понеділок, 27 лютого 2017 р.

Мистецтво бути щасливим

  
 Юрій Винничук

Бути щасливим – це ніколи, ніколи, ніколи нікому не звірятися у своїх проблемах, якщо ваш співрозмовник не належить до тих, хто проблему може вирішити. Не нарікати на особисте життя й життєві невдачі в соціальних мережах. Не сповідатися першому-ліпшому у своїх хворобах.

Як писав французький есеїст Ален, кожен прагне жити, а не вмирати, і хоче бути з тими, хто живе – точніше з тими, хто всім задоволений чи принаймні всім своїм виглядом демонструє задоволення життям. Віра – один із факторів людського суспільства. Якщо я думаю, що зараз упаду, – то впаду; якщо я думаю, що нічого не зможу, – то таки не зможу. Якщо я думаю, що мої сподівання мене обманюють, – то вони мене справді обмануть. Просто треба затямити: гарну погоду, як і грозу, я створюю передусім у самому собі, довкола себе.

Я ніколи не сумнівався, що я – людина щаслива. Навіть у найрозпачливіші хвилини мого життя. Бо вірив, що завтра стане краще. Я ніколи ні з чим не квапився, керуючись мудрою настановою Скарлет О'Гари зі «Звіяних вітром»: «Я не хочу думати про це сьогодні. Я подумаю про це завтра».

Був один такий доволі темний період у моєму житті, коли бабла не було. Цей період був не надто довгим, яких два місяці, бо я заліз із головою у писанину і ніде не рипався, ні з ким не здибався. А щоб заробити копійку, треба було таки вилізти з барлоги. Однак я знав, що як тільки вилізу, то життя мене закрутить безліччю своїх спокус, і я не докінчу того, що розпочав.

Так що я харчувався ягодами і топінамбуром, який у мене ріс, як на цілині. У мене за хатою панували джунглі Бірми. Попри паркан росли порічки, малини й вишні, а так – лопухи, лобода, кропива – одна жалива, друга ні,  – червоні й лілові маки, рожеві й блакитні незабудки, будяки, бузина і ще бозна-що. Рука з косою просто не піднімалася на цю красу. Бувало, забредеш у ті джунглі, кинеш поверх них коцика і лежиш, як на повітряній подушці, розквітлі будяки п’янливо й медово пахнуть, комашки дзумлять, метелики мерехтять...

І от за такої теплої літньої пори, коли, лежачи на коцику, я дивився у небо і відчував неприторенний смуток, бо не бачив у своєму житті жодного просвітку, замислюючись, чи не займаюся дурнею, пишучи те, що ніхто не надрукує, мені здалося, що в хмарах зблиснула надія. Чому я вирішив, що то була надія, я не знаю. Але відразу за надією зблисло переконання, що відступати нема куди. Треба далі брести туди, куди гнало мене моє самолюбство.

Священик у церкві переконував, що Господь нас усіх любить. Але в мене були певні сумніви у тому, що Він любить особисто мене. Хоча чому б і мене не любити? Просто так, з любові до людства. Я подумав, що бракує якогось знаку від Бога на підтвердження Його палких почуттів до мене, грішного.

І щойно я так подумав, цей знак зійшов з небес просто у мої джунглі. Складаючи коцика і збираючись до хати, я раптом помітив, що у старому облупленому відрі, яке у тих хащах валялося бозна з якого часу, щось біліє. Я підійшов ближче і побачив дванадцять яєць. Вони лежали на купці сіна й сухого листя, яке само нападало.

Ого, думаю, подбала за мене Бозя. Оцінила, мабуть, всю вагомість моєї писанини. Довго не роздумуючи, забрав я, що Бозя послала, до хати і згелемзав чотири яйця, накришивши до яєчні кропиви і лободи.

Наступного дня подумав: «Ну, то ж так не може бути, що лише одного дня Бог обдаровує. Мусить бути якась система. Адже Бог – геній системи і порядку. Бо що мені один день?» І пішов я знову у ті джунглі, і знайшов знову відро, а в ньому три яйця. Ого! Як так піде на спад, недовго радість раювала! Але усі наступні дні було знову по три яйця. Отже, здогадався я, тих дванадцять яєць назбиралося за кілька днів. А щодня Бозя мені посилає іно три. Зрештою, це мене цілковито задовольняло. Так минув місяць.

