субота, 25 лютого 2017 р.

Голод-33...

                          Світлина від Василя Мошуренка.
...так вже воно сталось, що з хати, в якій і я народився та підростав в ній (доки дід не збудував нову) - у 1933 році померли

від голоду 9(!) моїх ПРЯМИХ родичів: прадідусь Голинський Антроп Мелетьович, прабабуся Тетяна (в дівоцтві - Бульбак) та 7(!) їхніх дітей (мої неповнолітні двоюрідні дідусі та бабусі). Вижила одна дівчинка - МАРІЯ, що стала моєю рідною бабусею...
РОЗПОВІДЬ - ВІД ІМЕНІ МОГО СИНА:
Світлій пам’яті бабусі Марії та діда Дмитра – 
присвячую
«ГРИЦЬКО, ЛУКАШ, МАРИНА…, 
АНДРІЙ……, А ДАЛІ Я ЗАБУЛА»
…давно колись було
межи садами, при долині,
таки у нас на Україні – 
було те божеє село…
Тарас Шевченко
«Москалева криниця»
- Знову хліб подорожчав, – баба Марія примощує торбину на ослінчик, що стоїть біля хати, ставить під ганок свою палицю-«обпирачку» і сідає, важко дихаючи, на призьбу. – А хто ж це у нас в дворі? – придивляється старечими очима (скоро дев’яносто виповниться – на Сорок святих). Моя бабуся Фрося (дочка прабабусі Марії), лукаво і щасливо посміхаючись, підтримує нашу з батьком «гру»:
- А ви, мамо, придивіться краще… 
- Хто ж це тут?
- Угадайте…
Баба Марія встає, підходить помалу ближче (вже без «палички-обпиралочки»), обдивляється мене з усіх боків – не пізнає (батько відійшов до вишні і, примружуючись, тягне свою цигарку).
- Хто ж це?
- Та це ж я, ваш правнук! – не витримую, посміхаючись.
- Ти – Ярослав? Василів син?
- То я ж вам і кажу…
Обняла, запричитала… Докорила, що давненько не були, і почала роздавати «наряди» своїй дочці (моїй бабусі), аби нагодувала дорогих гостей, щоб часом не забула, що є найдобрішого у хаті…
- Оце… хотіла купить дві хлібини, так подорожчав… Хто це таке творить? Як їм не совісно – так людей мучить?! Хіба знову буде тридцять третій? Господи! Матінко моя! Заберіть мене до себе… Скільки ж я буду мучитись на цьому світі? – І покотились скупі сльозинки по глибоких борозенках.
- Бабо Маріє, ми привезли хліба… Не переживайте – не буде голоду!
- Не буде? – і старенька ніби аж заспокоїлась, почувши таке. – А ви і найдобрішого хліба привезли?
- Аякже, – відповідає батько (бабуся Марія любить «городський» житній хліб).
- А нам в село такого не возять…
Батько викладає на стіл, що примостився під розлогою грушею, гостинці.
- А ви й отого доброго привезли, що ото… в чашці колотять? Як же його… Кохва… чи як?
- Є і таке, – сміється батько.
- Кава, – підказую, – ка-ва…
- Я так не знаю, – незворушно відповідає бабуся і щось напружено згадує… – Ото в телевізорі наливають в чашки… і колотять…
- То я ж кажу – ка-ва. Можна – кофе, але це не по-нашому, – сміюсь у відповідь.
- О! Оце так я знаю – кохва… Ой, я так морочусь! Забуваю усе… Ти вже великий… В школу ще ходиш?
- В одинадцятий пішов, – відказую.
- В одинадцяте?
- В одинадцяте, в одинадцяте, – підтверджує усміхнено батько, увжно прислухаючись до нашого з бабусею діалогу.
- А Іра в Києві вчиться?.. Це аж у чорта в зубах: далеко… – розмірковує вголос. – А там хоч їсти є що?
Ми з батьком розвіюємо і ці тривоги старенької.
- Вона у нас – відмінниця, отримує підвищену стипендію, – батько з гордістю.
