У межах проекту «Вголос про війну» відомий музикант, фронтмен культового рок-гурту «Кому вниз», патріот-націоналіст Андрій Середа поділився своїм баченням політичної ситуації в Україні, прокоментував вчинки постмайданної влади, роль іноземців в українському політикумі та вплив війни на свідомість суспільства.
-Минає три роки з часів Революції Гідності. Чи втілила нинішня постмайданна влада вимоги, які тоді висувало суспільство?
- Не втілила. Не хочу кидатися пророцтвами, однак назву їх дуже доречним хозарським словом - «врємєнщікі». Вони не відчувають ситуації взагалі. Це торгаші, це адміністратори якихось підприємств. У них апріорі не існує гена національності, відчуття того, по якій землі ти ходиш, заради чого ти це робиш. Вони не здатні втілити вимоги майданівців, адже не відчувають цієї землі, вони генетично не звідсіля. Про що може іти мова, коли вже навіть дебіл Янукович зумів вивчити українську мову, йому нічого не заважало, а от нинішньому міністру МВС Авакову заважає, бо він – падлюка. Очевидно, йому не дозволяють зробити цього якісь особисті принципи. З такими людьми просто неможливо працювати. Я не бачу жодних позитивних зрушень після приходу цієї влади. Позитив відбувається тільки у консолідації суспільства і взагалі серед українців, українок, молоді. Замість нашого великого природнього щастя бути індивідуалістами, ми ще тільки повертаємо собі оцю консолідованість.
-Сьогодні при владі перебуває чимало політиків неукраїнської національності. Добре це чи погано? Чи зможуть вони якось допомогти Україні?
-Вони не є основними, адже чужинці природно не відчувають того, що відчуваємо ми. Іноземцям, для початку, слід адаптуватися. Зрештою, будь-яка людина може зробити щось добре, однак відчути важливість цієї справи зможемо тільки ми, правильно оцінити ситуацію зможуть лише українки та українці.
-Чи відрізняється чинний владний режим від того, який був за Януковича?
-Нинішня влада, на щастя, менш гидлива за попередню. Тоді було соромно страшенно перед іншими людьми, то було просто гівно. А от нинішні – звичні бариги. З ними цікавіше боротися, однак відмежуватися від них немає ніякої можливості.
-Яка система управління, на ваш погляд, найбільше пасувала б Україні?
-Мабуть, ієрархія або ж демократія в тому понятті, як її свого часу описав Арістотель. Він казав що кожна людина повинна бути рівною, мати всі можливості для розвитку, тому навіть найбідніший мусить мати не менше трьох рабів. От, власне, так і була започаткована демократія.
-В Україні вже третій рік триває війна. Як її припинити, як розв’язати цей конфлікт?
-У нас скасовували віялове відключення енергопостачання. Тепер заради олігархів, заради Ахметова, яким заборонили торгувати з тим, з ким зараз не можна торгувати, намагаються відімкнути від мережі усю Україну. Заради деяких оцих сволот, цих бариг. Треба всі речі називати своїми іменами: війна - це війна, а не антитерористичні штуки. Адже в самому слові «антитероризм» вже підсвідомо є якісь громадянські внутрішні проблеми. А насправді – це далеко не так. Це те, що мало відбутися вже давно, – боротьба із нашим одвічним ворогом. Якщо керівництво держави не називатиме речі своїми іменами, це врешті-решт зробить народ. На війні ти здобуваєш перемоги, ти робиш корисні справи, ти гордишся цим і тобою гордяться твої діти. А якщо відбувається торгівля на крові – це гидливо.
-Останні соціологічні опитування свідчать, що українці, попри все, досить добре ставляться до росіян. Чому так сталося і як на це реагувати?
-Це, ймовірно, не загальне опитування. Не скажу, що це фейки, але якісь окремі речі. Просто у нас дуже багато короткого розуму. Ніхто не пам’ятає або не знає своєї історії. У будь-якій країні більшість – це люди, народжені працювати і отримувати гроші. А щонайбільше 10% - люди, які творять світ навколо і приносять щось нове. Тому, якщо мова іде про більшість, яка любить росіян, то тут маємо на увазі якусь пострадянщину. Це коли слабкість починають називати іншими словами, як от толерантність чи порозуміння. Це як «стокгольмський синдром» - любов до ката. Росію не можна любити. У мене є частина російської крові і я це не в книжках вичитав, я відчуваю – не можна. Вони просто не знають, що таке любов. Тому ті люди, які добре ставляться до росіян, елементарно нічого не знають. Не знають, на жаль.
