вівторок, 18 липня 2017 р.

Незручне питання, або чому євреї не брали українських прізвищ

Якось так склалось, що євреї примусили світ говорити про них або тільки добре, або нічого. А про Україну стає все моднішим говорити багато і погано. Над цим питанням розмірковує і згадує історії з власного життя Олена Косенко, українка, яка мешкає в Іспанії.
Те, про що я хочу розповісти, мені болить дуже давно. Я багато разів думала про це написати, але кожного разу думала, що це надто особисте, нікому не цікаве. Але воно мене продовжує боліти. І не бачу іншого виходу крім, щоб це оприлюднити. Можливо, тоді мені стане легше. Думаю, що я цією сповіддю накличу на свою голову гнів єврейських богів, але я у житті часто йду проти течії. Може, й цього разу якось обійдеться. Історія, думаю, вийде довгою, так що тим, хто не любить довгих статей, краще цього не читати.
Перший раз, коли я взнала про існування євреїв, мені було десь сім-вісім років. Тоді до нас у гості прийшов наш близький родич, який уже був немолодим. Він був чоловіком з гумором. Він згадував свої молоді роки, які прийшлись на довоєнні роки. На Буковині тоді панували румуни. І ось цей родич розповів, що одного разу його та ще одного чоловіка євреї-шинкарі найняли щось зробити по господарству, а потім запросили поїсти. Подали на стіл холодець. А потім, розказував родич: "Жидівка взяла до рота часнику, покушала, покушала, а потім поплювала той часник на таріль. Я на то подивився, подивився. Жидівка була молода, файна, то я не погидував та й з'їв той холодець".
Мою дитячу уяву той факт дуже вразив. Я його запам'ятала. Я не знала, куди його дівати. Він не вписувався у мій досвід. Він як цвях сидів у моїй душі.
Коли мені було неповних сім років, я пішла до школи. Російської. До школи української восьмирічної біля нашої хати мама не хотіла нас віддавати, тому що мама знала, що вчителям тієї школи багато мам носили яйця, сир, сметану за хороші оцінки їхніх дітей. Мама не хотіла принижуватись. Я попала до елітного класу. У ньому вчились діти міської інтелігенції, діти військових, діти міського начальства. "Простих" дітей було мало. Класна керівничка була єврейка. Вона вже була немолода. До мене вона ставилась без жодного тепла. До інших простих так само тепла не було. Коли ж вона розмовляла з елітнимии дітьми, вона до них посміхалась, називала їхніх батьків по імені та по батькові. Як звали моїх батьків, знати не хотіла. Одного разу у другому класі я прийшла до школи у хусточці, яку я зав'язала так, як зав'язували усі жінки, які жили біля нас. Звичайно, то було не по-дитячому. Якби мої батьки не були на роботі, напевно, я б не пішла з тією хусткою на голові. Але я пішла. Моя класна керівничка при усіх мені сказала: " Сними эту косынку. Подвязалась, как колхозница". Мене ці слова обдали як окропом. Я вже не пам'ятаю, але, напевно, усі мої однокласники посміялись наді мною. А потім якось я кілька разів під час уроку отримала зауваження за розмови. І моя класна керівничка мене вирішила покарати: я більше тижня простояла усі уроки у кутку. Усі уроки. Я для моїх однокласників я була як якась проказа. До школи я не знала свого прізвища. У шестирічному віці прізвище дитині не так важливо. Моя перша вчителька так вимовляла моє прізвище, що мені здавалось, що вона виделкою по мисці шкрябала. Моє українське прізвище Косенко вона вимовляла "касєнка". Тільки коли я перейшла до середньої школи, я почула, як має звучати моє прізвище.
Зайве говорити, що вчителька ставила мені багато двійок. Коли я закінчила університет, ми з сестрою одного разу зустріли ту мою першу вчительку. Треба було бачити її обличчя, коли вона взнала, що я працюю вчителькою у школі. Вона тоді сказала моїй сестрі: "Я так любила Леночку в школе". Сестра моя теж знала, як ця вчителька мене "любила".
Коли я перейшла до четвертого класу, класна керівничка, вчителька математики, теж була єврейка. Напевно, вона отримала естафету від першої вчительки і так само називала по імені та по-батькові батьків моїх однокласників. Мої батьки такої честі не мали. Коли у п'ятому класі ми почали вивчати іноземну мову, я хотіла,так само як моя старша сестра, вивчати англійську. Моя класна мені сказала:" Если хочешь изучать английский, переходи в Б клас". Я не хотіла міняти клас і почала вивчати німецьку. Але коли через два роки одна моя однокласниця-єврейка замість німецької почала вивчати англійську, їй не було запропоновано перейти до іншого класу. Я мусила це проковтнути. Моя класна керівничка так само як і перша вчителька вимовляла моє прізвище "касєнка". Більше ніхто моє прізвище так не вимовляв.