Почувши про «величину» підвищеної стипендії, зневажливо махає рукою в той бік, де над вікном висить стареньке радіо.
- Аби їм такі стипендії за те, що вони язиками ляпають на своїх… сесіях! У мене пенсія – більша, і то не знаєш, як її правильно приткнути, а то – Київ!
- Та батьки ж допомагають, – хочу заспокоїти прабабусю.
- А їм у школі добавили до получки? Бо я наче чула про вчителів, – і знову показала рукою вбік радіо.
- Добавили-добавили, – відказує батько, направляючись з відрами до колодязя, що заховався в кущах калини.
Я вмощуюсь зручніше і хочу вгадати зміст наступного запитання прабабусі. Усмішка не сходить з мого обличчя.
- А ким Іра буде, як вивчиться?
- Юристом, – кажу і нетерпляче очікую реакції, знаючи, що це слово для неї – як для мене щось з китайської.
- А це хоч – не з сапою? Бо я наробилась за всіх вас на цьому світі… Нехай там батьки думають, щоб дівчина толково… десь робила… Якимось начальничком… – і допитливо знову обдивляється мене. 
Я терпляче пояснюю, що юрист – це «не з сапою»… що бабусина правнучка навчається в найкращому університеті.
- Там, де колись Тарас Шевченко працював… Ви ж знаєте нашого Кобзаря?
- Знаю… При каганці читали. У Параски книжка була… така товста… Ми вишиваємо з її матір’ю, а вона читає… Наплачемось, було!
- Так що, бабусю Маріє, наша Іра, з часом, теж, може, попаде туди, – (показую на радіо), – де «язиками ляпають», – і з цікавістю чекаю реакції.
Старенька стривожилась, аж розгубилась. Подивилась на гучномовця…
- Та нехай… ляпають, аби толк був… А то ось знову хліб подорожчав! Там і хороші є ці… як їх… – депутати, – (у бабусі по всій хаті на почесних місцях – календарі та портрети улюблених кандидатів за кілька останніх виборчих кампаній). – Так, буває, якийсь розказує душевно! Мабуть, сільський… Яворівський бравенько виступає. Я слухаю… Іван Заєць… Юхновський… Хмара дає жару добре! Кармазін і Омельченко… А Юля! Та й ще є, тільки я їх позабувала… У них же у всіх є батьки, то вони ж бачать, як нам, старим, живеться. 
- Хто як, – відказую. – Різні вони…
- Ото туди хай іде Іра! Вона – розумненька… Може, і нам стане краще жити…
Пошкодувала за В’ячеславом Чорноволом:
- Щоб їх грім побив – тих бандюг! Убили чоловіка! Убили… Мало таких, як він…
Парував на столі добренний борщ, білозубо усміхались шматочки сала – тільки-но з морозилки, матово вилискували стиглі помідори, смарагдово кучерявились на тарілці кріп з петрушкою, несамовито пахла домашня ковбаса… 
- Фросько, – (прабабуся – до бабусі), – а ти вже казала про нашу біду? Щоб їх грім побив! Щоб їм добра не було! Щоб вони гарячої смоли понапивались, аркогольники прокляті! Держали ж для вас кавбасу, щоб було чим добреньким пригостить і додому дать, так вони залізли у веранду – забрали все з холодильника! Ото кільце, що було окремо на тарілці, тільки й зосталось. Не побачили… Оце і все… Бісова кров, що воно за люди такі пішли?! Та ніколи такого не було! Голодні були – а чужого не брали… В колгоспі – крали: з плечей приходилось жить… То ми ж своє брали: якось треба було виживать, бо трудодні – ні на стіл не поставиш, ні в ясла корові не покладеш… Мені ті мішки щоночі сняться. А спробуй донести його, та ще щоб і не попасти на очі начальству всякому! Аж з Ковалишиної балки носили… з Розкольського… чи з-за Хомового саду… або з Перелогів… А бувало, що і з Хапстрою… – (батько нашіптує, що це – від п’яти до десяти кілометрів). – А це зробилось хтознащо! Лізуть межиочі! А як ти ще скажеш… То позабирали всі казани та каструлі з літньої кухні, то вугілля покрали з шалашика, курей винесли… Добре, що не всіх! А це вже і до хати добрались… І нема на них ні власті, ні управи! Робить не хотять, а пить – за щось треба ж… Крадуть та міняють на горілку. Щоб вони гарячої смоли понапивались! – ще раз підсумувала сказане і махнула рукою десь на село.