Як можна ще пояснити? Невже не було достатньо смертей дітей, батьків, знайомих? Чому цих неуків не везуть на фронт? Чому вони мають можливість спокійно ходити по мирній землі? Чому вони не воюють? Чому держава про це не говорить нічого? Життя полягає у тому, що розумні люди гуртуються довкола рівних собі. Як казав Донцов, два літри води в літровий глек не наллєш, ти тут нічого не зможеш зробити. Президенти, правителі не народжуються самостійно – їх творить народ. Путін – це сублімація усього російського народу. Отож немає різниці між правителем і його народом. Я не можу зрозуміти логіки, чому людина, яку б’ють, ріжуть, ставлять рачки, вона все одно каже, що агресор – добрий. Тут немає логіки.
-На ваш погляд, війна сильно вплинула на суспільну свідомість?
-Сильно. Все змінюється. Я не знаю, як це відбувається на Сході, але на людей в Києві це впливає. Вони стають жорсткішими, але саме це потрібне після того, як свідомість була дуже розмита. Коли запевняють, що люди все одно добрі, що в кожній країні є погані і не дуже люди, що мова не має значення…Це гівно може текти вічно. Якщо немає мотивації, якщо оця каша в голові – це триватиме довго. У нашої влади теж немає мотивації. Вона допускає людей, які висловлюються про «добрих» і «поганих». Якщо злодій зайшов до твоєї хати, забрав усе, знущається над твоєю родиною, ти його любитимеш? Однак, мабуть, у людей не працює фантазія, щоб уявити, як це все відбувається. Такі люди – звичайна мускулатура, створена для того, щоб все життя працювати на заводі, отримувати за це гроші і відпочивати під веселу музику. Мене такі не цікавлять, адже не ці люди роблять історію. Вони нас не звеселяють, вони не дають нам поштовху для росту, для усмішки, для щирих сліз. Вони – ніхто. Їх слід лише використовувати.
- Війна знайшла відображення у вашій творчості?
-Знайшла, ще й до теперішніх подій. Навіть використання творів Шевченка у нашому контенті – те ж відношення до сусідньої країни. Воно знайоме дуже здавна, адже ми 29 років існуємо. Немає нових текстів стосовно конкретики. Є люди, які вправі одразу реагувати, проте ми працюємо трошки інакше. Нам цікаво побачити, відчути враження інших людей, відчути події, сонце, кров, перед тим, як щось робити. Сталося так, що ми були поставлені займатися ідеологічною підтримкою солдатів. Ми ніколи не були фахівцями у воєнній сфері, ніколи не тримали зброї в руках. Але нам сказали, що мусимо займатися тим, чим займаємося зараз, бо таким чином дуже допомагаємо солдатам на фронті. Я не можу брати на себе права писати якісь твори, наче я перебуваю в окопі, наче йду в наступ чи щось охороняю. Ми перебуваємо в більш мирному середовищі, тому мені потрібен час для зустрічі, для спілкування.
-Чи існує зараз в Україні політична сила, здатна повести країну правильним шляхом?
-22 лютого станеться нарешті дуже приємна подія – збираються три національні партії. От після того і подивимося. Якби я знав відповіді або мав якісь свої бачення щодо того, хто може взяти кермо до рук, то мене штовхнули б в політику і там з’їли б повністю. А з погляду вільної людини, я чекаю. Як писав Євген Маланюк, «провидіння покаже». Прийде людина, ти не можеш її спеціально створити. В Україні дуже позитивний стан в тому плані, що люди починають бути більш радикальними, більш виваженими, більш жорсткими. Подивимось от 22 числа. На щастя, відчувається зараз набагато більше позитиву.
- А Ви не плануєте піти у політику?
-Ні, я в цьому геть не розбираюся. Та й для чого? Навіщо мені втрачати те, що я вже маю, на що поклали надію і віру близькі мені люди? Політики повинні бути професійними. А ми звикли до того, що якісь неуки та дебіли носять звання депутата, не розуміючи нічого і навіть не знаючи мови, елементарно не будучи спроможними розставити наголоси у словах. Туди і не хочу, там занадто багато бруду. Є, однак, тривкі люди, які можуть пройтися по тому гумусу і залишитися чистими.
-Чи варто Україні чекати допомоги від інших держав? Може усе-таки слід опиратися на власні сили?
-Ні, нам не варто чекати так званої «дружби», про яку часто ішла мова за часів совка. Між народами не існує ніякої дружби. Існує зв’язок: незалежність, а потім взаємність чи взаємозалежність. Якщо ти навчишся шанувати себе, то зрозумієш інших людей, а вони зрозуміють тебе. Ніколи не треба чекати, щоб хтось за тебе щось зробив. Але треба завжди вірити в те, що поряд знайдеться людина, яка підтримає тебе, а ти – її. За добро ж борються всі.
Марія Панчишин, Яна Федюра, «Вголос»
Немає коментарів:
Дописати коментар