неділю, 12 березня 2017 р.

«Найвища мудрість – це достойне, чесне життя»

Андрій Содомора — про діалог через віки
Андрій Содомора — перекладач, письменник, учений, професор кафедри класичної філології Львівського національного університету імені Івана Франка. Саме його голосом зі сторінок перекладів із давньогрецької й латинської мов до нас промовляє Сенека і Горацій, Вергілій і Софокл, Овідій і Есхіл. Його називають найвизначнішим перекладачем античних творів української сучасності (а займається цією справою він уже понад півстоліття!). Андрій Содомора — носій гуманітарного знання в найширшому сенсі слова — поспілкувався із «Днем» про минуле та сучасне, а загалом про вічне: мудрість попередників, уроки античності, освітній процес і діалог через віки.

«НАШІ ПОПЕРЕДНИКИ — ЦЕ, ФАКТИЧНО, НАШІ СУЧАСНИКИ, БО ЩО ТАКЕ ТИСЯЧОЛІТТЯ З ПОГЛЯДУ ВІЧНОСТІ?»

— Як наблизити мудрість наших попередників до сучасних людей?
— Передусім маємо усвідомити, що наші попередники, хай і найвіддаленіші, — це, фактично, наші сучасники, бо що таке тисячоліття з погляду вічності? Були вони, якщо абстрагуватися від побічного, переймалися тими ж , що й ми, проблемами, міркували над цими ж вічними темами: життя й смерті, вбогості й багатства, війни й миру, добра і зла, щастя й нещастя, праці й дозвілля, справедливості й кривди... Усвідомлюючи — не тільки вивчатимемо, а й серцем хилитимемося до давніх авторів, бо вони — це ми; в них пізнаємо самих себе, з ними — виразніше бачимо завтрашній день. «Не для вас працюю, — повторював Сенека своїм сучасникам, — для прийдешніх поколінь». Не вони — «старі, з бородами» (такий «імідж» античних) — це ми старішаємо, але з віком чомусь не набираємося мудрості. Античність не лише жива, а й молода: вони, тодішні, — ближчі до Природи, до Слова, ніж ми, теперішні. Від них черпала енергію доба Відродження, Просвітницька доба, мали б черпати й ми у нашу, годі й назвати її, збурену потоками інформацій, гарячкову добу.
 Дмитро ПЛАХТА, Львів
Сьогодні, при інтенсивному спілкуванні з інтернетом, важливо пам’ятати, що мудрість — не сукупність знань (у такому разі  нинішній Google був би першим мудрецем). Мудрість — це спосіб життя, життєва позиція; це — свобода й усі чесноти. Підсумовуючи міркування античних, на цьому не раз наголошували й отці Церкви. Згадаймо хоча б такі їхні вислови:  «Мудру людину не ламає страх, не псує влада, не вивищують успіхи, не пригноблюють невдачі»; «Найвища мудрість — це достойне, чесне життя». А як актуально звучать слова Петрарки: «Одна річ — мудро говорити, інша — мудро жити; одна річ — коли тебе вважають мудрим, інша — коли ти насправді є таким»! Або ж: «Найбільша глупота — це коли людина сама себе вважає мудрою» — майже, як у Сократа: «Знаю те, що нічого не знаю» — щось геть протилежне до зарозумілого «всезнайства». Спілкуючись із молоддю, переконуюся, що їй набридло «мудре» красномовство. Свідченням цього є, зокрема, популярність творів Сенеки — його «Моральних листів до Луцілія» та «Діалогів», що є щирою й простою («на хлопський розум»), далекою від моралізаторства бесідою з читачем. А втім, в Україні, як і в давній Елладі, людина завжди прагнула цікавої (власне — про вічне), живої бесіди — її так бракує у наші інтернетні часи! 

«РОЛЬ НИНІШНЬОГО ВИКЛАДАЧА — БЕСІДУВАТИ ЗІ СТУДЕНТАМИ, ДИСКУТУВАТИ З НИМИ...»

