ДИГДАЛОВИЧ Андрій Іванович (3.06.1973, с. Сокільники Пустомитівського р-ну Львівської обл. – 20.02.2014, Київ). Козак Самооборони Майдану. Будівельник.
У дворічному віці залишився без батька. Мама Лідія Дигдалович-Яримович походила з родини священників. Дід і батько були священниками УГКЦ. Батько правив підпільно. Бабин брат Іван Бутковський був полковником УПА (псевдо “Гуцул”), лицарем Золотого Хреста Бойової Заслуги (помер у Мюнхені 1967 року).
Сам Андрій також вже з народження ріс бунтарем. Ще в школі ставив учителям на уроках історії незручні запитання про УПА, і коли вони не знали що сказати, сам на них відповідав. Учителі його навіть виганяли, аби хлопець “не зривав уроки”. “Не пам’ятаю, аби ще яка дитина була так патріотично налаштована, – розповідав класний керівник Володимир Явор. – Десь у 1988 – 1989 роках у підпіллі вийшла революційна брошура про Україну. Андрій за свої гроші декілька примірників закупив – роздав однокласникам. Наша школа виграла у конкурсі маршової пісні. А сам Андрій прийшов на свято із синьо-жовтим прапором, у мазепинці. На уроці малювання в шкільному альбомі намалював тризуб. Сказав учительці: скоро це буде нашим символом…”
Наприкінці 1980-х знімав совєтські прапори із урядових будівель. Мати вночі на його одязі шукала червоні нитки, аби сина не покарали. У 18 років організував у с. Сокільниках Товариство української мови ім. Тараса Шевченка. У шлюбі з дружиною Наталкою прожили 22 роки. Виховував двох доньок — Андріану (21 рік) та Анастасію (11 років). Любив футбол, грав за сільську команду “Кар’єр”. Позапартійний.
Під час Помаранчевої революції 2004 року з першого і до останнього дня був на Майдані. І зі слів Наталі, потім дуже розчарувався. А потім тихо відійшов і займався своїми буденними справами. У Андрія були золоті руки.
Провів три місяці на Майдані. Був травмований в око на вул. М. Грушевського (майже втратив зір), їхати на лікування відмовлявся, звернувся по медичну допомогу лише за наказом сотника, але швидко повернувся. Вранці 20 лютого зателефонував другу, з хвилюванням мовив: “Приїхало багато молодих хлопців на підмогу, але вони геть молоді й недосвідчені. Якщо почнеться, їх перестріляють”. Саме витягуючи з лінії фронту пораненого юнака, й дістав смертельне поранення. Наче передчуваючи біду, напередодні зателефонував дружині. “Ти сильна, – сказав, – ти знаєш, що робити”. Андрія поховано на Личаківському цвинтарі Львова. У скорботній процесії узяли участь тисячі людей. Комендатура Майдану нагородила його орденом “За оборону Майдану”.
Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (11.2014).
Нагороджений медаллю УПЦ КП “За жертовність і любов до України”.
У дворічному віці залишився без батька. Мама Лідія Дигдалович-Яримович походила з родини священників. Дід і батько були священниками УГКЦ. Батько правив підпільно. Бабин брат Іван Бутковський був полковником УПА (псевдо “Гуцул”), лицарем Золотого Хреста Бойової Заслуги (помер у Мюнхені 1967 року).
Сам Андрій також вже з народження ріс бунтарем. Ще в школі ставив учителям на уроках історії незручні запитання про УПА, і коли вони не знали що сказати, сам на них відповідав. Учителі його навіть виганяли, аби хлопець “не зривав уроки”. “Не пам’ятаю, аби ще яка дитина була так патріотично налаштована, – розповідав класний керівник Володимир Явор. – Десь у 1988 – 1989 роках у підпіллі вийшла революційна брошура про Україну. Андрій за свої гроші декілька примірників закупив – роздав однокласникам. Наша школа виграла у конкурсі маршової пісні. А сам Андрій прийшов на свято із синьо-жовтим прапором, у мазепинці. На уроці малювання в шкільному альбомі намалював тризуб. Сказав учительці: скоро це буде нашим символом…”
Наприкінці 1980-х знімав совєтські прапори із урядових будівель. Мати вночі на його одязі шукала червоні нитки, аби сина не покарали. У 18 років організував у с. Сокільниках Товариство української мови ім. Тараса Шевченка. У шлюбі з дружиною Наталкою прожили 22 роки. Виховував двох доньок — Андріану (21 рік) та Анастасію (11 років). Любив футбол, грав за сільську команду “Кар’єр”. Позапартійний.
Під час Помаранчевої революції 2004 року з першого і до останнього дня був на Майдані. І зі слів Наталі, потім дуже розчарувався. А потім тихо відійшов і займався своїми буденними справами. У Андрія були золоті руки.
Провів три місяці на Майдані. Був травмований в око на вул. М. Грушевського (майже втратив зір), їхати на лікування відмовлявся, звернувся по медичну допомогу лише за наказом сотника, але швидко повернувся. Вранці 20 лютого зателефонував другу, з хвилюванням мовив: “Приїхало багато молодих хлопців на підмогу, але вони геть молоді й недосвідчені. Якщо почнеться, їх перестріляють”. Саме витягуючи з лінії фронту пораненого юнака, й дістав смертельне поранення. Наче передчуваючи біду, напередодні зателефонував дружині. “Ти сильна, – сказав, – ти знаєш, що робити”. Андрія поховано на Личаківському цвинтарі Львова. У скорботній процесії узяли участь тисячі людей. Комендатура Майдану нагородила його орденом “За оборону Майдану”.
Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (11.2014).
Нагороджений медаллю УПЦ КП “За жертовність і любов до України”.
“Незборима нація”
Немає коментарів:
Дописати коментар