1917: революція як застереження
Минуле актуалізується заново. А революції (принаймні, такі, як українська та російська, котрі відбулись рівно століття тому) мають незбагненну властивість — повертатися. Не в тому, звісна річ, примітивному сенсі, що ці величезні соціальні «землетруси», котрі змінили обличчя Старого Світу — і не лише його — буквально повторюватимуться просто зараз, на наших очах. А в тому сенсі, що історичні «пастки», в які потрапили тоді керманичі українських національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. (так само, як і лідери російської «ліберальної демократії» — але це вже дещо інша розмова) — цілком імовірно, можуть «спрацювати» знову, зруйнувавши геть усі надії на незалежну, демократичну й європейську Україну. І неодмінно спрацюють, якщо владний політичний клас й кожен українець не знатимуть про те, що відбувалось у 1917-му, 1918-му та пізніших роках, не вивчатимуть добре той героїчний і гіркий досвід нашої нації. Інакше — ті ж «граблі».
Колись наш земляк, киянин Микола Бердяєв написав: «Всі революції зрештою завершувались реакціями. Це — невідворотно. Це — закон. І що більш «несамовитими» та шаленими бували революції, то сильнішою була потім реакція. В цьому є якесь магічне коло». Реакцією на поразку Української національно-визвольної революції й поразку Російської революції 1917 року, яка була придушена більшовицьким, ленінським лівим ультрарадикалізмом, був тоталітарний, нещадний кривавий терор нововідтвореного імперського центру — червоного Кремля. Політична (не ідейна!) поразка УНР у боротьбі за незалежність (фактично — в українсько-російській війні) мала своїм наслідком десятки мільйонів українців, погублених у часи Геноциду 1932—1933 років, Великого терору, інших злочинів тоталітарної держави.
Ось про що ми не маємо права забувати, коли аналізуємо досвід української та російської революцій 1917 року. І ось чому трагедія тієї доби — це грізне застереження українцям року 2017 року. В тій війні, яка точиться вже третій рік між Україною та путінською Росією, ми не маємо права програти. Про все це, про характер, рушійні сили, драматичні суперечності Революції, про стан тогочасного суспільства, постаті революційних лідерів, а головне — про комплекс причин, що спричинили поразку революційного руху, йшлося на зустрічі в редакції «Дня» з нашими провідними авторами та експертами:
• доктором історичних наук, професором, завідувачем відділу Інституту історії України НАН України Станіславом КУЛЬЧИЦЬКИМ,
• керівником Українського інституту національної пам’яті Володимиром В’ЯТРОВИЧЕМ
• та відомим публіцистом, лауреатом премії імені Джеймса Мейса, кандидатом філософських наук Сергієм ГРАБОВСЬКИМ.
«СУЧАСНА РОСІЯ МАЄ ТУ Ж САМУ ФОРМУЛУ ВЛАДИ, ЯКУ ПРИДУМАВ ЛЕНІН»
Ігор СЮНДЮКОВ: — Гадаю, що наші гості погодяться, що ми зібралися тут не так тому, що до цього зобов’язує «кругла», 100-літня дата двох революцій, як тому, що тема обговорення є гранично важливою і має стосунок до подій, що відбуваються просто зараз, на наших очах. Хотілося б насамперед відзначити, що помилки, які робилися провідниками української революції 100 років тому, занадто часто нагадують нам прорахунки й невдачі сучасних керівників держави. Це стосується і ставлення до «гібридної» інтервенції 1918-го, і багатьох інших питань. Спільними зусиллями ми могли б відповісти на одне фундаментальне запитання: чому зазнали поразки українська та російська революції, що потягло за собою страхітливі наслідки, загибель мільйонів і мільйонів людей?
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ: — Я не раз критикував концепцію нібито «двох» російських революцій 1917 року — Лютневої та Жовтневої. В сучасній Росії теж вирішили від цієї концепції відмовитись. Прикметно, що в нещодавньому розпорядженні Путіна йдеться вже про єдину революцію 1917 року. Між іншим, невідомо, кого в Кремлі мають намір глорифікувати на цей 100-річний ювілей: чи Денікіна, чи Леніна, а цілком можливо, що й обох. Ключовий «посил» для Кремля зараз такий: ось розпадається країна, розпадається імперія, і хто були ті люди, які змогли цю імперію наново зібрати?
