яких червоною ганчіркою є будь-що українське, починаючи з мови, ну а то шо не просто українське, а повстансько-бандерівське, за визначенням є страшним хунтохвошизмом, додалось чимало голосів, які в цьому москальському хорі чути не надто приємно – але нажаль вони туди приплелися.

Спершу проспект Шухевича викликав цілу істерику в українській єврейській громаді, і якщо почали цей парад неадеквату відомі московські агенти на кшталт Едіка Долинського, продовжили всілякі діряві Гордони, які направду досі живуть у містечковому світі провінційної "кієвлянської" версії російської мас-культури та совкового ностальгізму, та старанно тягнуть свою аудиторію в це затхле болото, то наприкінці до них на жаль додали свій голос декілька дійсно гідних поваги достойних людей та справжніх друзів України, включно з мудрим ребе Авраамом Шмулевичем та нашим побратимом на фронті Цві Аріелі.

Ледве трохи попритихли розбурхані хвилі "Шухевич-гейту", як Польща голосом міністра закордонних справ поставила нам ультиматум: Бандера чи Європа, або одне, або друге, інакше "нє пазволям!". Пару днів тому вся польська держава відзначала річницю "Волинської різанини" з такою помпою, ніби ця різанина відбулась максимум тиждень як. Як водиться в Україні, одразу знайшлося чимало "украйонців", які почали засоромлено піддакувати чужим голосам, та ледь не перепрошувати за непорозуміння.

В усіх цих історіях, від хамських імперських закидонів з Москви та Варшави до зовсім інших за тональністю, але все ж обурених ремствувань польських, єврейських та російських друзів України, є один спільний знаменник. Всі вони, від ворогів до друзів, хочуть одного – щоб ми дивились на свою історію не своїми, а сусідськими очима.

Всі вони, що вороги що друзі, абсолютно однаково відмовляють нам в тому, що давно вже мають самі – у цілісному баченні історії саме свого народу, у власній історичній міфології з власним пантеоном героїв, у тому корпусі історичних уявлень, на якому базується самоідентифікація кожної нації.

Вороги хотіли б, щоб ми бачили все через призму московосько-совєцького бачення світу. Друзі хотіли б, щоб ми бачили світ через іншу призму - залежно від походження цих друзів, російсько-ліберальну, польську або єврейську. І всі вони рівною мірою відмовляють нам у праві на свою точку зору.
На відміну від росіян, ми не маємо кількасотлітньої імперської історії. На відміну від поляків, ми ще досі не маємо успішно завершеної історії столітньої боротьби проти колонізаторів та за незалежність і возз’єднання країни - ми лише зараз кров’ю Небесної Сотні та бійців східного фронту намагаємось дописати цю історію до успішного фіналу. На відміну від євреїв, ми ще не маємо свого відвойованого у ворогів Ізраїлю та кількох виграних ним воєн – можливо, колись таку роль відіграватиме наша війна, розпочата три роки тому.
Натомість ми маємо одне – історію столітньої боротьби за нашу самоідентифікацію та ствердження серед інших народів світу, проти винищення нашої нації, коли "лише" культурного та ідейного, а коли і безпосередньо фізичного, боротьби зазвичай одночасно на декілька фронтів. Росіянам, навіть дуже ліберальним, зазвичай дуже важко це збагнути через брак аналогічного досвіду. Полякам та євреям це мало б даватися трохи легше, бо тут вже аналогії прямі. Польща так само була поділена між чужими імперіями і змагалась за волю, УНР та Друга Річ Посполита були проголошені в один час та навіть встигли взяти участь як у війні між собою, так само і у спільній війні проти більшовизму, Армія Крайова не різнилась від УПА ні за метою боротьби, ні за її методами. Євреї з жахливим досвідом Голокосту мали б добре розуміти психотравму Голодомору, а методи єврейського підпілля у Британській Палестині мало чим різнились від методів ОУН у міжвоєнній Польщі (точніше, були значно жорстокішими). Однак на жаль – бажання провести відповідні паралелі, приміряти, як на нашому місці євреї та поляки оцінювали б тих самих Бандеру та Шухевича, або вони були "їхніми", та поставитись з розумінням до нашого такого запізнілого порівняно з сусідами історичного самоствердження поки що виявляють лише поодинокі наймудріші інтелектуали на зразок Йосипа Зисельса, і їхні голоси майже не чують у польській та єврейській громадах.

Попередній абзац не про те, що "ааа, подивіться, вони нам дорікають, а самі, самі які погані!", як зараз можна незрідка почути від наших патріотів.