Пообідали. На десерт батько розрізав смугастого великого кавуна.
- Товстошкурий! – захоплено промовила баба Марія, але відмовилась від червоної скибки, оповитої сивуватою росою, попросила «наколотити кохви».
Сріблястою прохолодою війнула груша. Вітерець, що блукав у її листі, випурхнув вільним птахом, та зачепився за осокора, що вже близько ста років вартує біля погреба, поповз, зав’юнившись, по старезному стовбуру, злякав горобчиків і загубився десь у верховітті. Сонечко заливало вересневим промінням двір, город і все, що було видно до небокраю.
- Оце… наче розвиднилось, – допивши каву, прабабуся уважніше придивляється до мене. – А ти – бравенький парубочок, вуса вже пробиваються…
Я усміхнувся… Можливо, навіть – з погордою. Згадалось…
Років… із скільки тому ми гостювали у бабусь, допомагали на городі, бігали на ставок. Я, бувало, чіплявся до сестри: дражнив її, гупав по спині, не давав спокою, а вона жалілась комусь із бабусь (частіше – Марії), просила, щоб мене вгамували. Коли вже ситуацію аж зашкалювало – на захист Іри ставала прабабуся. Вона жартома нападалась на мене і гаряче доводила: «Іра вже дівочка, а ти – віскряк! Не чіпляйся до неї! Бач який!». Так от… Я вже не віскряк, а парубочок! Приємна констатація факту.
- Бабусю Маріє! А розкажіть про голодовку, – звертаюсь серйозно. 
Я вже не раз чув про голод у Розумівці, чув і історію життя прабабусі, але це завжди – щось нове, і мені хочеться ще раз почути її розповідь про ті часи.
- То я ж тобі вже розказувала… Були у нас і волики, і корівка… Плуг, борона, крумар – всякий такий реманент до землі. Віз був… Батько мій і майстереньку держав маленьку: рами робив, лутки, пороги, ще щось… А кому – й домовину, як треба було. Антроп Мелетьович, – (так незвично звали мого пра-прадіда), – содержував сім’ю. А сад який був! Це вже ми з твоїм покійним прадідом Митром вирубували його… Які тільки груші були, яблуні! А слив таких – ніде у світі не було! Ніде!
- А навіщо ж – вирубували?
- Так… приходили якісь… уполномочені по штраховці… Треба було платити гроші за кожне дерево. Я вже забула, чого воно так було… Це – як батько твій був малим. Тоді – і з дерев, і з корови, і з свиней брали якийсь налог. А ми просили, щоб менше дерев записали, та коли вредний попадався чоловік, то прямо при ньому і зрубували… А вишень скільки було! Які тільки садки у людей стояли! Все пропало…
- А як же воно так вийшло, що все у вас було, і – голод? – повертаю прабабусю до теми.
- Не те щоб прямо усе було, а жили… А чого не стало їсти – я й сама не знаю. То якась колективізація прийшла… Колгоспи почались. Батько Антроп швидко поступив в колгосп: чи п’ятим, чи п’ятнадцятим у селі… Сиділи за столом якісь чужі люди у воєнній одежі і записували. Батько чогось записався, хоч і не хотів. Багато людей – не хотіли… У кого було більшенько скотини і всякого добра – упирались. Їх потім куркулили.
- Розкуркулювали, – пробую допомогти.
- Може, й так… Тоді люди казали – куркулили.
- Це вам тоді було років… дванадцять? – прораховую почуте вголос.
- Коли?
- Як колгоспи почались…
- Не знаю… Дівчуком була.
- І все ж, як воно вийшло, що всього вистачало, а потім – голодовка? Як так? – ще раз навертаю бабу Марію на головне.
