"Таких як він, Господь посилає як окремий дар."
Український щоденник "Свобода", Джерзі Ситі і Ню Йорк, 10 лютого 1996
Український щоденник "Свобода", Джерзі Ситі і Ню Йорк, 10 лютого 1996
Євген-Юлій ПЕЛЕНСЬКИЙ (3 січня 1908, с. Конюхів, повіт Стрий - 25 вересня 1956, Сідней, Австралія)
"Ким був цей чоловік?
– Бібліографом, літературознавцем, педагогом, музеєзнавцем, видавцем, громадським діячем. Він стільки зробив для України, що важко перелічити, якій саме галузі надавав перевагу. Дехто знає його більше як видавця, інші – як бібліографа. Він був видатним літературознавцем, автором кількох сотень праць, дослідником історії української літератури, причому, початок її датував VІ століттям, тобто тими часами, коли в Причорномор’ї виникли колонії. На думку Євгена Пеленського, там зароджувалася давньоукраїнська література. Він хотів зробити власну періодизацію української літератури, але, на жаль, багато його статей не видані. Нині невідомо про долю архіву Є. Пеленського. Коли він виїхав за кордон у 1939 році, то частину його залишив у Львові.
– Можливо, архів потрапив до Наукового товариства імені Тараса Шевченка?
– На жаль, там немає його праць. До речі, Євген Пеленський був наймолодшим членом НТШ. У рукописному відділі Львівської наукової бібліотеки імені В.Стефаника знаходиться частина його спадщини. В Музеї книги та друкарства України є деякі матеріали, зокрема, Р.-М.Рільке і Україна, а також тритомне зібрання творів Марка Черемшини, яке він редагував. Про цю людину можна розповідати безкінечно… Ви не уявляєте, наскільки це цікава особистість! Передусім, він пластун і залишився ним до останніх днів. Ця організація визначила його спосіб життя. Пластуном він став із 10 років. Такому вихованню молоді Є.Пеленський приділяв багато уваги. Його часописи «Молоде життя», «Вогні» були посібниками для юнацтва. Не випадково виставку в Музеї книги і друкарства України увінчує пластова емблема і присяга, де є слова: «Вірний Богові і Україні». Це стосується, насамперед, Є.Пеленського, який сповідував таку заповідь.
У 1925 році в журналі «Молоде життя» з’явилася його стаття «Село-Пласт». У ній йшлося про залучення сільської молоді до свідомої української роботи. Коли польська влада у 1930 році заборонила «Пласт» у Галичині, Є.Пеленський заснував видавництво і журнал «Вогні», що виходив до 1939 року, поки не розпочалася Друга світова війна і в Галичину не ввійшли совєтські війська."
З інтерв'ю під заголовком "КНИГА ЖИТТЯ ЄВГЕНА ПЕЛЕНСЬКОГО"http://ukrgazetaplus.net/article.php?ida=2114
– Бібліографом, літературознавцем, педагогом, музеєзнавцем, видавцем, громадським діячем. Він стільки зробив для України, що важко перелічити, якій саме галузі надавав перевагу. Дехто знає його більше як видавця, інші – як бібліографа. Він був видатним літературознавцем, автором кількох сотень праць, дослідником історії української літератури, причому, початок її датував VІ століттям, тобто тими часами, коли в Причорномор’ї виникли колонії. На думку Євгена Пеленського, там зароджувалася давньоукраїнська література. Він хотів зробити власну періодизацію української літератури, але, на жаль, багато його статей не видані. Нині невідомо про долю архіву Є. Пеленського. Коли він виїхав за кордон у 1939 році, то частину його залишив у Львові.
– Можливо, архів потрапив до Наукового товариства імені Тараса Шевченка?
