Виглядає на те, що маємо перелом.
Можна було б передбачити, що польсько-українська дискусія з приводу ОУН і УПА та Волинської різанини раніше чи пізніше перетвориться у внутрішньоукраїнську дискусію. Не є новиною, що тягар доказів того, що масова різанина польського цивільного населення Волині та Східної Галичини у 1943–44 роках була зорганізованою акцією, проведеною загонами УПА, є вже занадто великим. Таким великим, що спроби заперечити відповідальність українського націоналістичного підпілля за скоєння цього злочину стає річчю щораз складнішою. Видно було також, що липнева ухвала польського Сейму, яка визнала вбивства поляків за акт геноциду, опріч хвилі обурення та антипольських ресентиментів, таки збільшила зацікавлення української громадської думки цим не надто широко відомим епізодом Другої світової війни. Я також вважав, що дискусія про українську історичну свідомість, цінності, які повинні лягти в її основі, політику пам’яті української держави перестане бути лише предметом польсько-українських полемік, а стане – раніше чи пізніше – внутрішньоукраїнською справою. Мені здавалося, що це не наступить до завершення війни з Росією та проведення успішної модернізації української держави, тобто чекати треба було б мінімум кільканадцять років. Стравматизованому суспільству, що живе у екзистенційному побоюванні за свою тотожність та в остраху перед черговою хвилею російської агресії, не легко проводити розрахунки з минулим, а екзальтований, наївний патріотизм святкує в цій ситуації чергові звитяги.
Після перегляду фільму «Волинь» Войцєха Смажовського я вже знаю, що справи розвертатимуться швидше.
Картина одного з найвидатніших польських режисерів розпочне свою ходу кінотеатрами Польщі 7 жовтня. Останніми днями фільм мав декілька закритих показів. І вже очевидно, що твір Смажовського має велику не лише художню, а й політичну силу. Це один із найвидатніших польських історичних фільмів після 1989 року, і він однозначно кращий за «Катинь» Анджея Вайди.
Художня дія розгортається в 1939–43 роках у неназваному волинському селі, де живуть поляки й українці. Власне сюжет простий – головня героїня, Зося, кохає українського хлопця, але батьки видають її – усупереч волі дівчини – за значно старшого вдівця. Настає війна. Зося, разом зі своєю дитиною, розділяє долю суспільства на зайнятих більшовиками теренах: совєтизацію, депортації, німецьку окупацію, Голокост, врешті різанину, здійснену бандерівцями. Таким чином, це історія сільської дівчини, котру батьки позбавили права до особистого щастя, а вітер війни закинув до пекла. Вона прагне перетривати у цьому пеклі й потрапляє у щораз більші глибини, у щораз нижчі кола.
Доля Зосі проймає, але оскільки таких зворушливих кіноісторій чимало, не вони спричинюються до того, що фільм визнають хорошим. Особливість полягає в чимось іншому.
У випадку із картиною Смажовського завдяки блискучому ремеслу режисера та його художній майстерності представлена реконструкція історії польської “кресової” спільноти, у тому числі зображення самої різанини. Режисер не оминув увагою також самі обставин, які передували різанині, а також звернув увагу на поведінку різних людей, які переживали щоденно навалу злочинів, що їх скоювали в ім’я різних тоталітаризмі. Все це призвело до того, що натуралістичний твір Смажовського є дуже переконливим та суґестивним. Кажучи по-народному, «побачене просто втискає у крісло».
Почнімо з того, що режисер дбає про історичні деталі, влучно і вірно реконструюючи весільні обряди, вимову акторів, їхню зовнішність: поляки грають поляків, українці – українців, актори з єврейською вродою – євреїв, а німці – німців. Кожний говорить своєю мовою, через це значну частину фільму супроводжують субтитри. Так, є декілька сцен, які є антиісторичними, як, наприклад, те, що український прапор майорів декілька тижнів над селом, де відбувається дія фільму, будучи толерованим радянською владою, або те, що поляки здійснювали відплатні акції і проти поляків, які мали українську родину. Але ці моменти полегшують глядачеві розуміння драми та жахіть того часу.