Відомо, що правий путч Корнілова у серпні 1917-го провалився, натомість ленінський ліворадикальний путч у жовтні того ж року став переможним. І тут треба чітко розуміти, чому сталося саме так. Дуже багато виникає паралелей між сучасною епохою і тим, що відбувається 100 років тому. Мені здається, що такий трагічний перебіг подій пояснюється ось чим. Народ, народні «низи» завжди є ласим до популізму. Якщо до простих людей звертаються з якимись принадними пропозиціями, вони реагують позитивно. Тоді більшовики були абсолютними популістами. Вони в 1917 році, коли тільки все починалося, мали свої гасла, свою програму... І раптом десь у середині 1917 року вони все поміняли. «Фабрики — робітникам» — це гасло геть по-різному почали інтерпретувати. Те, як його тлумачили самі робітники, Ленін назвав «злісним анархо-синдикалізмом». А з одним гаслом вони цілком провалилися: «Землю — селянам!». Вони хотіли передати землі поміщиків під управління рад, але згодом відмовилися від цієї ідеї, і вдалися до ідеї, яку відстоювали їхні суперники, соціалісти-революціонери: зрівняльний поділ землі, «чорний переділ».
І мушу сказати, що викликає тривогу те, що дуже багато людей в нас і зараз ведуться на цей самий популізм. Люди вірять, коли їм пропонуються «прості» рішення насправді дуже складних питань. Це дуже небезпечно.
Якщо ж говорити про підсумки 1917 року для Росії (я зараз обмежуюсь саме цим питанням), то якраз в тому році народився російський комуно-соціалізм. Не той соціалізм, що ми спостерігали в Швеції, а, звісно, зовсім інший. По суті, комуно-соціалізм поневолив три покоління радянських людей. В його лабети потрапила — після трьох відчайдушних спроб звільнитися — і Україна.
Чи є все це закінченим? Питання дуже непросте. Сучасна Росія, на мою думку, має ту ж саму формулу влади, яку придумав Ленін. В чому її суть? Партія поділяється на дві частини — одна — носій абсолютної диктатури, а друга, «радянська», обернена обличчям до народу. І ця друга частина формується завдяки виборам. Але самі вибори, як тоді, так і зараз в Росії, проходять без виборів. Склалася стала система влади, яка «тримає за горло» суспільство й дестабілізує інші країни. Ми, завдяки Майдану, а також країни Балтії, уникли цього (почасти й Грузія), а всі інші республіки колишнього СРСР так і залишились у межах цієї системи.
«ПРО ВИТОКИ І ПЕРЕДУМОВИ РОСІЙСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-го»
І.С.: — Отже, Україна потрапила в лабети однієї комуно-соціалістичної пастки. В чому ж причина того, що відбулася така історична трагедія?
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ: — Перш, аніж говорити про лабети, я гадаю, ми повинні простежити, як, власне, виникла російська революція 1917-го, друга після 1905-го. Щодо підґрунтя, то достатньо сказати, що самодержавна імперія на ті часи була вже абсолютним анахронізмом, вона була геть неефективною, і під час Першої світової війни це було продемонстровано дуже наочно. Так, були і здібні генерали, і самовіддані солдати, проте, м’яко кажучи, божевільні цілі цієї імперії (хрест на Соборі Святої Софії у Константинополі) якщо й могли надихати російського селянина, то місяць-другий, не більше.
Ще в імперії була друга ціль на той час — хотіли Галичину. Вони навіть її захопили, перетворили на генерал-губернаторство, здійснили жорстокі депортації... Парадокс, але такими брутальними імперськими заходами вони дуже серйозно зіграли на майбутнє української революції. Майбутній наш видатний драматург Микола Куліш, тоді прапорщик, згадував, як у 1915 році він в окупованому Львові прочитав українські книжки, до яких не мав доступу в імперії. І відчув себе українцем!
Не зайвим було б згадати і про те, що у 1907 році в Росії був фактично знищений щойно започаткований парламентаризм, бо Державна Дума заходами Столипіна була перетворена на структуру, де, по-перше, було гарантоване панування «великоросів», а, по-друге, перевага людей дворянського походження та вихідців із чиновницьких верхів. А якби була реальна Дума, перед якою реально відповідав би уряд, то, я думаю, до захоплення влади більшовиками могло б і не дійти. Реально ж перед усіма парламентаризм засвідчив, що він — ніщо. А столипінські «воєнно-польові суди»? «Закриті» вироки, що негайно виконувалися, зокрема абсолютно невинним людям.
