субота, 11 березня 2017 р.

«Досі я був, наче в поетичній шапці-невидимці»

Лауреат Шевченківської премії з літератури Іван Малкович — про своє ставлення до нагороди і культурну політику як інструмент внутрішньої інтеграції
                                               
Він більше відомий широкому загалу як директор найпопулярнішого українського дитячого видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», хоч шанувальники поезії віддавна знають його як одного з чільних сучасних поетів. Лауреат Шевченківської премії з літератури Іван Малкович розказав, що відбулося за лаштунками найбільшої державної премії, яка цьогоріч становить 240 тисяч гривень, а також про своє бачення окупованої частини України і про мовну політику в нашій державі.+
— Розкажіть трохи про нагороджену книжку «Подорожник з новими віршами», яка вийшла в серії вашого видавництва «Українська поетична антологія». Зокрема й про те, чому для обкладинки ви обрали світло-зелену тканину?
— Колись я видав книжку, яка має назву «Все поруч». Вона мала ідеально зелений колір. Друге, істотно доповнене видання, теж було зелене. Потім я видав «Подорожник» і обрав для неї жовтий колір, який не є моїм улюбленим, але вибрав саме його, бо його бракувало в нашій поетичній серії, а свій улюблений зелений колір віддав для Юрія Позаяка. Проте деякі читачі з подивом запитували: чому попередні книжки були зелені, а зелений у природі «Подорожник» — жовтий? Тож у другому виданні під назвою «Подорожник з новими віршами» я повернувся до зеленого, цього разу, власне, світло-зеленого. Для мене ці нові вірші були непересічною подією, бо ніколи багато не писав. І ті близько двадцяти віршів, які зібралися за кілька років, — то є кількісно значна частина моєї творчості. Проте, гадаю, творчість не вимірюється кількістю. Хтось із великих казав, що після кожного поета залишається вісім віршів.
Я не мав би Шевченківської премії, якби не одна людина. Із 2006 року, тобто від книжки «Вірші на зиму», мені тричі пропонували висунення на Шевченківську премію, але я тихенько, непублічно відмовлявся. Щиро вважав, що ніколи не буду подаватися, бо там часто на рівному місці у людей виникають незрозумілі образи. Я хотів цього уникнути, бо образ мені вистачає, адже як видавець, я часто змушений відмовляти деяким авторам, і хоч намагаюся робити це м’яко, але відмова є відмовою.

«ТІЛЬКИ ДЕМОНСТРУЮЧИ КУЛЬТУРНІ НАДБАННЯ, МИ ПО-СПРАВЖНЬОМУ З’ЯВИМОСЯ НА МАПІ СВІТУ»

— А висувала вас Любов Голота?
— Так, і зробила це дуже несподівано. Любов Василівна була колись керівником відділу поезії видавництва «Молодь», де ми працювали разом з Римаруком та Герасим’юком. Відтоді ми з нею майже не бачилися, хіба приязно віталися на якихось творчих зібраннях. А тут раптом вона мені телефонує і каже, що має до мене важливу розмову. Приїхала у видавництво, поклала на стіл якісь документи і сказала, що вважає, що я давно гідний Шевченківської премії й що вона як член Шевченківського комітету підготувала подання, яке мені потрібно просто підписати. Це було так несподівано, що на мить мене приголомшило. Але розуміння того, що це щиро й що нам одне від одного нічого не потрібно, одразу зруйнувало якісь мої забобони, я подякував їй і підписав документи. А наступного вечора мені написав у чат на «Фейсбуці» літературознавець Ростислав Семків, що вони з Сергієм Жаданом як нові члени Шевченківського комітету хочуть висунути мене на премію. Я був ще більше приголомшений від того, що так багато класних людей згадали про мене як про поета, бо досі я був наче в якійсь поетичній шапці-невидимці. І от цю шапку, мабуть, здуло вітром абощо... Я сказав Семківу, що це вже відбулося, і вони з Сергієм просто написали свої листи на підтримку. Це дивно, чи не так? Я взагалі не вірив, що одержу премію.
— Мені здається, що цього разу всі задоволені вибором Шевченківського комітету. В інтерв’ю ви сказали, що витратите значну частину премії на доброчинність, на допомогу солдатові, який цього потребує...
— Так, я вже порадився з друзями. Мені хотілося б, щоб це було для людини, котра свідомо пішла на війну. Хоч волів про це взагалі не говорити, а просто зробити, і все...
— Дуже втішно, що ви думаєте про такі конкретні речі... Чи ці культурні заходи, які відбуваються під час війни, книжки, які ви видаєте, впливають на характер суспільних подій в Україні?
— Як людині культури, мені здається, що тільки вони й впливають на найважливіше. Не буває, щоб слова поетів, які творять мову, одразу потрапляли у словник, — так само й тут. Це все невидима робота, своєрідне мезозойське плато під Україною, яке твориться лише за допомогою культури. Тільки демонструючи свої культурні надбання, ми по-справжньому з’явимося на мапі світу. Бо за культуру люблять і шанують, а нас поки що не знають, побоюються і жаліють.