– На жаль, там немає його праць. До речі, Євген Пеленський був наймолодшим членом НТШ. У рукописному відділі Львівської наукової бібліотеки імені В.Стефаника знаходиться частина його спадщини. В Музеї книги та друкарства України є деякі матеріали, зокрема, Р.-М.Рільке і Україна, а також тритомне зібрання творів Марка Черемшини, яке він редагував. Про цю людину можна розповідати безкінечно… Ви не уявляєте, наскільки це цікава особистість! Передусім, він пластун і залишився ним до останніх днів. Ця організація визначила його спосіб життя. Пластуном він став із 10 років. Такому вихованню молоді Є.Пеленський приділяв багато уваги. Його часописи «Молоде життя», «Вогні» були посібниками для юнацтва. Не випадково виставку в Музеї книги і друкарства України увінчує пластова емблема і присяга, де є слова: «Вірний Богові і Україні». Це стосується, насамперед, Є.Пеленського, який сповідував таку заповідь.
У 1925 році в журналі «Молоде життя» з’явилася його стаття «Село-Пласт». У ній йшлося про залучення сільської молоді до свідомої української роботи. Коли польська влада у 1930 році заборонила «Пласт» у Галичині, Є.Пеленський заснував видавництво і журнал «Вогні», що виходив до 1939 року, поки не розпочалася Друга світова війна і в Галичину не ввійшли совєтські війська."
З інтерв'ю під заголовком "КНИГА ЖИТТЯ ЄВГЕНА ПЕЛЕНСЬКОГО"http://ukrgazetaplus.net/article.php?ida=2114
Комітет Стрийщини (Нью-Йорк) опубліковав 1977 року ЖИТТЄПИС цієї вельми цікавої людини: http://www.plast.org.ua/…/notable-in-artic…/padokhpelenskyj/
КНИЖНЕ ПІДСОННЯ
Д-р Є. Ю. Пеленський
[Краківські вісті]
02.10.1940
З приводу жовтня — місяця книжки.
Розвиток культурних народів усе доходить до щабля, коли зявляється письмо й книга. Форма одного й другого обумовлена зовнішніми обставинами: може це бути глиняна табличка з витисками, камяна плита з клиновим письмом, колірова плетінка з вузликами, паличка з рунами, чи врешті перґамен, папірус чи папір. Але суть остає все однакова.
З хвилиною, як зявляється книга — стає вона осередком культури. Всі культурні надбання зосереджуються в ній неначе в сочці. Книга стає не лише відбиткою всіх культурних інтересів даного народу, не лише одиноким направду обєктивним мірилом рівня культури, але й просто синонімом самої культури.
Книга — це культура.
Нічого дивного, що всі культурні народи так дбають за книгу, за її якість і кількість.
Одне й друге обумовлене дійсною потребою та зрозумінням ваги книги. Одне й друге творить разом пригожий "клімат", серед якого може розвиватися й розвивається книжка.
Немає культурного народу, що не відчував би потреби книги, так як немає справжньої культури без книги. Тимто незвичайно замітний стає другий чинник: відношення до книги. Коли воно справді глибоке, можемо говорити про пошану книги, про її культ.
Від найранших часів, від коли збереглася історична традиція на Україні, можемо ствердити появу й зріст оцього культу.
Вже в "Збірнику" Святослава з 1076 р. стрічаємося з оцим культом: "Добро єсть, братя, почитання книжне". Цей культ тягнеться червоною ниткою через століття, через творчість усіх визначних письменників і становище до книги широких мас. Це зовсім не випадок, що один із найбільших творців української книги, Іван Франко, парафразує висказ про книгу якраз із стаpoгo українського письменства:
"Книги — морська глибина,
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч труду мав досить,
Дивнії перли виносить."
Це один з проречистих доказів, що культ книги на Україні має свою довголітню традицію. Та він і загальний — бо чи треба згадувати про велику пошану до книги, до друкованого слова наприклад в українського селянина.
