У кожного митця має бути своя муза, а муза — це жінка. Павло Тичина був одночасно художником, музикантом і поетом. Отже, і жінок у його житті мало бути одночасно багато.
Чорне і біле
Так і було. Кажуть, Павло Тичина — найнезвичайніший Дон Жуан в українській літературі. Та він був не зовсім зрозумілий у своєму донжуанстві, бо змішане воно було з донкіхотством. 31-річний Тичина писав у щоденнику: «У мене єсть донжуанізм. Характерно: за винятком моєї Весни, яка могла, здавалось, зрозуміти свого Павлуся, жодна жінка не підносила мене на височінь, а навпаки, я їх із землі підводив». Хто це — «моя Весна»?
А історія така. У Чернігові з юним Павлом учився семінарист Коновал. Він познайомив Павла зі сестрами Інною й Полею, і Поля стала тією, кого поет назвав «моя Весна». Та річ у тім, що Павло був заворожений обома сестрами. А дехто з дослідників уважає, що була й третя муза — Наталя, кузина тих сестер, про що нібито свідчить вірш «Спать мене поклала Тала на дівочій руці».
Поля покинула Павла. Він написав цикл «Панахидні співи». Ці вірші знайшли недавно в одеському архіві Михайла Жука — художника, поета, музиканта. Він учив Тичину малювати. Жук знав про те кохання. Знав і Полю, бо викладав малювання в жіночій гімназії, де вона вчилася.
Саме тоді Жук створив панно «Чорне і біле»: юний Тичина — янгол із сопілкою й чорними крильми, Поля — білокрилий янгол. За ними — порожня земля.
За іронією долі
А Інна померла молодою, у квітні 1920-го. Тичина писав: «Померла Нюся. Оттепер уже для мене Поля зовсім не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю?» Він помилявся: Поля існуватиме для нього ще довго. Вона вийшла заміж за інженера, знайомого Тичини по Чернігову. Але в 1930-х роках Поля знайшла Павла в Харкові: почались арешти, вона просила, щоби Павло виручив із тюрми її брата.
Потім вона шукала його, коли він жив у Києві — на вулиці Леніна, а вона поруч, на Чапаєва. Збереглися її записки: «Павлусь! Мені дуже треба тебе побачити, зайди до мене? Я з дитиною у Києві тільки удвох». Він тоді не був офіційно розписаний зі своєю дружиною Лідою — і приходив. Дочка Полі запам’ятала його. Вона, школярка, недолюблювала цього дядька — може, за те, що в школі зубрила його страшного вірша «Партія веде». Згодом, за іронією долі, вона працювала в київському музеї поета.
Хотілося в монастир…
Поля померла раніше за Павла. Про це йому телефоном повідомив її чоловік. Тичина тоді був хворий і на похорон не пішов.
Але обох сестер згадував усе життя. Коли йому було вже 74, за два роки до смерті, писав: «Де ті кружечки ділись грамофонні, які мені ставили у Воронькові? Поля й Нюся (Інна), щоб я слухав пісень? О, як я їх слухав! Це було в 1913 році, коли я був у гостях у Коновалів».
Однак повернімося до того року, коли не стало панни Інни. Що робиться з людиною, яка вважає, що любов перестала існувати? Тичині хотілося в монастир. У Києві є Ліда, яка давно його любить, і він до неї небайдужий. Але — не стало панни Інни!
У серпні 1920-го він жив сам на хуторі Дідівщина в Межигір’ї під Києвом. У щоденнику він напише, що там «знову захотілось самотнього життя, розмови з усім світом, спостерігання за Лялею»… Хто така Ляля? Ніхто не знає. Але є щоденник: «Як пролопотить ніжками Ляля, мені чогось так радісно стає. Як гарно на світі! Пастушка співає за горою, жовту квітку джміль пузатий нахиляє? Іноді такої сильної любові хочеться!» Він увесь світиться цим — це помітно: якась «жінка призналася до мене над Дніпром. Господи, дай мені ноги бистрі, щоб я тікать умів!»
І він співає пісеньку про Ліду, яка в Києві. А наступного дня: «Побачив Лялю в березі? Оте струнке створіння дорожче мені за всі світи чудові? Не знаю?» Таких історій у його житті — чимало.
Відчував усе живе
Дружина Ліда називала його «дівчачуром». Це означає «бабій», але так іще дражнять хлопчаків, які дружать із дівчатами. За що його так любили? Бо він зберіг у собі ніжність — майже дитячу, що її дорослі чоловіки втрачають. Він умів плакати, навіть будучи міністром.
Було, що він хотів зняти віником павутину, побачив там вагітну павучиху й вигукнув: «Як можна, вона ж мати!» Якось він рано встав до роботи, глядь — а на книжках спить метелик. І Тичина не зміг працювати, бо не хотів будити метелика. Він відчував усе, що живе, по-особливому. Вважав, що кіт, який спить, дивиться на нас із пташиного польоту. А метелик уміє читати.
Усе це було всерйоз. І було ще одне. Ліда — та сама, що в Києві чекала його з усіх мандрів десять літ і з якою вони «розписалися», коли йому було вже під п’ятдесят. Ця Ліда іноді ніжно брала його зубами за вухо. Бо в нього було особливе вухо: усі звуки він сприймав як музику. Він дириґував хором і грав на кларнеті, він чув політ далекої кулі, у трубах водогону й клаксонах авто чув велику терцію. І любив «гудок паровоза в квінту». Йому марилися струни «в глибині землі й надо мною». На старість він почав глухнути: вухо втомилося чути стільки різної музики.
Але як щодо його віршів, за які його так не любили діти? Тут треба звернутися до тих днів, коли не стало панни Інни. Саме ця смерть змінила поета. Тоді він записав: «Ночами божеволію. Ще мені буде нужди, горя, сліз і смертей». І йому стало страшно. Його «всіх панів до дної ями» — теж музика. Але — сатанинська. Музика лихослів’я. Він лишився ангелом, якого змусили лихословити.
Доброслава Хміль
Немає коментарів:
Дописати коментар