понеділок, 27 лютого 2017 р.

Сімнадцять миттєвостей весни 2017 року



Юрій Михальчишин 
Тихо, сумно, холодно і нудно. Лютий схлипує калюжами брудного снігу і зітхає неприбраними тротуарами, і навкруги гіркота, і злість, і безмежна заздрість. Заздрість до інших часів, коли все було просто, коротко і ясно.

Тут – тривога і неспокій. Чорно-білий голос а-ля Юліан Семенов зачитує прізвища: Артеменко, Льовочкін, Бойко, Новинський, Оніщенко, Ківалов, Деркач, Рабінович, Тарута, Шуфрич, Шенцев, Шахов, Святаш, Солод та інші.

«Народні» «депутати» «України» уявили себе Штірліцами, радистками Кет, пасторами Шлаґами, Шелленбергами, Вольфами та Даллєсами з фільму «17 миттєвостей весни». Тому й швендяють через Мінськ на Москву для переговорів про сепаратний мир та капітуляцію.

Без нас. Нас вони планують повбивати, заморозити тарифами, заморити цінами чи витиснути на еміграцію.

Нам не звикати, коли від імені українського народу приймаються соціальні, політичні та економічні рішення різними істотами, яких український народ на ніщо подібне не уповноважував.

Мій друг-танкіст плакав від люті, коли розповідав, як у них полетіли фрикціони, і вони не могли зрушити з місця, хоча ефір розривався від болю, лайки та наказів. Найгірше відчуття в гібридній війні – безсилля та неможливість поворухнутися.

Коли ми не хочемо, аби нас списали з рахунків та здали, як склотару чи макулатуру в архів історії – мусимо зціпити зуби і ривком зрушити із пастки, зліпленої з бруду та багна. Як вирвався танкіст Валера взимку 2015 року. 

Немає коментарів:

Дописати коментар