Нарешті, про столипінську аграрну реформу, про яку з таким захопленням полюбляють говорити російські історики, та й дехто в нас в Україні. Фактично вона спрацювала на революцію, на більшовизм. Вона не просто розчленувала «общину» на багатих і злидарів — вона тим самим багатим селянам, які мали стати опорою влади проти революції, не дала реальні політичні права. Ці селяни ненавиділи систему самодержавства. До того ж, залишилося недоторканним поміщицьке землеволодіння. Додамо до цього страшну корупцію, яка розвинулася під час Першої світової війни й була пов’язана з бюджетними замовленнями та «військовими» грошима.
Завершимо ж наш екскурс постаттю Распутіна як уособленням того абсурду, що панував нагорі російської владної піраміди. Оця вся «гримуча суміш» і спричинила революцію.
«І ТОДІ, І ЗАРАЗ БОРОТЬБА ЗА УКРАЇНУ БАГАТО В ЧОМУ ВИРІШУВАЛА, ЯК БУДЕ ВИГЛЯДАТИ СВІТ»
І.С.: — Революція 1917 року мала внутрішні, дуже серйозні причини. Але, знову ж таки, постає питання: вперше за 200 років Україна (якщо відраховувати від Полтавської катастрофи) отримала реальний шанс повернути собі втрачену державність. Проте це «вікно можливостей» не було використане, хоча і Грушевський, і Скоропадський, і Винниченко, і Петлюра, поза сумнівом, були патріотами України. Чому так сталося?
Володимир В’ЯТРОВИЧ: — Тут уже неодноразово підкреслювалось, що наявні беззаперечні паралелі між подіями 1917—1921 років і тим, що відбувається зараз. Очевидно, що вважати «гібридну війну» якимось новим різновидом агресивних бойових дій можуть лише ті експерти, які не вивчали історію 1918—1919 років. Метод дії путінських окупантів є неймовірно схожим на те, що робилося більшовиками 100 років тому: створення маріонеткових паралельних «органів влади», потім надання їм військової допомоги, і, таким чином, зовнішня агресія починає представлятись як нібито «внутрішня громадянська війна», «допомога братньому народу» тощо.
Треба розуміти, що було два чинники, які призвели до падіння Української держави. Перший — це внутрішній. Попри те, що український народ вже 1917 року дуже чітко заявив про своє бажання стати суб’єктом політичного життя, здобути свою суверенну державу — все ж існував дуже серйозний розрив між тодішньою елітою, тим же Грушевським, Скоропадським, Петлюрою, і народними масами. Рівень політичного, тим більше національного самоусвідомлення українського загалу був ще далеко не достатнім для реалізації незалежницьких вимог. Із висоти ХХІ століття нам дуже легко дорікати політичним керівникам того часу: чому вони так довго йшли до проголошення незалежності? Очевидно, що їхнє «зволікання» в даному разі було пов’язане з тим, що вони розуміли — суспільство ще тільки починає дозрівати до рівня, який був необхідний для здобуття національної свободи.
Разом із тим, я думаю, що не зовсім правильно вважати основною причиною падіння УНР внутрішню слабкість цієї держави. Адже визначальну роль відіграла зовнішня агресія більшовицької Росії. Після Першої Світової війни на карті світу з’явилися нові незалежні держави (Естонія, Чехія, Фінляндія), де не було такого національного підйому, як у нас. Тим не менше вони, ці держави, постали, а УНР перестала існувати. Справа в агресії більшовиків проти України.
Чому цей імперський проект, що його взяли на озброєння більшовики (створення «червоної» імперії) своїм вістрям був спрямований проти України? Тому що реалізація цього проекту була б неможливою за умов існування незалежної України. Битва за Україну вирішальною мірою визначала й те, якою буде Росія. І це абсолютно повторюється зараз. І тоді, і зараз боротьба за Україну багато в чому вирішувала, як буде виглядати світ.
Тоді, в 1917—1921 роках більшовики перемогли і це дозволило їм створити потужну радянську імперію, яка, врешті, на деякий час призупинила своє просування на території України, а потім вирушила далі на Східну Європу. Ту ж саму ситуацію фактично ми маємо зараз. Якщо Росії вдасться якимось чином переламати хід подій в Україні, очевидно, що Росія не зупиниться на території України, а піде далі на Захід.