Навпаки – на мою думку нема нічого поганого ні в тому, що у Варшаві я проходжу по рондо імені жахливого польського шовініста Дмовского та вулицями командирів АК, винних у вбивстві тисяч українців (а частина також і євреїв). Це жодним чином мене не дратує, це – нормально, бо це Варшава, столиця Польської держави, збудованої та кров’ю відвойованої саме цими людьми. І я вважаю логічним, що їхні нащадки, користуючись відвойованими ними свободами, пам’ятають саме цю сторону їх життів та смертей, а не ту, яка більш пам’ятна нам – нащадкам їхніх ворогів. Так само я вважаю абсолютно правильним, що посеред Єрусалиму височіє Центр пам’яті дезертира з польської армії та терориста – підривника, масового вбивці британців (переважно мирних) Менахема Бегіна – він всім життям служив своєму народові, і цей народ віддає йому належну шану, не запитуючи думки ні поляків, ні британців. І рондо Дмовського у Варшаві, і Центр Бегіна у Єрусалимі однаково на своєму місці – так само як у столиці незалежної України на своєму місці проспекти Бандери та Шухевича.
Без боротьби ОУН та УПА Україна ніколи не виникла б на карті світу, більше того – на цій карті досі було б видну жирну червону лінію, яка окреслює совєцьку імперію. Спроба "сором’язливо" розглядати нашу історію без ОУН-УПА, чи трактувати її як "локальний галицький феномен" (один з прийомів, яким користуються у боротьбі проти українізації Києва переважно російськоцентричні "кієвлянчікі") – означає абсолютно спотворити весь хід історії українського самоствердження та самоідентифікації у 20-му столітті, і позбавити цей процес логіки та стрижня. Хочете уявити собі Україну без ОУН та УПА – просто подивіться на Білорусь. Україна без ОУН та УПА – це Польща без Пілсудського та Армії Крайової, це єврейство без сіонізму та Ізраїль без "Іргуна" та "Хагани" - тобто те, чого б просто не існувало.

Нація, яка насмілилась кинути виклик одночасно Польщі, нацистській Німеччині та Радянському Союзу, завоювала собі право на існування – як завоювали собі його поляки та євреї. Жодному з наших народів ніхто не приніс ні свободу, ні просто право на життя "на тарілочці", всі платили за нього повну ціну. І кожний з народів має шанувати тих, хто цю ціну платив саме за нього. Для нас боротьба УПА на три фронти є не меншим наріжним каменем національного буття та самоідентифікації, як для поляків Варшавське повстання, а для євреїв повстання у Варшавському гетто. І так само, як для поляків психотравма від розгрому 39-го та навіть частково психотравма від совєцької окупації потребує компенсації через гордість партизанами АК, як для євреїв трагедія Голокосту очистилась від присмаку ганьби за неспротив після переможних війн Ізраїля, так само ми компенсуємо програш перших визвольних змагань УНР та психотравму Голодомору легендарною історією багаторічної боротьби ОУН-УПА.

Чи були наші герої святими чи янголами? Ні, не були – так само, як ними не були бійці АК чи "Іргуна". Чи все, що вони творили було суцільним подвигом – ні, не все. Вони були людьми своєї епохи, вони діяли та помилялись, деякі помилки були дуже прикрими та дуже дорого коштували – пригадаємо наприклад страшне братовбивство між двома відламами ОУН та "бульбівцями".

А ще час від часу вони чинили злочини, які можна пояснити, але навряд чи можна виправдати з позицій людей 21 століття. Це також частина правди, і її також не можна замовчувати – але саме у такій послідовності.

Спершу головне, чому вони присвятили свої життя та смерті, чим ми користуємось та за що маємо бути вдячними – і лише потім "розбір помилок". Спершу увічнення пам’яті героїв – а вже на цій основі рефлексія щодо різниці сучасного світобачення та світобачення людей середини 20 століття, пояснення і виправдання того, що вписується в тодішні норми, хоч і не прийнятно для нас сьогодні, та засудження того, що і тоді не мало ніяких виправдань, і може бути поясненим, але не пробаченим.

Спершу формування національної свідомості та ідентичності українців до тої ж міри цілісності, яку вже мають євреї та поляки, і яку у нас на два-три покоління загальмували радянська влада та її пострадянські наступники, тоді вже на її основі порівняння погляду на історію українськими, польськими та єврейськими очима, пошук відмінностей в оцінках одних і тих самих подій, порівняння точок зору та пошук порозуміння. Від нас же вимагають одразу замість своїх оцінок нашої історії апріорі прийняти чужі, і свою ідентичність якщо якось і будувати (ті, хто дивиться на нас крізь російську призму, взагалі воліли б цього не допустити, і сформувати з нас всього лише "трохи інших росіян", але це окрема історія), то будувати на підвалинах або польського, або єврейського історичних світоглядів.

Я добре розумію, чому для євреїв подразником є ім’я Шухевича – народ, що пережив Шоа, не може спокійно сприймати будь-яку форму чи ступінь співпраці з нацистською Німеччиною, хай би навіть безпосередньо ця співпраця жодним чином не полягала у співучасті в злочинах нацизму. Для євреїв будь-хто, хто вдягнув німецьку шинель, вже завідомо співучасник масового вбивства, чим би направду він не займався в ту війну. Розумію, не ображаюсь – але прошу зрозуміти і мене: для мене картинка виглядає дещо інакше, і "червона лінія" несприйняття проходить значно далі. Я готовий однозначно засудити будь-кого, хто брав участь у вбивстві мирних людей, євреїв, поляків, білорусів, кого завгодно. Але саме брав участь у злочинах, а не просто воював "на не тій стороні" - особливо, якщо воював заради моєї країни.