Правда, кількісно не дорівнюємо другим народам. Але коли зважити, як буйно розвивалося українське письменство в княжих часах і як підупало підчас татарського лихоліття, то відразу стає ясно, що ми будували, а чужинці нам нищили. Те саме було в XVI і XVII ст. за часів козацької держави: буйний розвиток і потім такий самий упадок, спричинений російською цензурою в XVIII і XIX ст. Полегшало з цензурою по 1905 р.: знову появилися тисячі українських книжок і часописів, щоб у час реакції їх наклад змалів. Те саме було й у рр. 1917—1919, і потім, те саме врешті в часах т. зв. "українізації" й сьогодні.
Коли в рр. 1929—1930 появлялося річно 10—15 тисяч книжок у багатоміліоновому накладі, то це вже зовсім і не так мало, як і 2.500 часописів, що тоді виходили на Україні й у цілому світі.
Коли зважити, що самих творів Шевченка видано за 100 літ — не числячи передруків у часописах — поверх 5,000.000 книжок і то не дивлячись на шалені утиски цензури, то цього вже й не так мало. Радше навпаки. Коли твори одного письменника, як от Остапа Вишні, за пять літ розійшлися в накладі 1,000.000 примірників, то це вже таки багато.
Зате, коли йде про якість, то далеко не всі культурні народи можуть нам дорівнати. Інші, в кращих умовинах, мають більших і кращих творців книги, але лише дуже мало народів може виказатися таким високим моральним рівнем української книги. Чи ж не вистане з гордістю ствердити, що досі на тисячі й тисячі часописів ми не мали ні одного часопису брукового чи порнографічного, що так засмічує продукцію друкованого слова в інших народів?
З культом книги вяжеться нерозривно культура книги. Вже найдавніші українські книжки, що збереглися до наших часів ще з XI ст. замітні своїм високо мистецьким оформленням. "Остромирове Євангеліє", "Збірник" Святослава й безліч інших книг це просто твори мистецтва. Те саме можемо сказати про рукописи XVI ст., чи київські друки XVII ст., те саме можемо сказати й про високу культуру української книги в найновіших часах, культуру, що її завдячуємо передовсім Ю. Нарбутові й його учням.
Тепер знову переходимо кризу української книги, знову не з нашої вини.
В світлі повищих міркувань виходять ясно наші завдання: не лише "перетривати" кризу, не лише оберегати мов святість кожну книгу, не лише плекати культ книги музейницького типу, але й активно протиділати кризі, активно творити нове, сприятливе "підсоння" для книги: писати — друкувати — поширювати; створювати нові книжні ціннощі, свідомо й діяльно дбати за повний якісний і кількісний розвиток українського друкованого слова.
http://zbruc.eu/node/42173
Д-р Є. Ю. Пеленський
[Краківські вісті]
02.10.1940
З приводу жовтня — місяця книжки.
Розвиток культурних народів усе доходить до щабля, коли зявляється письмо й книга. Форма одного й другого обумовлена зовнішніми обставинами: може це бути глиняна табличка з витисками, камяна плита з клиновим письмом, колірова плетінка з вузликами, паличка з рунами, чи врешті перґамен, папірус чи папір. Але суть остає все однакова.
З хвилиною, як зявляється книга — стає вона осередком культури. Всі культурні надбання зосереджуються в ній неначе в сочці. Книга стає не лише відбиткою всіх культурних інтересів даного народу, не лише одиноким направду обєктивним мірилом рівня культури, але й просто синонімом самої культури.
Книга — це культура.
Нічого дивного, що всі культурні народи так дбають за книгу, за її якість і кількість.
Одне й друге обумовлене дійсною потребою та зрозумінням ваги книги. Одне й друге творить разом пригожий "клімат", серед якого може розвиватися й розвивається книжка.
Немає культурного народу, що не відчував би потреби книги, так як немає справжньої культури без книги. Тимто незвичайно замітний стає другий чинник: відношення до книги. Коли воно справді глибоке, можемо говорити про пошану книги, про її культ.
