середа, 22 березня 2017 р.

На що скаржились черкащани 60 років тому?

17353208_384448165275939_1392477165645875107_n
Листи читачів “Черкаської правди”, якими вони буквально завалювали редакцію своїми скаргами, опублікував черккський краєзнавець Борис Юхно. Тож “великі трабли маленької людини” далекого 1957 року. Гадаєте, тоді дошкуляло зовсім інше?
“У роботі комунально-побутових установ і підприємств, торговельних організацій, у міському господарстиві є багато окремих недоліків“ (“багато окремих” – це як?). Дуже повільно ведеться житлове будівництво. Околиці міста неосвітлені, не забезпечені водою, на багатьох вулицях під час дощу утворюються величезні калюжі, а в суху погоду здіймаються хмари пилюки. Все це викликає законні нарікання і скарги трудящих міста.
Житель Черкас Н. Авраменко пише в листі до редакції, що на вулиці Жовтневій (Благовісній) від вулиці Леніна (Небесної Сотні) в бік консервного заводу часто бувають великі перебої з постачанням електроенергії. Ларьок по продажу хлібобулочних виробів в серпні Черкасторг чомусь ліквідував і тепер доводиться ходити по хліб в центр міста.
Аналогічні факти наводяться тов. П. Бєдним. “У районі Водопарку (КП “Черкасиводоканал”) весною виділені ділянки індивідуальним забудовникам. Однак до цього часу там немає водопроводу, електроосвітлення, радіо, транспортного зв’язку з центром міста. Восени новосели потопають в болоті, бо вулиці досі не впорядковані.
У зв’язку з утворенням великого водоймища жителі прибережних районів Митниці переселяються в інші місця. Серед переселенців є люди похилого віку. Їм щодня доводиться ходити до місця забудови і пізно повертатися додому, а відстані такі чималенькі. Тому переселенці законно порушують питання про організацію належного автобусного сполучення. А водій автобуса тов. А. Ліповченко пише, що по маршруту “Соснівка – Консервний завод” в багатьох місцях не можна розминутися двом автобусам. Обабіч шляху валяється багато каміння, на яку наскакують машини і через те псуються. ”Пора б уже привести в порядок хоча б головні дороги”, – справедливо гоаворить він”.
17264308_384448025275953_6651866461258059610_n
Допис у далеке майбутнє. Ще одна болюча тема – паливо. Змінилися джерела, але предмет головняка нікуди не зник. В означеному році, як і задовго до нього, як ще потім з добрий десяток літ, щоб придбати кілька літрів гасу, повселюдно знаного тут як кірасін, домогосподаркам, а переважно таки їм, треба було відстоювати у довжелезних чегах. Особливо щільно та звивисто ті соромили переддень комунізму влітку, адже холодної пори їжу готували на плиті, вони ж – пічка, яку топили дровами чи брекетом. Тож плита давала і тепло, і страви, а ще – забезпечувала більш-менш нормальне пересування втоптаними і зледенілими стежками взимку, позаяк їх посипали відсівом з піддувайла. Не вдаюся, більшість з тих, хто тут, ці буропопелясті шляхи до школи пам’ятає. А ще зі словами “трясця їхній матері”, окремі вредні бабки засипали перепаленими вугільними камінцями наші ковзанки.
Ну так от. Коли приходило стабільне тепло, упродовж цілісінького дня жителі приватного, тобто домінуючого сектору, тягнулися до керосинових ларків в різних кінцях міста. Пробували, щоправда, розвозити паливо бензовозами, та через дефіцит машин в облавтотресті цей сервіс швидко згорнули. Тож і міряли містяни курними шляхами по кілька кілометрів, аби мати заправку для примусів, керогазів, керосинок і “чим радикуліт натирати”. Та й навіть у середині 1970-х, коли в Черкасах давно було централізоване газопостачання, а у приватний сектор регулярно завозили газові балони, в одному з дерев’яних ларків Казбетського базару все ще торгували гасом. Здається, по 20 копійок за літр. Чомусь я запам’ятав той спецмаг зі спецзапахом. Мабуть тому, що він був єдиним, абсолютно мені нецікавим.