Важливішим для витворення сили суґестивності фільму є те, що режисер, бажаючи збільшити вірогідність своєї візії історії, уникає «голлівудських» чорно-білих постатей та happy end’ів – фільм має відверте закінчення. Навіть загалом позитивних героїв він представляє таким чином, аби очевидними було їхні вади. Солдати польської “Армії Крайової” не є в стані боронити власне життя і життя своїх найближчих, бо вони занадто вірять в те, що їхні воєнні противники дотримуються кодексу честі та засад сумління. Польські селяни грішать своєю прив’язаністю до матеріалізму чи подружньою невірністю. Серед головних героїв найбільш позитивним видається тільки український хлопець, котрий – навіть коли його кохана – полька – була видана заміж за іншого і ось-ось мала народити дитину (від нього чи свого чоловіка – річ незрозуміла), намагається, і це успішно завершилося, видобути її з рук НКВС, однак що остаточно призводить до його смерті від рук сталінських головорізів. До речі, неприємних постатей у фільмі не бракує – найбільш промовистим є більшовицький солтис, який після приходу німців перетворюється на запопадливого слугу нацистів.
Іншим, вельми важливим елементом у формуванні вірогідності фільму та авторської візії польсько-українських стосунків у політичному вимірі – хто зна, чи не найважливішим – є намагання режисера показати різні позиції та поведінку серед представників різних національностей. Отже, маємо «злих» українців, головним чином, упівців, що з неймовірним звірством вбивали польських селян, чи священика, який освячував знаряддя злочину, але й маємо «добрих», які рятували своїх польських сусідів, або священика, котрий закликав любити ближнього, чи врешті українців, які через свій патріотизм вступили до УПА, а потім не були в стані перемогти самих себе та позбулися життя за невиконання злочинних наказів. Подібно, крім «добрих» поляків, є також жахлива акція польської «відплати», у якій гинуть не тільки українці, але й – попри відомі нам досі факти – також поляки, які мали змішаний шлюб з українцем чи українкою. Глядач також побачить євреїв – колаборантів, євреїв – совєтизаторів та євреїв, яких жорстоко вбивали і переслідували. Самі німці вбивають євреїв, але маємо також у фільмі й відділення вермахту, котрий допомагав головній героїні.
Режисер багато справ залишає глядачеві для інтерпретації – не тільки долю головної героїні, але й політичний меседж фільму. Відкритим залишається питання, чи можна якось раціоналізувати причини різанини, а навіть знаходити пом’якшувальні обставини, такі як, наприклад, політика щодо українців в міжвоєнній Польщі та часті випадки дискримінації, що сприяли прийняттю тоталітаризму частиною української суспільності. Тому і ОУН, мабуть, під впливом «ефективності» совєтських та німецьких акцій винищення, запрагнула перейняти цей «досвід» та зреалізувати «остаточне вирішення» польської проблеми на землях, які були предметом спору між поляками та українцями. У будь-якому разі у фільмі є розлогі перекази про дискримінацію, якої зазнавали українці в міжвоєнній Польщі та приниження української спільноти представниками локальної влади. Глядачі заразом бачать прояви агітації ОУН, а також ентузіазм, що панував серед українських мешканців однієї місцевості, які організували символічні похорони Польщі.
Натомість річчю, яка представлена однозначним способом – та, яка, безсумнівно, викличе в Україні найбільш контроверсій – є питання відповідальності УПА за вбивства. Вони показані дуже натуралістично. Тут немає «але». Поляків розривають на куски, четвертують, січуть та рубають. Убивства неодноразово супровджують гасла «Слава Україні – Героям слава!».
Як відреагують на фільм поляки? Можна сподіватися, що фільм ще більш посилить інтерес до польсько-українських стосунків і самої різанини, а візія Смажовського “піде в народ”, як колись візія Хмельниччини в творах Сенкевича. Небезпека, що збільшаться антиукраїнські настрої у польськім суспільстві, є невеликою; адже кількість вмонтованих в картину запобіжників чимала. Не можна, однак, виключити такого негативного розвитку ситуації, якби виявилося, що в Україні реакцією на фільм буде радикальне заперечування візії історії, поширюваної фільмом, та подальше зростання культу УПА. Дуже недобре, якщо фільм наразиться на спроби заборони показу в Україні чи то формальні, чи то через фактичне блокування з боку дистриб’юторів – цей механізм є добре відомим виробникам польських фільмів у випадку з Росією; така доля спіткала, до речі, і «Катинь» Вайди.
Українська громадська думка протягом кількох місяців фільм і так побачить, чи то в кінотеатрах, чи то через інтернет або на завезених із Польщі dvd. Він викличе шок та – маю надію – поважну дискусію про польсько-українські стосунки й сенс поспішної глорифікації УПА. Тому «Волинь» буде справжнім „game-changer’ом”. Після фільму Смажовського польсько-українські розмови будуть вже іншими.
Немає коментарів:
Дописати коментар