Але українці тепер і українці 100 років тому — це зовсім інші українці. Рівень національного усвідомлення, рівень самоорганізації українців, здатність їх об’єднуватися між собою, є на порядки вищим, і через це власне, розрахунок Росії на повторення сценарію 1917—1918 років, як мені здається, є абсолютно хибним і це видно вже в теперішніх подіях. Видно, що ті інструменти, які дуже добре працювали в Україні 100 років тому, зараз вже абсолютно не спрацьовують, зараз вони буксують, зараз вони провалюються.
І ще один важливий аспект, чому ми повинні пам’ятати про події 1917—1921 років. Для Російської Федерації неймовірно важливо представити в своїх зовнішньополітичних заявах Україну як певне геополітичне непорозуміння, яке з’явилося за рахунок того, що розвалився Радянський Союз. Мовляв, 1991 році розвалився Радянський Союз, і один з цих уламків в силу якихось умовних причин став називатися Україною. Відповідно, як неодноразово заявляв Путін, Україна навіть не держава, з нею нема про що рахуватися. На жаль, така теза приймається багатьма на Заході, які готові віддати Україну у сферу російського впливу. Так от, заперечення цієї тези, між іншим, важливе і потрібне в уперті на історію столітньої давності. Ми повинні показувати Україну як державу, яка має свою державотворчу спадщину, і цією державотворчою спадщиною, зокрема, є події Української Народної Республіки 1917—1921 років.
Через те серед тих заходів, які ми пропонуємо, і які будуть реалізовуватися за ці чотири роки, ми будемо говорити про століття українського парламентаризму, що буде відзначатися з березня цього року, апелюючи до створення Центральної Ради. Про століття українського уряду, де ми будемо говорити про століття Генерального Секретаріату. Про століття українських Збройних сил, української Академії наук та інших засадничих державотворчих структур, про які ми повинні пам’ятати, що це був український досвід, який вилився в те, що нам вдалося створити в державі, досягнути її бодай певного міжнародного визнання. Я думаю, що це важливий інструмент в теперішньому політичному протистоянні з Російською Федерацією для того, щоб довести, що Україна є невипадковим політичним утворенням, що Україна є справді однією з центральних держав в цьому регіоні Східної Європи, і що від її долі буде залежати доля Європи і світу в цілому.
Але ми теж не можемо себе легко заспокоїти, що рівень свідомості населення є такий високий, що жодні маніпуляції не працюють. Працюють! І я абсолютно згоден із паном Станіславом Кульчицьким щодо небезпеки популізму.
С.Г.: — Так, звичайно. Але не тільки популізм є небезпекою. Є й інша небезпека — зволікання і нераціональні дії з боку Верховної Ради. Візьмемо події 100-річної давнини. Як можна було так відтягнути земельну реформу, щоб віддати її на відкуп більшовикам?! Як можна не взяти було на себе ініціативу? Центральна рада на цьому провалилася, а потім уже провалився і Скоропадський. Вони приготували розумну, раціональну земельну реформу, але вже була осінь 1918 року. Було пізно. Що стосується Скоропадського, то той олігархат, котрий сидів навколо гетьмана і, власне кажучи, керував Україною чи підштовхував її туди чи сюди — це було однією з причин наших катастроф. Тут є одна проблема і друга — популістів, які пропонують швидкі дії, але часом ці швидкі дії повинна робити влада. А вона не робить цього. І деякі речі повинні бути простими. Скажімо, воєнний стан в двох областях (Донецькій, Луганській) повинен був бути введений давно. Це б надзвичайно спростило і зробило б більш ефективною ту війну, яку називають АТО. Це так, як Директорія тривалий час не хотіла визнати, що є війна з більшовиками.
«У 1991 р. ПОТРІБНО БУЛО ПРОГОЛОШУВАТИ НЕ АКТ НЕЗАЛЕЖНОСТІ, А АКТ ВІДНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ»
Іван КАПСАМУН: — Сучасна Росія успадкувала всі ті методи війни більшовиків проти України і дійсно сьогодні їх застосовує. А з іншого боку, складається враження, що нинішня українська влада успадкувала помилки, які робилися тодішньою елітою. Чому так трапляється, на вашу думку?