Що євреям, що полякам з власної історії відомо, що у національно-визвольній боротьбі поневолені народи вимушені укладати які завгодно тимчасові союзи заради виживання та перемоги своєї нації. Гадаю, лауреат Нобелівської премії миру Менахем Бегін, який спершу пропонував створити із загонів "Бейтар" підрозділи у складі армії вельми антисемітської Другої Речі Посполитої, потім щоб вийти з ГУЛАГу як "поляк" вступив до польського корпусу генерала Андерса у складі британської армії, щоб у Палестині дезертирувати та почати терор проти британців, а в часі проголошення Ізраїлю був вимушений користатись допомогою своїх колишніх ГУЛАГівських катів, міг би багато пояснити про необхідність гнучкості у пошуку союзників, та про те що національно-визвольна боротьба поневоленого народу багато що виправдовує щодо методів. І гадаю, що гауптман Вермахта Шухевич, який став розшукуваним Гестапо партизанським генералом Чупринкою, мав би про що з ним поговорити. Втім, Дмовський з Пілсудським також навряд чи мали б що на це заперечити зі свого досвіду кількаразової зміни союзників у боротьбі за відновлення Польської держави. Розумію, що полякам прикро бачити проспект імені засудженого польським судом терориста Бандери – але ж чи не їм знати, що визначення "терорист", дане окупаційною владою, мало чого варте в очах поневоленого народу, і зазвичай цим народом заміняється словом "герой": свідченням цьому вулиці, названі в пам'ять про польських "терористів", страчених нацистами та совєтами.

В чому ж різниця між нами, поляками та євреями, чому нас так нав’язливо примушують дивитись на світ та на нашу власну історію не своїм поглядом?

Все просто: ми ще до кінця не перемогли.

Поляки та євреї, навіть ті, які щиро нас люблять, досі не сприймають нас переможцями, досі не бачать в нас сили, рівної собі. Ми ще не пройшли шлях, який вже здолали вони, і як їм видається самотужки без їхньої допомоги цей шлях подолати не здатні. Ми начебто не виграємо війну з Росією без союзників, тим більше не потрапимо до ЄС та НАТО без своїх "адвокатів".

Правда ж полягає у тому, що якщо ми будемо слабкими та програємо нашу війну, ніякі адвокати нам не допоможуть, в кращому разі дадуть притулок як біженцям. Якщо ж ми будемо сильними, коли ми переможемо Росію на фронті та корупцію в тилу – нас самі запросять і до НАТО, і до ЄС, і ніякі дзявкання ПіСюків нам тоді не завадять.

Світ любить сильних, любить переможців, і не любить нещасних жертв – це не гуманно та не етично, але це факт. Навіть для того, щоб західний світ перейнявся Голокостом та почав відчувати комплекс провини перед євреями, мало було поразки нацистів у Другій світовій - для початку Ізраїль мав відстояти своє існування у трьох війнах, а Моссад викрасти Ейхмана в Аргентині та доставити на суд в Єрусалим, і лише тоді парадигма сприйняття зсунулась до тої, яку ми знаємо сьогодні.

Станемо собою – і лише тоді нас поважатимуть. Матимемо свою точку зору – тоді її можна буде порівняти з іншими та шукати між ними точки дотику. Будемо сильними – і з нашою точкою зору рахуватимуться.

А для того, щоб перемогти у війні, нам в першу чергу потрібно завершити процес самоствердження як нації, сформувати свою ідентичність, та позбутись комплексів меншовартості. І в цьому нам допоможуть Шухевич та Бандера, а не діряві Гордончики. Якщо завтра над Києвом та Одесою з’являться російські бомбардувальники, нам не вистачить для повноцінного опору "общєдємократічєскіх ценностєй" - нам знадобиться зціпити зуби, зібрати всі сили, та пам’ятати, що ми – ідейні нащадки тих, хто двадцять років боровся у підпіллі, а потім півтора десятиліття партизанив на три фронти.

Так що до Європи ми колись таки прийдемо – саме разом з Бандерою, і саме завдяки Бандері, Шухевичу та іншим нескореним українцям.

І тоді, в новій європейській Україні, я б дуже хотів побачити музей, присвячений пам’яті всіх жертв, загиблих на теренах України впродовж минулого кривавого століття. Там ми разом вшануємо жертв єврейських погромів та Шоа, "червоного терору", "розкуркулення" та Голодомору, ГУЛАГу та "Берези Картузької", сталінських масових розстрілів та депортацій, Волинської трагедії та "пацифікацій", всіх закатованих у Гестапо, ЧК-НКВД-ГПУ та бандерівській СБ, вшануємо попіл спалених СС, РККА, АК та УПА українських та польських сіл та єврейських гетто. Музей нашої "Кривавої Землі" (с) - землі, за яку воювали та загинули Бандера з Шухевичем.
                                                       

Євген Дикий