Коли то сиджу я біля відкритого вікна, базґраю там якусь маячню, на друк якої ще років десять треба чекати, і чую розмову двох сусідок.

«І в мене ся не несут! Як урвало. Дві курки!» – «У мене їдна! Але ж так неслася! Так неслася! Думаю, чи не зарізати до хулєри?» – «Та шо ви, пані Ґєню? Та шкода!» – «Та йой, пані Славцю, кому не шкода! Але шо буду дурно годувала, як з неї користи ніц а ніц?» – «Я зачекаю, най мій Влодко прийде з войска, тогди заріжу». – «А коли він прийде?» – «Тагі би за два тижні».

Мене мовби окропом облило. То це не Бозя, а чужі кури в мене неслися? Я був просто убитий. Знак згори, на який я покладав такі надії, виявився пшиком.

Я не знав, що маю робити. Признатися, що я жер їхні яйця? І казати, що думав, буцім то від Бозі? Вони й так мене мають за мішіґіна.

Ну, добре, я забрів у ті хащі й забрав відро. Я подумав, що тепер совість моя буде чистою. Але на мою совість чекали нові випробування. Бо наступного дня я в тому бадиллі знайшов старий облуплений баняк, до якого теж натрусило листя, а зверху на листі красувалося три біленьких яйця.

Я підняв очі до неба й запитально глянув на хмари. Там щось блимнуло, щось затріпотіло і мені почулося: «З'їж їх!» Хіба я міг ослухатися голосу з неба? Тут я вже сумнівів не мав: це Бозя скерувала сусідських курей до мене. Я не мав права відмовлятися від такого дару.

Усі ті дні, минаючи сусідок на вулиці, я потуплював очі, червонів і впрівав. Я ввічливо вітався з ними, а потім спиною відчував їхні осудливі погляди. «Нероба, – думали вони, – це ж бо він краде наші яйця… Закрадається у курники і краде… Наші рідні, дорогі нашому серцю яйця… Як таких ще земля на собі носить?» Шкарлупки з яєць я збирав у стару газету і виносив до смітника на другій вулиці. Бо хтозна, чи сусідки не перевіряють смітник на нашій вулиці в пошуках шкаралупок.

Я мав таке відчуття, мовби пограбував банк, і за мною стежить сто пар очей. Смерть безневинних курей лягла на мою душу. Їхній розпачливий крик розривав моє серце. Я не знав, яким чином спокутувати мій гріх. Може, одружитися з донькою сусідки?

В суботу і неділю вона вдягала рожевий пеньюар і ходила у ньому до магазину по хліб і молоко. Їй здавалося, що це щось неймовірно модне, бо ні в кого більше на вулиці такого пеньюару не було. Та й не дивно, адже пеньюар їй прислали родичі з Америки. Але хто ж за мене її віддасть?

У тяжких роздумах про своє гріховне падіння я націджую з бутля вишневого вина і п'ю. А коли я п'ю, то можу розмовляти зі світом на рівних. А коли зі мною починає говорити моя бабця, яка померла, коли мені було шість років, я розумію, що таки п’яний. Тому, що я вірю бабці. Вона має на такі речі нюх. І коли вона каже: «Ти, свиньтуху, знову напився?», я потуплюю очі і бурмочу щось невиразне у своє виправдання. Але бабця на цьому не заспокоюється, вона супить брови і хитає докірливо головою. Там, де вона зараз перебуває, таких, як я, не люблять. І якщо я буду продовжувати пити, то ми з бабцею ніколи не зустрінемось.

Усвідомивши це, я починаю гірко плакати, розмазуючи сльози по обличчю. Бо мені ставало шкода себе. Мені нікого так шкода не було, як себе…

Але я нікому, нікому, нікому ніколи, ніколи, ніколи в цьому не признавався.  


Немає коментарів:

Дописати коментар