С.К.: — У 1991 році Україна здобула незалежність. Завжди забувають сказати, що то була Радянська Україна. Це означає, що 100% населення не вміло орієнтуватися в ринковій економіці. Візьміть «піраміди» — «МММ» — люди просто втрачали кошти, продавали квартири, щоб швидко збагатитися, не розуміючи того, що з ними роблять. Ми були як сліпі кошенята. Коли ми в Україні відмовилися від святкування Великої Жовтневої соціалістичної революції? Лише в 2000 році.
Але я б хотів додати про рівень самосвідомості населення в 1917 році. Якось я працював і стаття у мене була на цю тему — я порівнював Маннергейма, Пілсудського і Петлюру. Вони приблизно одного віку й одного досвіду, але дивіться, яка різниця: Маннергейм фактично відстояв незалежність Фінляндії, Пілсудський — теж, а Петлюра — провалився. Чому? Люди були більш малоросами, ніж українцями в 1917 році. Візьміть ХІХ століття у Польщі: два Всенародні повстання проти царського самодержавства, поляки програли і їх затиснули ще сильніше. Але вони не забували цих повстань.
І.С.: — Ми можемо дуже багато говорити про здобутки чи помилки Грушевського, Петлюри тощо. Але, чи не здається вам, що головна причина, що наші Визвольні змагання зазнали поразки — це стан суспільства. Тим більше цікаво порівняти зі станом сьогоденного суспільства.
С.Г.: — Євген Маланюк був іншої думки, як поручник дієвої армії УНР він говорив — це ми програли цю війну. «Ми» — поручники, сотники і т.д. через те, що дозволили цим політикам, які заражені трупною отрутою ідеології, стояти над нами.
В.В.: — Такої ж саме «іншої» думки був і Євген Коновалець. І, власне, через це вони вважали, що програли війну політики, а військовики мали її продовжити, через те була створена Українська військова організація, яка себе дистанціювала від будь-яких політиків. Але не можна тільки політичну еліту звинувачувати в поразках. Так само, як і зараз дуже простий варіант — це сказати, що у всьому винна влада. На жаль, влада це є елементом суспільства і банальна фраза, що народ має таку владу, на яку заслуговує вона, на жаль, залишається актуальною.
С.Г.: — Але сьогоденна Верховна Рада категорично відрізняється від Центральної Ради УНР чи Національної Ради ЗУНР тим, що тоді не було взагалі депутатів із такими напханими кишенями і банківськими рахунками. Тоді і люди були орієнтовані на інші речі. То була інтелігенція іншого типу, ніж совєтська чи постсовєтська інтелігенція. Я не згоден зі Станіславом Владиславовичем, з тим, що в Україні ніхто нічого не розумів, що вона повністю була радянською в 1991 році — ні! Якби була повністю радянською, то нічого б не було. Це була б Білорусь. У нас же десь чверть населення щось розуміла. Вона і була певним мотором, який змусив публіку у Верховній Раді проголосувати за незалежність. До речі, нам неодмінно треба було у 1991 р. проголошувати відновлення незалежності. Навіть УРСР була до 1923 року юридично незалежною. А проголосили незалежність, неначе вперше, і тим актом уже відрубали підґрунтя для цієї незалежності. Грузини не зробили такої помилки.
МАЛЮНОК З САЙТА BEHANCE.NET
І. С.: — Балтійські країни теж...
С.К.: — Ми зараз маємо «майданне покоління» — це ті люди, які народилися після 1970 року. Після них навіть вже з’явилося таке собі друге «майданне покоління» — це ті, що народилися після здобуття незалежності. Далі буде трете покоління, до якого ми в часовому вимірі наближаємося, — це буде покоління без радянського менталітету. Тобто, якщо оперувати поколіннями, то виходить — час працює на нас. Малоросів рано чи пізно не залишиться.
«ЛЮДИ МАЙДАНУ, ЯКІ ПОГОДИЛИСЯ НА ЗМОВУ ЗІ СТАРИМИ ЕЛІТАМИ, В ТОМУ ЧИСЛІ ПРИЗВЕЛИ ДО НАЯВНОГО РЕЗУЛЬТАТУ»
І.К.: — Ви згадали «майданне покоління», яке організовує революції. Але кого в результаті вони приводить до влади? Нещодавно у «Дні» була дискусія — «Чому наші революції ходять задом наперед?». Як би ви відповіли на це запитання?