Від найранших часів, від коли збереглася історична традиція на Україні, можемо ствердити появу й зріст оцього культу.
Вже в "Збірнику" Святослава з 1076 р. стрічаємося з оцим культом: "Добро єсть, братя, почитання книжне". Цей культ тягнеться червоною ниткою через століття, через творчість усіх визначних письменників і становище до книги широких мас. Це зовсім не випадок, що один із найбільших творців української книги, Іван Франко, парафразує висказ про книгу якраз із стаpoгo українського письменства:
"Книги — морська глибина,
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч труду мав досить,
Дивнії перли виносить."
Це один з проречистих доказів, що культ книги на Україні має свою довголітню традицію. Та він і загальний — бо чи треба згадувати про велику пошану до книги, до друкованого слова наприклад в українського селянина.
Правда, кількісно не дорівнюємо другим народам. Але коли зважити, як буйно розвивалося українське письменство в княжих часах і як підупало підчас татарського лихоліття, то відразу стає ясно, що ми будували, а чужинці нам нищили. Те саме було в XVI і XVII ст. за часів козацької держави: буйний розвиток і потім такий самий упадок, спричинений російською цензурою в XVIII і XIX ст. Полегшало з цензурою по 1905 р.: знову появилися тисячі українських книжок і часописів, щоб у час реакції їх наклад змалів. Те саме було й у рр. 1917—1919, і потім, те саме врешті в часах т. зв. "українізації" й сьогодні.
Коли в рр. 1929—1930 появлялося річно 10—15 тисяч книжок у багатоміліоновому накладі, то це вже зовсім і не так мало, як і 2.500 часописів, що тоді виходили на Україні й у цілому світі.
Коли зважити, що самих творів Шевченка видано за 100 літ — не числячи передруків у часописах — поверх 5,000.000 книжок і то не дивлячись на шалені утиски цензури, то цього вже й не так мало. Радше навпаки. Коли твори одного письменника, як от Остапа Вишні, за пять літ розійшлися в накладі 1,000.000 примірників, то це вже таки багато.
Зате, коли йде про якість, то далеко не всі культурні народи можуть нам дорівнати. Інші, в кращих умовинах, мають більших і кращих творців книги, але лише дуже мало народів може виказатися таким високим моральним рівнем української книги. Чи ж не вистане з гордістю ствердити, що досі на тисячі й тисячі часописів ми не мали ні одного часопису брукового чи порнографічного, що так засмічує продукцію друкованого слова в інших народів?
З культом книги вяжеться нерозривно культура книги. Вже найдавніші українські книжки, що збереглися до наших часів ще з XI ст. замітні своїм високо мистецьким оформленням. "Остромирове Євангеліє", "Збірник" Святослава й безліч інших книг це просто твори мистецтва. Те саме можемо сказати про рукописи XVI ст., чи київські друки XVII ст., те саме можемо сказати й про високу культуру української книги в найновіших часах, культуру, що її завдячуємо передовсім Ю. Нарбутові й його учням.
Тепер знову переходимо кризу української книги, знову не з нашої вини.
В світлі повищих міркувань виходять ясно наші завдання: не лише "перетривати" кризу, не лише оберегати мов святість кожну книгу, не лише плекати культ книги музейницького типу, але й активно протиділати кризі, активно творити нове, сприятливе "підсоння" для книги: писати — друкувати — поширювати; створювати нові книжні ціннощі, свідомо й діяльно дбати за повний якісний і кількісний розвиток українського друкованого слова.
http://zbruc.eu/node/42173
Надихнула мене на цей допис учорашня публікація у "Збручі" прекрасної статті Є.-Ю. Пеленського "Quousque tandem [Допоки же]" про т. зв. „чистку“ української літературної мови, вперше вміщеної у "Краківських вістях", 1944, чч.21—25 (1—5 лютого)http://zbruc.eu/node/56603
Немає коментарів:
Дописати коментар