— Яку роль у цьому відіграють університети?
— Очевидно, починати треба зі школи. Школяр або зацікавиться античністю, або назавжди від неї відвернеться. А зацікавити його може, власне, ось така проста людська мудрість, живі приклади з історії, паралелі з сучасністю, а не запам’ятовування дат, не перекази «змісту» творів чи бездумне вивчення напам’ять афоризмів, міфів тощо. Учневі не так важливо знати усі пригоди Одіссея по черзі, як розуміти науку, яку він дає нам, сьогоднішнім (про це — М. Зеров у своєму сонеті «Лотофаги»). Стисло кажучи, школяр мав би побачити цікаву стежку, якою, незалежно від обраної професії, йшов би все життя. На таке вивчення мали б бути орієнтовані навчальні програми. А вже університет попровадив би, зокрема, філологічно обдарованих дітей далі, відкривав би їм щораз ширші обрії. Звісно, коли б основну увагу приділяли тут вивченню класичних мов у контексті історії, філософії, головно ж — поетики (знаємо, що писали античні, але не менше важливим є те, як вони писали), і все це — у живому зв’язку з сучасністю, до чого, врешті, зобов’язує сама назва «університет» (universus — весь, цілий, взятий у сукупності).
— Чи достатньо викладачам просто читати лекції, а студентам їх слухати?
— Певна річ — ні. Викладач не повинен просто читати лекції (читати має студент, притому, бажано, частіше гортаючи сторінки книжки). Роль нинішнього викладача —  бесідувати зі студентами, дискутувати з ними, висловлювати, нікому не нав’язуючи, свої погляди; життям, а не словами, засвідчувати обрану позицію, ділитися цікавими думками, знахідками, навіть настроями: гумор, емоції, звісно, в міру, — неодмінні компоненти такого спілкування. Це — антична традиція. Недарма ж «школа» латинською мовою — ludus, тобто гра, забава, а грецькою — schole, дозвілля. Сьогодні бачимо цікаві спроби оживити освіту, з похмурої зробити її світлою: згадаймо досвід фінської школи чи думки відомого експерта з питань освіти Кена Робінсона. До речі, його книжка «Школа майбутнього» в українському перекладі нещодавно побачила світ у львівському видавництві «Літопис». Спробуємо, отже, повернутися до освіти, якою була вона в античних, чиї погляди так гарно резюмував Ян Амос Коменський у «Великій дидактиці». «Йти за природою, як за провідницею», — ось провідна думка мислителів стоїчної школи й автора «Дидактики». Ми ж не лише в освіті, а й в усьому іншому, хоч як це прикро, йдемо проти природи, яка для цих же стоїків була синонімом Бога. Відомий грецист, доктор філологічних та історичних наук, професор Соломон Лур’є збирав своїх студентів у себе вдома на гурткові заняття, де й вів із ними, якщо словами Еразма Роттердамського, «домашні бесіди» (мені пощастило бути  членом цього гуртка).

«МИ Є СВІДКАМИ ДЕВАЛЬВАЦІЇ СЛОВА, ОТЖЕ — Й ЛЮБОВІ»

