З ким ми воюємо? Відповідь на це питання має бути простим і гранично точним. В іншому випадку ми просто приречені стріляти повз ціль. Звичайно, бувають в житті випадки, коли щось виходить краще, ніж планував. Наприклад, зять кинув камінь в собаку, а потрапив в тещу. Але в геополітичних масштабах така удача зустрічається рідко.
Не так давно відомий російський журналіст Кисельов (не той, що про ядерний попіл, а який працював на НТВ, а зараз в Україні) звернувся з відкритим листом до президента Порошенко. Він запропонував створити всі умови для надання громадянства російським політикам, журналістам і взагалі всім, хто проти Путіна. Мовляв, Україні це дуже вигідно, тому що так швидше проженуть Путіна і буде нам світ, щастя і Крим. Мені здається, що саме тут в логіку Кисельова і багатьох інших вкралася системна помилка. Принципова. Тому що Україна не воює з Путіним.
Сталін, звичайно, був тираном, але мільйони доносів написав не він. Катував і розстрілював в катівнях НКВД і таборах теж не він особисто. Не бракувало охочих. Так і Путін - він, звичайно, рідкісне ла-ла-ла, але тисячі «добровольців» в Донбас приїхали звідкись? Або в соціальних мережах росіяни масово пишуть - «Пробачте нас, українці, за тирана?» Або з тугою в очах і відчуттям власної підлості висуваються в бік українського кордону солдати регулярної армії і ті, для кого це особисте рішення? Ні, вони постять щасливі фотографії і не приховують радості від перспективи повбивати трошки українців.
Путін не гнав їх батогом на війну - він дав їм таку можливість. А поїхали багато самі. Так сильно промили мізки телевізором? Мозок самостійно не здатний приймати рішення і шукати альтернативні джерела інформації? Ну, ідіотизм звичайно може служити пом'якшувальною обставиною, але факт залишається фактом. Україна воює не з Путіним, а з Росією. Як воювала в середині минулого століття або на початку, коли ніякого Путіна не було і в проекті. І після його смерті або падіння режиму для нас принципово мало що зміниться.
Росія це постійна загроза Україні і самі записні ліберали з працею визнають наше право на незалежність. Дискусії там можливі тільки про методи контролю нашого життя і про довжину повідка. Ну а тест «Чий Крим?» Взагалі мало хто проходить. Синдром «Старшого брата» практично не піддається лікуванню. І в стратегічній перспективі нам слід виходити саме з цього.
Немає коментарів:
Дописати коментар