Сергій ПАНТЮК Народився 10 лютого 1966 року в селі Сокілець Дунаєвецького району на Хмельниччині. Батьки розлучилися, коли мав 5 років. Жив із матір’ю та вітчимом у Кам’янці-Подільському. Батько все життя працював лісником. Мати служила у відомчій охороні на прохідній електромеханічного заводу. Вітчим викладав музику і співи у школі. Закінчив філологічний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Служив у радянській армії, брав участь у бойових діях у Нагірному Карабаху. Працював на заводі, у школі в селі Підпилип’я Кам’янець-Подільського району вчителем української й німецької мов, малювання та фізкультури. Із 2004-го живе в Києві. Автор 14 поетичних збірок та романів ”Сім днів і вузол смерті”, ”Війна і ми”. Видав збірку новел ”Як зав’язати з бухлом і курінням” і науково-фантастичну повість для дітей ”Вінчі й Едісон”. Лауреат літературного конкурсу ”Гранослов”, премії імені Василя Симоненка, ”Коронації слова” – у номінації ”Вибір видавців”, премії Якова Гальчевського ”За подвижництво у державотворенні”. У 2011–2014 роках був секретарем Національної спілки письменників – з роботи з молодими авторами. Брав участь у студентському протесті ”Революція на граніті” 1990 року, рухах ”Україна без Кучми” і ”За правду”. Під час помаранчевої революції був активістом громадянської кампанії ”ПОРА”. Учасник Революції гідності. Воював добровольцем на Донбасі у складі батальйону ОУН. Організатор і постійний модератор спільноти ”Толока інтелектуальних комунікацій”. Любить збирати гриби, рибалити, колекціонує фрагменти текстів-автографів видатних людей – від Михайла Грушевського до Віктора Ющенка. Має молодших брата й сестру по матері. Сестра по батькові померла від раку. Одружений втретє з молодшою на 29 років Єлизаветою Стрій. Має синів Романа від першого шлюбу, Яромира й Богодара – від другого
У принципових питаннях принциповий до кінця. Скажімо, з "ватними" письменниками. Із мого покоління таких двоє. Один – Олександр Яровий, був викладачем в Університеті Шевченка, вимагав розстрілу Майдану. Втік у Росію із сім'єю. Другий – Роман Скиба. Був нормальною людиною, потім "поїхав" на цьому ґрунті. Публічно писав йому: застрелю, як попадешся перед очі. Знає і боїться.
Дитина – це дорослий, лише тимчасово маленький. Їй не треба сюсюкати, придумувати здрібнене життя. Треба нормально говорити, але її мовою.
Дитячої літератури в Україні продається всемеро більше, ніж дорослої. І вона – україномовна. Це – злам у свідомості. Повсюдно підходять дамочки: "Извините, но нам надо на украинском".
Письменники у нас невідомі широкому загалу. Але за 50 років саме за ними визначатимуть епоху, бо залишать найточніші свідчення.
Суспільству нав'язують стереотипи, що в нас є п'ять письменників: Андрухович, Забужко, Жадан… Повинні б казати, що 500. Маємо близько сотні авторів добротного європейського рівня. Будь-кого переклав, кинув у світ – і він конкурентоспроможний. Андрій Курков – найвідоміший у світі письменник з України. Отримав 500 відмов закордонних видавництв. Аж 501-ше погодилося видати його книжку. Людина виконала титанічну роботу.
Навчився читати у 3 роки, а писати – у 6. Вчила бабуня, яка закінчила церковноприходську школу і писала з "ятями". У першому класі писав їх замість "і". Учителька била по руках лінійкою.
Вперше мене надрукували у третьому класі, у газеті "Зірка". Вона була в кожній хаті, де є учні. Коштувала 2 копійки. Надіслав їм вірш. За місяць дивлюся в газеті: щось зовсім не моє, а останній рядок ніби мій. У прізвищі помилка. Образився. Відписую: такі-сякі, вірш спотворили, ще й помилку в прізвищі зробили. Відповіли: "Шановний Сергію, перепрошуємо за помилку, але маєте писати не як курка лапою. А у вірші цей рядок – Тарас Шевченко, цей – Леся Українка, а в цьому є свіжість думки. Ми заради нього врятували вам вірш, відредагували". Це окрилило. Питав учительку, маму, батька: чи не схоже на когось?