17308698_384448125275943_7019959469433931517_n
Радянська торгівля – теж ще той випадок, гідно представлений обивательськими скаргами. Листів таких – десятки на місяць, та не кожен же ображений писав. Ось, скажімо, завідувачка магазину міськкоопу №8 на вулиці Шевченка, тов. Новикова, отримавши на склад картоплю, аби пришвидшити реалізацію й не мати діла зі ще від вчрора “сирими” грузчиками (так, українською буде “вантажники”, але навіть за газетною версією тоді в наших магазинах чомусь працювали саме “грузчики), дала команду відпускати картоплю у дворі. І в першу чергу тому, хто брав пару десятків кг або й мішок. Тож покупці в магазині залишилися без бульби, а невдовзі були змушені купувати “другий хліб” у спекулянтів: тих, хто раніше отоварився з машини.
Або таке. Тов. Коваль вирішив купити в гастрономі №55 “Україна” пляшку виноградного соку. “Нема”, – відрізала продавець. “Та як же нема, якщо переді мною чоловік дві взяв?”, – обурився покупець і пішов до заввіділом , а слідом і директора тов. Майструка. Сік, звісно, купив, бо було його на складі вдосталь. Але вочевидь – не для всіх.
А ще громадські контролери виявили там несправні ваги, на яких хтозна стільки часу обважкували на кілька грамів. Для продавця завжди людного магазину – непоганий приробіток.
Столовки теж пісочили безжально. Десятками викривальних заміток на рік. За той час, який ми тут пропустимо – значить таких була не одна сотня. Але в цій, за 8 лютого 1962 року, увесь комплекс проблем громхарчу. Стисло.
Рейдова бригада з дев’яти осіб – від громадського контролера облпрофради до бригадира провідників каналізації заводу штучного волокна – з’ясувала, зокрема, таке. Даремно до їдальні №1 відділу робітничого постачання “Укрновобуду” навідалися семеро робітників БМУ-1: “Нам відповіли, що їсти нема чого”, – записали вони у “Книзі скарг”. Ситуація спонукала до невеличкого розслідування, і будівельники повідомили, що зробили запис, коли вже дуже накипіло. Бо траплялося, що не лише увечері, але на сніданок у каструлях було порожньо. “Кухарі цілковито ігнорують вітамінні потреби відвідувачів. В більшості перевірених нами закладів або зовсім відсутні, або дуже рідко бувають салати, вінегрет, квашені овочі. Дуже бідний асортимент у їдальні консервного комбінату (!). До обіду подається лише чорний хліб, майже не буває молочних страв. Перші ж готуються переважно із субпродуктів. Мало того, вам тут можуть подати вчорашні котлети з вчорашніми не розігрітими макаронами…” .
Далі бригада пройшлася по антисанітарії: було про що писати. Найбільше перепало все тій же злидарській столовці при консервному, де “різальні дошки використовуються ті, що під рукою, у кухонних шафах купою лежать мухоловки-липучки, гірчиця, часник, чай, перець, лаврове листя, порожні банки з-під повидла. на стінах павутиння, на підлозі – сміття”.
А ось у їдальні заводу штучного волокна контролери побачили таке, про що тепер хіба у ретродруках і прочитаєш: “Кухонна плита топиться соляркою, а сажа летить у котли з їжею”.
  І наостанок – як же не згадати маленькі професійні хитрощі, якими кожен на своєму рівні “славилися” як начальство, так і рядові працівники закладів громадського харчування. “Компот і чай в багатьох їдальнях подають не солодкий, але за ціною цукрованого, чеки не видають, часто в меню одні страви, а в наявності інші. Нерідко сметану розводять кефіром. В їдальні ЗШВ довго продавали розсольник і борщ на одну копійку дорожче, а судака – аж на чотири копійки”.
  Мабуть, усі ці “окремі недоліки” добряче псували життя простим людям. Але що вони на фоні величних звершень та ще більшої мети…
                                                   Наталія Захарченко

Немає коментарів:

Дописати коментар