«ЩО ТАКЕ «М’ЯКА УКРАЇНІЗАЦІЯ»? ЦЕ ОЗНАЧАЄ — НІЯКА»

— Тобто війна не є поразкою культури, як колись про це говорив Жадан?
— Ми не під цим кутом зору про це говорили. Хоча, з іншого боку, як могла культура дійти туди, де зараз війна? 2002-го ми реалізували видавничий проект «Міні-диво» — видали мільйон шістсот тисяч маленьких книжечок, які коштували по одній гривні. Вони продавалися в кожному поштовому відділенні. Ми розігрували призи: хто хотів, той міг надіслати п’ять відрізаних куточків із книжок й отримати шанс виграти один із семи комп’ютерів. До нас надійшло понад сорок тисяч листів. Я мусив найняти додаткових людей, щоб їх читали й сортували. І плакав, коли читав відібрані листи, деякі з них закарбувалися в пам’яті. Одна жінка з тодішньої Кіровоградщини писала: «Хоч я маю п’ятдесят дев’ять гривень, але для свого Ромочки купила аж п’ять книжок...» Відтак авторам семисот особливо зворушливих листів ми відправили великі книжки, що виявилося певним випробуванням для нашої видавничої економіки, бо пересилка коштувала чималих грошей. Чому я про це згадав? Найменше листів виявилося із Миколаївської області й із Донецької. Миколаївська просто невелика, і з неї надійшло десь дев’ятсот, так само, як і з найгустонаселенішої Донецької. Із Криму було більше.
— Про що це свідчить?
— Свідчить про те, про що свідчить. Зокрема, й про те, що сталося на кілька років пізніше. У ті часи один мій знайомий відкрив у центрі Донецька величезну книгарню з книжками переважно російською мовою. У ті роки в Україні взагалі багато читали, але не в Донецьку, тому книгарня дуже швидко закрилася. Також там вивчали переважно історію «родного края», і лише в деяких школах — історію України. Я завжди казав, що коли діти читатимуть про битву під Крутами, Батуринську трагедію, то це буде найкращим щепленням від «північної чуми». Тоді в країні тривала так звана м’яка українізація. Я й сам думав, що так має бути, але що таке «м’яка українізація»? Це означає — ніяка. Повинні діяти закони, які мають захистити мене як громадянина. Якось Ахметов попросив одного мого високопоставленого знайомого, щоб він розмовляв з ним російською мовою. Ніхто його про таке доти не просив. Тобто вони (донеччани. — Прим. Л. Я.) тільки існували на мапі з Україною, а ментально в ній ніколи не були. Отже, мають результат. Людей, які відкрили ворогові ворота фортеці до свого міста, було не так багато, а інші постраждали через них.

«МІЙ ТАТО ПРАЦЮВАВ НА ШАХТІ В ДЕБАЛЬЦЕВОМУ, І ТАМ ЙОГО МАЛО НЕ ВБИЛИ»