С.К.: — Як історик, я бачу глобальну відповідь. Революції завжди були буржуазними. XVII, XVIII, XIX століття — вони були буржуазні. Тільки в XX ст. в Росії перша революція показала що є ради, які потім стали основою революції.
Ось наш Майдан — він переміг... А що далі? Немає ресурсів, досвіду, зв’язків, щоб його результати наповнювати відповідною якістю. Так, є соціальні мережі, але цього недостатньо. В результаті до влади прийшли старі еліти. Проблема в тому, що наші політичні еліти — всі під олігархами. Важко сказати, скільки в парламенті насправді вільних людей.
В.В.: — Поки стояв Майдан, весь час тривала дискусія з приводу того, що він має закінчитися якоюсь чіткою організацією. Можливо, не обов’язково це мала бути політична партія, а просто якийсь організований рух. Виглядало навіть, що складаються на це умови, активісти вибудовували горизонтальні зв’язки. Але коли революція відбулася — громадсько-політичний рух так і не визрів. Більшість із молодих активістів, на жаль, вирішили піти легшим шляхом — приєднавшись до вже існуючих політичних сил. Частина пішла на фронт. Кожна фракція, як один, вважали за необхідне додати у свої передвиборчі списки активістів Майдану, героїв фронту, відомих волонтерів... Ці люди, які погодилися на таку змову зі старими елітами, — в тому числі призвели до наявного результату. Наслідки цих помилок ми ще довго будемо пожинати.
«УРОК 1917 р. І ТЕПЕРІШНІЙ: ТРЕБА ДОРОСЛІШАТИ І РОЗУМІТИ, ЩО НЕМАЄ СТАЛИХ СОЮЗНИКІВ, Є ІНТЕРЕСИ»
Вадим ЛУБЧАК: — Цікавить ваша думка щодо двох важливих моментів. Зовнішньополітичні промахи двох революцій — тоді і сьогодні, а також роль ЗМІ та пропаганди. Наскільки взагалі сьогодні люди, зокрема у прифронтовій зоні, поінформовані про реальну ситуацію в країні? Минулого й позаминулого року, завдяки волонтерам, які допомагали з доставкою, «День» тричі на тиждень передавав частину накладу в зону проведення АТО. Чи не повинні, на вашу думку, такі ініціативи підтримуватися державою?
С.К.: — Якщо коротко, то не на ту групу держав тоді поставили українці. Це, передовсім, якщо говорити про Скоропадського. Але ми розуміємо, що це був вимушений крок.
В.В.: — Урок 1917 року і тепер — доволі банальний. Треба дорослішати і розуміти, що немає сталих союзників, є інтереси. У нас немає ніяких «вічних друзів», чи «адвокатів» у міжнародній політиці — є ситуативні партнери. Ніколи і нікому Україна не буде потрібна більше, ніж самим українцям. Але рівень готовності інших країн боротися за нас буде залежати від рівня готовності українців боротися за самих себе. Якби українські добровольці зі зброєю в руках не почали захищати країну на сході, наші зовнішні партнери легше б здали Україну. І всі ці Мінські домовленості були б ще жорсткішими.
С.Г.: — Що стосується ЗМІ і 1917 р., то більшовиками тоді роздавалися безкоштовні газети, які доставлялися в кожну роту, на кожен завод, в кожний повіт...
В.В.: — Сьогодні ситуація на відміну від 1917 р. відрізняється. Тоді були зовсім інші технічні можливості. Однією газетою можна було форматування мізки суспільства, потім це робилося і через радіо. Зараз же каналів інформації незрівнянно більше, і якщо людина хоче, то вона має можливість почути різні думки. Відповідно у російської пропаганди сьогодні інші задачі — не просто донести якусь єдину правда, а доказати що правди не існує як такої. Це так звана постправда, коли подається безліч версій якоїсь однієї події, що підважує саму правду. Тому в цьому інформаційному шумі людині складно розібратися. І ця проблема вже у всьому світі. Ця війна є більше інформаційною, ніж територіальною. Ця війна за ідентичність — йдеться про те, щоб завоювати не територію, а українців. І дійсно, в інформаційному плані Україна допускає неприпустиму слабкість. Мова навіть не тільки про Донбас — проблема існує тут, у Києві, коли на кожній станції метро безкоштовно роздається абсолютно антиукраїнська газета «Вести». Сто років тому Центральна Рада і Генеральний Секретаріат також допускала аналогічну проблему, допускаючи російську більшовицьку пропаганду.