- Я ж казала… Не те – щоб усього хватало, та жили нормально: було що їсти. А потім – не знаю… Приходили якісь люди з ружами і штричками залізними… Шукали у хаті, на городі, на горищі, у стрісі… Кругом шукали. Забирали все у людей: і зерно, і картоплю, і буряки… А чого воно так – не знаю. 
- То що ж то за люди приходили? – не вгамовуюсь я.
- Та якісь в будьоновках – чи німці, чи хто…
- Які німці? – перепитую.
- Отож, як війна була, то приходили і німці, і партізани, і ще якісь… Забирали все…
- Мамо, – втручається бабуся Фрося (батько мовчки курить, слухає), – ви усе переплутали. Німці і партизани були у війну! Це вже на моїй пам’яті.
- А хто ж то приходив? Ой, я так морочусь! Якісь воєнні у шинелях… А з ними і наші актівісти… Все забирали. – Задумалась на хвильку, щось згадала. – У нас хата була новенька. Невеличка, але брава хатка… Батько вшив свіжою соломою – любо глянуть було, а їсти – не стало… Зразу мати Тетяна вмерла, як дитину родила, а скоро за нею – і батько. На Різдво помер… Ми самі зостались. До скирти ходили з лантухами по солому, щоб у грубці хоч трохи протопить.
- А скільки ж вас було?
- Вісім душ дітей зосталось… Я, Грицько, Лукаш… Марина… Андрій…… а далі – забула. Так їсточки хотілось! Так хотілось! На поля не можна було іти, бо в допр садили, хоч хлопці якийсь раз приносили мерзлої картоплі та буряків… Ми, що були старші, бувало, наймались до людей на якусь роботу, щоб поїсти, то щось і меншим приносили… А потім вже ніхто не наймав. Мерли люди… Сестри і брати мої за зиму повмирали. Зостались до тепла я і найменша дівчинка… як же її… чи Варя, чи Єля. Я всю зиму жувала їй щось їстівне, замотувала у ганчірочку, а воно смоктало… Сусідка, баба Тарасенчиха, трошки молока давала для неї… А потім, вже весною, – приходжу додому з заробленим шматком коржа якогось та двома буряками… Варя… наче, Варя… чи Єлька… лежала закутана на призьбі проти сонечка… Я – до неї, а вона – холодна… І зосталась я сама на всьому світі! Чи п'ятнадцять, чи трохи більше мені було.
- А як же ви хоронили їх?
- А хто їх ховав! Їздили дядьки підводою – сільрада наймала: давали їсти, випить, і люди їздили. Збирали мертвеців на гарбу та відвозили на гроби – закопували усіх в одну яму, аби здичавілі собаки та вовки не поростягували… А дехто з ще живих і сам йшов на гроби… Лягав коло ями і ждав смерті, щоб людям голову не морочити…
- А потім – що?
- А що… Ходила в найми… А до літа власть організувала в моїй хаті патранат: бездомних звозили, а я їм їсти варила. Сільрада давала харчі… Душ п'ятнадцять було… Спали на долу… Соломи настелимо і – покотом… На осінь усіх патранатців десь порозвозили, а мене взяли посильною в сільраду. Годували в конторі і додому трохи давали… Ото й зосталась живою… А потім дід Митро прибився до мене (у їхній сім’ї – усі вижили: корова спасла), та й стали жить разом. У колгосп на роботу ходили… Якось потрохи стало легше: їсти вже було…
Рябко мотав хвостом біля стільця, дивився на мене, скімлячи, випрошував чогось із столу. Я взяв окраєць «найдобрішого» хліба і дав собаці, але чомусь здригнувся і зиркнув похапцем на прабабусю.
- Давай, давай… Воно ж – божа твар – їсти хоче. Раз тримаємо – треба годувати… Ні над скотиною, ні над твариною – не можна знущатись! Найстрашніше – коли їсточки хочеться… Аби тільки голоду не було, а то ось знову… – хліб подорожчав…
Рябко поглядав то на мене, то на бабусю Марію. Вдячно…
Розумівка – Бовтишка – Велика Чечеліївка
2004 рік, Василь Мошуренко.

Немає коментарів:

Дописати коментар