Після закінчення університету я почала працювати у тій школі, де й навчалась. У тій же школі навчався мій молодший брат. Моя класна була теж класною у нього. Школа вже була українською. Я звернула увагу, що класна завжди червоною фарбою виправляла прізвище мого брата на обкладинці зошита з Косенка на Косенко. Одного разу вона мене спитала, чому мій брат весь час невірно підписує зошит. Я відповіла, що Косенко у родовому відмінку має закінчення -а. І моя колишня вчителька не посоромилась піти до інших вчителів спитати, чи я, філолог, маю рацію? І не вибачилась. Я пам'ятаю, що тільки коли вона хворіла, а хворіла вона дуже рідко, я почувалась у школі вільною. Але, на щастя, у школі були вчителі, які вміли вимовляти добре моє прізвище, вміли побачити в мені щось більше, ніж сіреньку дочку не дуже заможних і неосвічених батьків. Ніколи моя класна не взнала, що обоє моїх батьків втратили своїх татів на війні , і їм ой як нелегко довелось виростати. І нікому було їм допомогти отримати освіту.
Допомогла підняти мені голову у восьмому класі інша єврейка. Вона викладала у нас географію. Вона була дуже гарною, розумною. Саме від неї я почула слова, які мене окрилили і дали мені силу повірити у власні сили і розум. Я тоді розквітла.
Вже працюючи вчителькою, я одного разу купила собі шубу з каракуля. Шуба була дорога. За ті гроші можна було купити поганенького "Запорожця". Я довго радилась з батьками, сестрою, поки наважилась оформити кредит. Шуба мені дуже личила. Одного разу я пішла у тій шубі на якусь конференцію вчителів. Усі мої знайомі вчителі мені робили компліменти. Тільки одна вчителька, яка знала мене з дитинства , знала, що мої батьки - звичайні робітники, при усіх сказала: "О чём ты говоришь? Какой это каракуль! Это искусственная шуба". Я не дуже сперечалась. Але мені було дуже неприємно.
Та вчителька була єврейкою. Не знаю, чи знала вона, те що знала я. Але між нами був один зв'язок. Може й знала, але не хотіла надавати цьому великого значення.
Ця вчителька мала брата, якого звали Давид. Цього Давида знав весь Сторожинець. Давид був дуже колоритною фігурою. Він був кремезний гарний чоловік. Про його єврейство говорив великий загнутий ніс і трохи викочені очі. Він працював, як говорили мої батьки, заготовітєлєм. Такої професії вже не існує. Він їздив по селам і заготовляв катрани ( старі бавовняні речі. Казали, що з них навіть гроші робили). За катрани у нього можна було отримати кришки для закруток. У країні вічного дефіциту кришок у магазинах теж не було.
Давид - єдиний єврей, якого я знала, що мав коней. Коні його були блискучі, гарні, швидкі як блискавки. Таких коней не мав більше ніхто. Давид дуже любив тих коней.
Навесні всі українці шукають когось, хто б зорав город. Одного разу Давид прийшов до нас орати город. Після орання, як годиться, фірмана (так на Буковині називають конюхів) годують, частують горілкою. І тоді Давид звернувся до моєї мами і сказав: " А ви, Маріє, знаєте, що ваш покійний дід пан Каб'юк переховував мою маму у війну у себе у стайні?" Мама не пам'ятала, бо була ще геть малою, але пам'ятала, що баба розповідала, як у них жила молода жидівка (тоді таку називали євреїв). У стайні була якась загородка, її заклали лабузом (сухими стеблами кукурудзи) і там вона ховалась. І ще шила одіяла, а баба ті одіяла продавала по Бросківцях.
Потім та єврейка вийшла заміж, народила п'ятеро дітей. І серед них цю вчительку, яка сказала, що моя шуба штучна. Ось такий зв'язок був між мною і цією вчителькою.
Іноді буває так, що якісь очевидні речі не розумієш. Іноді потрібен маленький поштовх, щоб зробити якийсь висновок.
Уже зараз в Іспанії до мене дійшла одна річ, про яку я не здогадувалась. В госпіталі, де я працюю, працює одна медсестра-єврейка. У нас склались з нею приязні стосунки. Вона має добре почуття гумору. Ми любимо з нею побалакати. Говоримо ми з нею і про євреїв. Якось я сказала, що мене дивує, що більшість євреїв, яких я знаю, мають німецькі прізвища. Вона ж мені сказала, що нічого дивного у цьому немає, адже євреї хотіли хоч прізвищем належати до панівної нації. І тільки тоді я подумала, що не знаю жодного єврея, який мав би українське прізвище. Ну тепер вже знаю одне. Солодке. Це ж виходить, що євреї, яких так багато було в Україні, не брали собі українських прізвищ, тому що українці не були панівною нацією на своїй землі. Вони брали німецькі, російські, навіть білоруські, але не українські. Навіщо було євреям спускатись ще нижче, ніж вони знаходились? У євреїв було ставлення до українців, як до нижчої нації. І, можливо, деякі мої єврейські вчительки, за традицією, ставились до мене так, тому що євреї сильних поважають, а з тими, хто не є сильним, можна й не панькатись.
Напевно, і нинішній президент Ізраїлю вважає, що з українцями можна й не панькатись?
Думаю, що усе-таки доведеться панькатись. По-іншому вже не може бути.

Немає коментарів:

Дописати коментар