— На вашу думку, яка доля людини гуманітарної в ХХІ столітті — інновацій і технологій?
— Якщо зважити на нинішнє ставлення до гуманітарних наук, та й не лише в Україні, — то сумно: згадаймо хоча б візії Рея Бредбері. Дехто з моїх однокурсників, студентів 1950-х років, ходив в університет ще... з каламарем; сьогоднішні інновації — то була сфера фантастики. Але стрімкий розвиток технологій супроводжується таким же стрімким відходом від слова — того, яким бачила, радше чула (читали тоді ще тільки вголос) людина антична, ренесансна, ба навіть цих же 1950-х років, коли науково-технічний прогрес лише набирав розгону. Ми є свідками девальвації слова, отже — й любові, як про це писала Оксана Пахльовська у передмові до збірки поезій «Я не скажу тобі, що це любов» італійського поета, автора оригінальних студій із проблем сучасної культури Коррадо Калабро. Книгу — а її видав, знову ж таки, «Літопис» 2009 року в перекладі О. Пахльовської — презентували у присутності автора в Києві. Мені пощастило бути на презентації. Пам’ятаю й деякі фрази: «Поезія Калабро — боротьба з девальвацією любові й слова, двох універсальних стихій людського буття» (додамо: навіть саме слово «любов» вигнано з нашої мови — «кохання» замість нього). Але хто бореться, у того мусить бути бодай якийсь відсоток оптимізму. Чую й голос автора: «Ми занурені в потоки слів, а технологічні відкриття їх примножують, клонують, змішують, стратифікуючи порожнечу. Одним із виявів хаосу сьогоднішнього світу є нестерпне патологічне багатослів’я — багатослів’я усне й письмове. Але при такій надмірності слів потреба в поезії, потреба в поетичній структурі народжується — хоч як це парадоксально звучить — якраз через спустошення її змісту». Отож, гуманітарна людина, загалом людина (вона ж покликана бути людяною, тобто гуманною, гуманітарною) мусить боротися за свою долю, інакше, при всій стрімкості технічних досягнень, ітиме в нікуди. Адже не слово при людині, щоб бути словом, а людина при слові, щоб бути людиною. «Якою ж прекрасною є людина, якщо вона — людина!» — спробуймо подивуватися разом із давньогрецьким драматургом Менандром; сьогодні, на жаль, не бракне нагоди подивуватися протилежному: який то жах, коли людина — нелюдом стає!

«ДБАЙМО, ЩОБ У СУСПІЛЬСТВІ МЕНШАЛО ТИХ, ХТО СПРАГЛИЙ «ХЛІБА Й ВИДОВИЩ»

— Що для вас античність — можливість спілкуватися з сучасниками чи «вежа зі слонової кістки»?
— Ще 1983 року київське видавництво «Молодь» видало мою першу прозову книжку «Жива античність», що містила поетичні оповіді про видатних письменників Стародавньої Греції і Риму; відтоді книжку тричі перевидавало львівське видавництво «Срібне слово». А за рік перед тим у київському видавництві «Дніпро» вийшов мій повний переклад творів Горація. Так я розпочав своє спілкування з читачами — низкою перекладних та оригінальних творів; до речі, саме 55 років тому побачив світ перший мій переклад новознайденої тоді комедії згаданого комедіографа Менандра «Відлюдник». Нещодавно я переклав цей твір заново: хочу зіставити ці два переклади, унаочнити стежку, якою я наближався до античного автора, отже — й до нинішнього читача. Спілкуюся не лише книжками: є у мене, і це додає  оптимізму, чимало приятелів серед сучасної молоді, що йде до античних джерел, загалом до серйозної літератури. Тільки-но вийшов переклад творів Горація, отримав я, пам’ятаю, листа від невідомого мені читача із тих теренів України, де нині війна; пам’ять зберегла навіть першу фразу: «На столе у меня Гораций и «Электрон в химических процессах». Сьогодні «лірики й фізики», що теж вселяє надію, вже не ведуть суперечок — єднаються. 
Наша хвороба, що від колоніального стану України, — хронічна, лікувати її особливо важко. «Пізнай себе», — повторили б нам свою пораду античні — свою історію, свою давню культуру, письменство (чого вартий хоча б його латиномовний пласт!). Маємо зрозуміти, що на шляху до справжньої незалежності мусимо насамперед позбуватися залежності від колишньої метрополії, мусимо виходити з тієї хвороби (корупція, почуття меншовартості —  найважчі, найглибше закорінені її симптоми). «Тікаючи, без належного розуміння, від одних хиб, — зауважив Горацій, — впадаємо у ще більші»
— Які уроки автори античності можуть дати сучасному українському суспільству? І політикам ХХІ століття?
— Сенека у своїх «Діалогах» зауважив: «Не так уже все гаразд у нашому суспільстві, щоб довіряти більшості». Отож, перший урок, радше порада:  дбаймо, щоб у суспільстві меншало тих, хто спраглий «хліба й видовищ», щоб високі слова «громада», «народ» домінували над успадкованими від тоталітарної доби «натовпом», «населенням» — згадаймо титанічні зусилля Івана Франка, його послідовників вести народ угору, не розважаючи його дешевизною, а залучаючи до високих зразків світової культури, пробуджуючи національну гордість, історичну пам’ять і самоповагу. У них, античних, маємо переймати науку, як нам із галасливих, споживацьких буднів «випірнати до кращого життя» — вдовольнятися достатнім, коли йдеться про потреби тіла, і жадати дедалі багатшої духовної поживи. Вони, античні, з гіркою іронією зауважили: «Крадії приватного майна ходять у кайданах, а суспільного — у золоті». Останнім, звісно, не до вподоби найголовніший заклик античних, та й нашого Сковороди, — жити у злагоді з природою, вдовольнятися скромним, достатнім. А втім, не враховуючи високої класики, античні апелювали не так до суспільства, як до окремої людини, що вже в елліністичну добу фактично була відсторонена від активного політичного життя. Закликали не знеособлюватися — за всіх обставин бути собою, а як багато сучасних технологій у світі урбанізованому, який до того ж глобалізується, працює, власне, на знеособлення, і то не тільки окремої людини, а й народу! Але найважливіший заклик античних — не існувати, а жити; на цьому акцентував наш Кобзар: «А дай жити, серцем жити...», кожну мить використовувати для того, щоб стати людиною, вдосконалюючи у собі те, чим людина, власне, є людиною, — свою думку, своє духовне начало «часточку небесного подиху»; додамо нині: плекаючи й свою національну ідентичність. Хто б хотів довідатись, як римський інтелігент часів імператора Траяна проводив свій дозвільний день, то про це — в одному з листів Плінія Молодшого; добірку найцікавіших його листів в українському перекладі я опублікував наприкінці минулого року у часописі «Дзвін». Що ж до політиків, то римляни, передусім адепти стоїчної школи, нагадували б сьогодні: «Слова підтверджуй ділами».  До речі, римський сенат у 458 р. до н. е. прямо-таки від плуга — до диктаторського керма покликав Квінкція Цінцінната, який жив на селі й був зразком порядності й мужності. За короткий час, упоравшись із покладеним на нього завданням, порятував Рим, що опинився у скруті, й не збагатившись ані на шеляг — а мав усю повноту влади! — він знову ж повів плуга своєю скромною нивкою (працю  хлібороба вважали найблагороднішою).

