Народний артист України Іван Гаврилюк про найбільший страх у столиці України.

                                        

Іван Гаврилюк: «Найбільший страх у столиці України — російська мова на кожному кроці. Я мав розмови з політв’язнями, які просиділи 20–30 років. Вони казали: «Іване, до концтабору звикаєш». До цього морального концтабору я звикнути не можу…»
25 вересня у культового українського кіноактора Івана Гаврилюка 68-ме Різдво. Нам не зашкодить чарка вина!

Іван Гаврилюк: «Київ — моя доля. Думаю, що вона красива. Уперше приїхав сюди в 1966 році сформованим юнаком і дуже важко звикав до столиці. Тут інший ритм життя, інші взаємини між людьми, зовсім інші швидкості, набагато вищі, аніж у Галичині. Найбільший для мене страх у столиці України — російська мова на кожному кроці! Розказують байки, як утискають у нас росіян. Я ж розповім, як це роблять з українцями.
31 січня 1967 року. Я на головній пошті столиці посилаю мамі телеграму до Львова. Пишу ж, звісно, рідною мовою. Дівчина за склом кидає мені назад і каже буквально таке: “Ви ваабщє можетє напісать на нармальном язикє?” Це в Україні мені говорить якась шмаркачка!

Чим прекрасна юність – ти не оглядаєшся і не думаєш про наслідки. Я лівша, розбиваю рукою скло і спокійно виходжу. Ніхто не наздоганяв...
Весна 1997–го. Минуло тридцять років. Знову ж Київ. У аптеку на Червоноармійській, де я купував ліки для Батька, зайшов полковник української армії. Російською мовою він задав декілька запитань, на що йому відповіли лагідною українською. Тоді він сказав дослівно те, що й дівчинка на пошті: “А ви ваабщє можетє разгаваривать на нормальном языке?” Я бив цього полковника, як гамана! Розтоптав його мобільний телефон і пішов. Ніхто не наздоганяв...

Ось так я виживаю. Я мав розмови з політв’язнями, які просиділи 20–30 років. Вони казали: “Іване, до концтабору звикаєш”. До цього морального концтабору я звикнути не можу.

Немає такого дня, щоб я у Києві з приводу своєї західноукраїнської мови не відчув ворожого чи негативного ставлення. На кіностудії імені Довженка колись мене не затверджували на ролі через моє “антісавєтскоє ліцо”.

Я себе відчуваю одним із найкращих представників української національної меншості у місті Києві. Є такий хороший старий анекдот. Іде бабця з онуком біля пам’ятника Богданові Хмельницькому. Внук запитує: “Бабушка, скажи, пажалуйста, а што ето за дядя на лошаді?” — “Панімаєш, внучєк, здєсь кагда–то жилі украінци, ето бил іх вождь”.
Ось так мені живеться…

Фото з екранізації кінофільму "Чорна долина" За романом Юрія Мушкетика "Яса" 1988 в ролі Івана Сірка. 

Подивіться в ці очі, тоді ніяких фотошопів не було. Ішні слова, зайве.