Перший гонорар – 1,72 карбованця. Це більш як 10 порцій шоколадного морозива. Був багатий. Герой! У восьмому класі мав публікацію в газеті "Молодь України". Це вже
20 карбованців.
Батьки познайомилися в технікумі. Скоро одружилися, і народився я. Потім вони – на роботу, а мене – у село Сокілець. Там минало моє дитинство.
Перша книжка, яку прочитав сам у 4,5 року – "Серед дикунів Нової Гвінеї" Миклухо-Маклая. Не розумів багато пов'язаних із морем слів. Досі її зберігаю.
Прабабця Марфа Антонівна Франчук дуже багато навчила. Читати – по Кобзарю. Видання було галицьке, 1908 року, позацензурне. Страшенно любила "Розриту могилу", "Сову", "Тарасову ніч". Учила готувати. Казала: "Як попадеться жінка гівно, голодний ходитимеш". Я їй: "Дід каже, що то мають баби робити". "Дурний твій дід! Ставай і вчись", – відказувала. Досі готую борщ із грибами. На Святий вечір – підпалену рибу, мамалигу.
1999-го грали в російську рулетку. Я мав італійську Barett'y (пістолет. – Країна). Напилися на семінарі творчої молоді. І пішло: чого б ні? Шість пострілів. Після цього один поет вихопив пістолет, каже: "Там нема патрона". Натиснув. Куля пройшла мені над чолом, спалила вії, брови, волосся. Сантиметр – і зніс би череп. У того поета був шок. Сидів і плакав.
Раз програв гроші в карти. Коли кредитор дізнався, що я – письменник, пробачив борг. Виявився шляхетним шулером. Торік написав у Facebook, що читає мене.
Усе життя прагнув осмислити, навіщо Бог дав поезію людям. Якщо древня втілилася в Біблію і Коран, то у що втілиться сучасна? Єдине, що зрозумів: поезія – це енергія, яка не є білою і не є чорною. Тобто не від Бога, але й не від чорта. Вона й не сіра – багатобарвна. Це енергія творення паралельних світів.
Прапрадід Філь Франчук із Галичини був. Один дід – із Коростенського району на Житомирщині – древлянська кров, другий – циганська. Батько того соромиться. Я – пишаюся. Молодим бавився: міг витягнути в людини все з кишені, зняти годинник, золотий ланцюжок. Ніколи не крав. Сидимо, випиваємо, й починаю віддавати: тобі це, а тобі – це.
Не буває, щоб прокинувся вранці і сказав: "Напишу зараз вірш". Поезія будить уночі, спіткає в метро. Бігом записуєш на чому маєш, бо тебе трясе. Мусиш це скинути, бо воно щось із тобою зробить. Носив при собі короткі олівчики і не викидав порожні пачки з-під цигарок. Зараз записую в телефоні.
Вважають, що в кожному суспільстві читачами поезії є 3 відсотки людей. Не тільки поети мічені Богом і чортом одночасно, а й їхні читачі.
Поети – аморальні, бо їм постійно потрібні емоції. Інакше помреш, підеш у запій, вкоротиш віку в нападі депресії.
Прокинувся вранці і сказав: відсьогодні не курю. І вже 14 років.
Кохання приходить у неочікуваний час і в неочікуваному місці. Коли не думаєш, що життя може повернутися на 180 градусів. Коли все важливе раптом втрачає значення. Це – Везувій, лава, яка нічого не визнає на шляху. Чи часто закохуюся? Щоразу вперше.
Мати у сьомому класі носила радянське нейлонове плаття. Щось поправляла у грубці й сукня спалахнула. Отримала великий опік, її випадок увійшов до радянського медичного довідника. Вважали, що опік був несумісний із життям. Але вона вижила.
Коли дивлюся на людей, які 50 років прожили в шлюбі, думаю: Бог їм або забагато дав, або нічого. Невже не було більше можливостей чи спокус?