«ІСТОРІЯ 1917—1921 рр. МАЄ БУТИ СЬОГОДНІ НАЙБІЛЬШ ЗАТРЕБУВАНОЮ — ДЛЯ УРОКІВ»
І.К.: — Хочеться провести ще одні паралелі. Чи була можливість в 1917 р. сконцентрувати владу в одних руках, щоб створити державу, навести порядок і дати відсіч більшовицькій агресії. Чи потрібна була ця акумуляція влади? Аналогічно сьогодні: коли Україна захищається від російської агресії, чи потрібна нам президентська республіка? Можливо, на певний період?
С.К.: — Справа в тому, що сьогодні ми по факту маємо президентську республіку, хоча офіційно у нас записано парламентсько-президентська республіка.
В.В.: — Якби сто років тому тодішні діячі були здатні взяти владу в свої руки, то вони б її взяли. Сьогодні ж ми ведемо боротьба за побудову демократичної держави, і в цьому і є суть, тому що тільки таким чином може реалізуватися українська держава. Так, можливо було б простіше впровадити авторитарну модель, сконцентрувати в своїх руках всі ресурси і таким чином протистояти російський загрозі, але тоді ми б наблизилися до Росії і не відрізнялися б від Кремля. Це дозволило б їй розчинити нас у собі.
С.Г.: — Не можу погодитися. Я неодноразово писав у «Дні» про досвід Великобританії у 1941—1945 рр. Вони впровадили ті речі, які начебто не сумісні з свободою слова і вільним ринком, але загрозу демократії це не становило. І в цьому плані нам потрібно вивчити досвід Британії. Я розумію, що там була королівська родина, був Черчилль, і у них був дієздатний парламент, який на початку війни ухвалив рішення — ніяких виборів, ми всі підтримуємо уряд і працюємо як один. Більш того, у Британії не було «п’ятої колони». Гітлер пропонував Мослі та його партії підтримку, але вони відмовилися. Правда, без всякого суду, про всяк випадок, Черчилль посадив Мослі та його прихильників у табори, а потім по одному випускав їх воювати на фронт проти Гітлера. Тобто досвід Великобританії виявився дуже ефективним.
Якщо говорити про події сторічної давності, то, можливо, єдиний шанс існував у жовтні 1918 року. Якби тоді вдалося домовитися Українському національному союзу та Скоропадському, якби були упокорені амбіції, то, можливо, ситуація склалася б по іншому. Тоді була можливість об’єднати лівих і правих, як це відбулося в Фінляндії та Польщі. Але не сталося.
В.В.: — До речі, взяття на себе надзвичайних диктаторських повноважень президентом Західноукраїнської народної республіки Євгеном Петрушевичем не врятувало республіку. Треба враховувати і тодішні зовнішньополітичні обставини, які були несприятливими для України.
Історія вчить, якщо її вчити. Мені здається що історія 1917—1921 рр. має бути сьогодні найбільш затребуваною. Думаю, нам варто реалізувати такий проект — зробити підбірку спогадів учасників тодішньої української революції про її уроки і роздати їх сучасним українським політикам.
С.Г.: — Не тільки політикам, а й для армії і суспільства. Можливо, наше громадянське суспільство ще недосконале, але якби його не було, то не було б і нинішньої влади. Тому підстави для оптимізму я бачу в суспільстві. А історію потрібно вивчати, осмислювати і робити висновки. Бо наприклад тих же «кремлівських чекістів» навчали на прикладах «гібридної війни» проти УНР, Фінляндії і т.д.
С.К.: — Дуже важливо, щоб газета «День» продовжувала вести цю тему протягом всього року. Читачам газети ще потрібно багато що розповісти. Нам дуже важливо забезпечити суспільство не просто інформацією, а готовими знаннями. В суспільстві ще дуже сильними є міфи щодо подій сторічної давності, яких потрібно позбавлятися. Ми не можемо будувати громадянське суспільство — ми повинні його навчати. Також дуже важливо уважно спостерігати за тим, як у Росії буде відзначатися 100-ліття революції, і давати свої оцінки.
Немає коментарів:
Дописати коментар