вівторок, 25 липня 2017 р.

Міхалычь

                       
– Там тєма нормальна? Можна шось з неї получить? [пауза] А… Ну… Жирок, поняв. — чувак навпроти мене говорить по телефону і єхидно посміхається. Ми їдемо в дизелі і потяг якраз зупинився на ст. ім. Шевченка. Пів на восьму ранку.
Стоятимемо тут понад чверть години.
Втомлені жінки, котрих пам’ятаю ще зі студентських часів, носять вогоном пиріжки. Печені і смажені. З капустою, м’ясом, картоплею, з вишнями, маком. “Пиріжки гарячі!” — гукають традиційно вони, і мені нагадується вульгарний жарт у риму. Раптом розумію, шо вже не маю хоробрості купувати пиріжки на вокзалах. Твітнув.
Чувак виходить покурити. На вході пропускає дивного бородатого чоловіка в капелюсі, з розмальованою лаком для нігтів гітарою, динаміком на бедрі та рюкзаком на плечах. Затійлива онструкція на грудях тримала йому перед губами мікрофон.
О! Якось я його вже бачив. Залізничники, як я тоді чув, прозвали його “Фінансовая поддєржка”. Що ж… Зараз представиться Алєксандром і наспівуватиме під фонограму якийсь російський шлягер…
Але ні! Вже після перших на жаль усім знайомих акордів, на прохання обурених пасажирів бородань хрипло починає співати українською. “Черемшину”.
“Всюді буйно квітнє чєееерємшіііна…”
Псажирам байдуже. Тим паче, що більшість до Алєксандра, як і до його зовнішнього вигляду, звикли. Та і спів… насправді лиш формальність. Він тримає руки на гітарі, але не грає на ній. Перформанс.
А людям не до того. Насправді дехто і заздрить йому за цю хоробрість ходити отак з дня у день вагонами і збирати гроші за лажовий спів. Декого це злить.
Дістаю фотоапарат. Клацаю кілька разів. Кидаю 5 грн. До кількох копійок і пари портретів князів. За фото.
– Напіши свой номєр, — говорить він мені швидко між рядками пісні. Пишу на якомусь клапті і закидаю в посудину до грошей.
Доспівавши, чолов’яга почав розказувати, шо чілавєк він інтернаціональний, шо зря його тут сварять за язьік. Цим трохи оживив пасажирів, котрі почали кидати в його адресу: “Та йди вже отсюда!”.
“Спасибо за финансовую поддєржку!” — поставив він традиційну крапку у своєму виступі і пішов у наступний вагон.
“Громадяни пасажири, тіки-шо був святковий презентаційний концерт на честь представлення наступних унікальних продуктів, а зараз перейдем до справи” — вправно перетягнув на себе ковдру наступний перформер і почав рекламувати мазь від болю в суглобах.“О!Це щось нове!” — відзначив собі я. — “Такого ніби не було раніш”. І почав слухати цього високого лисуватого чоловіка в прямокутних окулярах з покритим дермантином кейсом і у шкіряних рукавичках.

“Вєс тюбика 75грам. Упаковка опломбована. У аптєкє 156 — у нас 65 грівєн!”
“Унікальная мазь з ефектом мікропломби. Унікальная разработка. В аптєкє- 120.
У нас — 60. Но сєйчяс атракцион нєвіданой щєдрості — 40.
Вєс тюбика 170 грам!” — і продемонстував власне тюбик, аби можна було визначити вагу на око.
Після мазей почав “рекламувати” якісь краплі з екстрактом чорниці для очей.
“Лєчіт ломкость капіляров!” — резюмовував.
Потім знову мазь: “бєз прєувєлічєнія, лучшеє срєтство от грибка” — переконував — “І запах нормальний!” — додавав аргументів.
Говорив швидко і нескладно. Затинався. Врешті сказав, шо має ще “мазі від гємороя, молодільні і от випадєніє волос.
Тобто таки орієнтувався на запити цільової аудиторії.
Завершуючи виступ, перейшов на українську, навчений гірким досвідом Алєксандра.
“Бережіть себе, шановні пасажири” — сказав якось із натяком. І я тут же захотів написати це десь прямо в дизелі, але не наваживсь. Твітнув.
Чоловік у шкіряних рукавицях нічого не продав і поплентав зі своїм кейсом набитим всілякими мазями від геморої та облисіння на платформу.
Чувак, котрий сидів навпроти мене вже покурив і повернувся. Дістав із внутрішньої кишені якісь парфуми і, задерши трохи голову, щедро попирскав ними на шию, додаючи якихось різких незрозумілих нот до без того багатою палітри ароматів вагону. Їхав він, до слова, по посвідченню.
До нас підсів дядько з одним золотим зубом, одразу вставив навушники, дістав із кишені невеличку потерту блакитну книжку і майже не відволікався від неї. Я одразу ж подумав, що то біблія.
Дуже хотілось почути, що грає в його червоних вакуумних навушниках. А раптом жорсткий, із веселими текстами, християнський рок!? Лиш пізніше я побачив, що вруках у нього не біблія, а “Інструкція з технічного обслуговування та експлуатації вагонів”. Буває…
Дизель рушив.
– Ето Міхаличь. Ми с тобой пєрєсєкалісь. Нужна пара фоток, для піара. Понімаєш? У мєня дочька в Гєрманії, закачяєт в інтернет.
А я вже думав, що він не подзвонить.
Їдучи взворот, знову бачив Міхаличя. Потім ще якось. Потім знову.
А це ж хтось пам’ятатиме його так само, як і я тіток з пиріжками і свої студентські часи.
                                        Захар Колісніченко

Немає коментарів:

Дописати коментар