Перша дитяча закоханість – найяскравіша. Третій клас, і ти ще не розумієш, що з тобою. У школі нас садили хлопчик-дівчинка. Коли Олег занадто усміхався до Оленки, я його лупасив. Вона збирала календарики. Побачив їх в універмазі, повишкрябував із кишень гроші, купив і побіг до неї додому. Тато відчиняє: "Вона вже спати лягає". Вибігла в піжамі, а я їй календарики дарую. По телефону говорили годинами. Про що? Не про любов же. Наговорював по 10 рублів, доки мама сказала: "Ідіть після школи у сквер і там говоріть". Нещодавно в Кам'янці був фестиваль, Оленка прийшла на мій виступ. Подарував їй вірша про перше кохання.
Коли розумієш, що чаша випита, включається фактор звички. Люди вчасно не розлучаються, проживають життя нещасливо. Діти їм за це не вдячні.
Треба мати силу, щоб прийняти рішення і розійтися. Гірше, коли не можеш ні з людиною жити, ні без неї. Кохаєш її образ і водночас тебе дратує людина, яка поруч. Греки правильно зобразили кохання у вигляді стріли Амура. Вражає серце – і все. Ти не знаєш, хто вона – заміжня чи незаміжня, добра чи зла. Маєш випити цю чашу.
Буває, Бог так пожартує, що в чомусь із коханою все добре, в іншому – протилежні погляди. Спільне життя переходить у пекло. Хоч би як кохав, якщо на день сотня розбіжностей, починаючи з того, як узяти виделку, – ти ідеш геть. А за 5 хвилин розумієш, що не можеш без неї. У Гоголя Вакула вирішує: "Іду з села, нащо мені та Оксана". А чорт проносить перед ним її образ – і все.
Моя велика помилка, коли розлучався востаннє, в тому, що мав це зробити значно раніше. Та чаша була давно випита.
Батьки розлучилися, коли мені було 5 років. Батько служив у армії, призвали на два роки. Мав там якусь ліву дівку. Матері хтось доніс, і вона психанула. Подала на розлучення. Пам'ятаю, як вони розмовляли. Батько хотів зам'яти цю історію, але мама сказала: ні. Все відбулося дуже швидко. За місяць-два знову вийшла заміж. Весь час було ніби два тата.
З вітчимом мав нормальні стосунки. Був час, коли мати забороняла спілкуватися з татом, але вітчим давав гроші, щоб їздив до нього у Чернівці. Це була наша таємниця.
Мати все життя шкодує, що розлучилася з татом. З вітчимом життя не склалося. Різні люди були. Він мав унікальний голос, вчився у консерваторії. Коли оперували гланди, пошкодили зв'язки. Усе життя працював учителем музики й співу. Мав неабиякий дар до малювання. Цікавився йогою і гіпнозом. Своєрідний був чоловік. Але випивав. Мати цього не сприймала.
Будь-яку поїздку до батьків ділю на два. Як маю тиждень, то на три дні їду в Кам'янець, допомагаю матері. Потім – на три дні до батька в Чернівці. Він після смерті сестри Лілі надломився душевно.
Бабуня Галина Дем'янівна померла 5 грудня 2008 року. 2009-го провідала мене. Був пізній Великдень – сонячно. Усі рідні з'їхалися. Я був після мікроінсульту, не пив, був такий просвітлений. Лежав у хаті сам. Раптом відчув, що поруч хтось є. Кажу: "Бабуню, то ви?" – "Я, онучку". Відчув доторк до щоки – ніби стоматолог зробив анестезію. Заніміла частина обличчя. Хата наповнилася світлом. Покликав усіх, сказав, що бабуня є. І ми сіли за стіл.
В Нагірному Карабаху в нас були "калаші", максимум – "мухи" (ручний реактивний протитанковий гранатомет одноразового використання. – Країна). Бої тривали в містах і в горах. Ми були третьою силою, яка намагалася загасити конфлікт. Нічого не вийшло. Війна триває й досі. Там уперше почув слово "окупант". Було неприємно, бо ми вірили, що намагаємося зупинити війну. Зараз на Донбасі – визвольна війна. Ми переможемо, бо не маємо іншого вибору.
Автор: текст: Сергій ДЕМЧУК, Лілія ДВОРЕЦЬКА, фото: Сергій СТАРОСТЕНКО
Немає коментарів:
Дописати коментар