— Тобто ви вважаєте, що причина воєнних дій на Донбасі — у політиці місцевих еліт?
— Можна було б і так сказати, якби ці еліти не диктували своїх правил гри всій державі. Держава не була настільки сильною, щоб контролювати місцеві еліти. Вони робили, що хотіли — в бізнесі, у так званій їхній культурній політиці. Хоч і назвали Донецький оперний театр іменем співака Анатолія Солов’яненка, поставили йому пам’ятник, але при тому не розуміли, ким він був для нашої культури. Чому Солов’яненко, великий геній, наприкінці життя самотужки знайшов гроші для того, щоб записати українські пісні? Адже Донеччина ще донедавна була українською. У мене є один вірш, якого так ніхто й не помітив (читає із зеленого «Подорожника...». — Прим. Л. Я.): «Тут народжувалися Солов’яненки, ставили «Наталку-Полтавку», / Родили синів срібногорлих у сусідстві із Дзюбами. / Замість них — ешелони з ледачими рашками, п’яними в лавку... / Тож тепер замість Дзюб, Солов’яненків — соловйови і клюєви, а від нас — ешелони з вугіллям і трубами...» Отже, сталась величезна підміна. Був такий бандитський терор, що — не до культури...
Те саме і в Луганську. Я приїздив туди десь 2009 року. На зустрічі були присутні майже 400 студентів. Я до них говорив і відчував певну світоглядну прірву. Приміром, два дні перед тим в університеті в Луцьку була зовсім інша атмосфера, аудиторія реагувала миттєво. Звісно, я знайшов спосіб, як їх зацікавити, і врешті лунали гучні аплодисменти, але це чомусь був зовсім інший інтелектуальний рівень спілкування.
Колись мій молодий тато два сезони працював на шахті в Дебальцевому, і там його мало не вбили. Він принципово розмовляв українською мовою, і його називали «бандьора». У мене такий самий характер — якщо мені хто-небудь щось забороняє, я опираюся і йду наперекір. Тоді тата кинули в порожній вагон і хотіли присипати вугіллям. Його врятувала одна жінка, Люда, я це ім’я пам’ятаю, бо завдячую їй своїм народженням. «Что вы делаете, нелюди!» — крикнула вона. Тато залишився живий і наступного дня звільнився з роботи, але не подав на них до суду. Натомість повернувся туди на другий рік, і ще в перший день випадково зустрівся з тим бригадиром, що хотів його закатрупити. Бригадир кинувся до тата мало не з обіймами: «От ти настоящій мужик! Ніково нє залажил. Іді ко мнє в брігаду, і тєбя нікто і пальцем нє тронєт». Але тато відмовився. Загалом мої особисті враження про ті краї не дуже комфортні... Можливо, ти це бачиш інакше.
— Так, я жила місцевим життям у Луганську. І наприклад, на зустріч із Жаданом, Андруховичем та Дерешем прийшов цілий театр людей. І публіка дуже жваво реагувала, була чутлива...
— Коли ми говоримо про Донбас, я маю на увазі протилежний до тебе Донбас. Ми ж розуміємо, що там далеко не всі люди такі. Та що й казати -Голобородько, Жадан, Старун, Дзюба звідти. І тисячі й тисячі прекрасних людей!
— Можливо, ваша особиста історія теж впливала на ваше сприйняття, бо ви вже приїхали туди з острахом.
— Та ні! А їхав звідти взагалі як народний герой. Я ж їх розвеселив, зацікавив книжками. З ними можна і треба говорити, але мусиш шукати й добирати слова, щоб їх пройняло. Ті бандюки занурили їх у некультурне середовище. Не тільки в Аллу Пугачову і Кіркорова — в таке ще й досі занурено чверть Києва,— а в блатняк.

«МОВНИЙ ЗАКОН ТРЕБА БУЛО УХВАЛИТИ ЩЕ 1992 РОКУ, ТОДІ Б І ВІЙНИ НЕ БУЛО»

— Ви згадали про мовну політику. Яким, на вашу думку, має бути мовне законодавство?
— Перший зареєстрований закон (автори: Подоляк І. І., Гопко Г. М. та ін. — Прим. Л. Я.) — непоганий, його можна розглядати і в першому читанні прибрати дражливі моменти. Зараз внесли ще два проекти, тож є велика небезпека, що не ухвалять жодного. Ми іноді вміємо розігнати такі інформаційні шмарклі, як ці страшилки про мовних інспекторів, які ширяться соцмережами. Але насправді в законі передбачено всього двадцять вісім інспекторів на всю Україну. Це взагалі ніщо! Аби щось змінити, їх має бути значно більше. Люди до цього готові. Коли я був у Дніпрі, на вулиці до мене підійшло троє російськомовних людей подякувати за книжки. Але за які книжки? За українські. Отже, вони розуміють, що їхні діти мусять знати й шанувати українську мову. Але це розуміють переважно освічені люди, а от люди без освіти не надто цим переймаються. Хоч у сфері обслуговування я ніколи прямо не скажу: «Говоріть по-українськи». Я з посмішкою запитаю: а звідки ви, які корені? Людина з освітою переважно перейде на українську, а інші — зазвичай ні.
— Зараз діє обмеження ввезення книжок із країни-агресора. Наскільки це помітно впливає на продаж книжок?
— Дуже помітно, збільшуються продажі. А мовний закон треба було ухвалити ще 1992 року, тоді б і війни не було.
— Як видавець ви змушені відгукуватися на виклики технічного прогресу. Створювати інтерактивні книжки, як «Снігова королева»...
— Так, мені здається, що за допомогою віртуального світу Бог готує нас до космічних подорожей. Звісно, паперова книжка зручніша для читання вдома, але в космос ми візьмемо рідер.
Любов ЯКИМЧУК

Немає коментарів:

Дописати коментар