«АНТИЧНІСТЬ ЧЕКАЄ НА ДІАЛОГ. ПОТРІБНО ЛИШЕ КРОК СТУПИТИ»

— Свого часу ви зауважили, що сучасне людство саме побудувало бар’єр між собою та античністю, а його не мало б бути. Чи можливо сьогодні зруйнувати цей бар’єр? Як це зробити?
— Люди схильні будувати бар’єри, радше мури, які доводиться потім розбирати цеглинка за цеглинкою чи руйнувати, про що писав, зокрема, Жан Ваньє у відомому творі «Дорога додому» (відгук на цю книжку в українському перекладі Ганни Косів — знову ж таки у львівському «Дзвоні» за минулий рік). Один із таких нерукотворних (а їх особливо важко руйнувати) мурів — між нами й античними. Не одразу він постав, не одразу й впаде. Для тоталітарної системи завжди були небезпечними волелюбні ідеї давніх еллінів, стоїчна безкомпромісність римлян. Серед багатьох голосів послухаймо хоча б Есхіла: «Хто страх здолав, у того й мова вільна» чи Горація: «Май відвагу спромогтися на свою мудрість». Згадаймо долю неокласиків, передусім М. Зерова, наших дисидентів, які й страх долали, й на свою мудрість спромагалися. Втім, мур зводила й освітня система — викладачі-античники (були й такі в системі гімназійної освіти), про них — у жартівливій епітафії: «Тут лежить нещасний студентина: його замордували грека і латина». Акцентували переважно те, чим ми різнимось, а не те, що єднає нас, сучасних і давніх, — на рівні думок, почуттів, настроїв. Серед багатьох думок (афоризмів), які все-таки пробилися через той мур, була й ця, з Сенеки: «Нічого немає такого, чого б не могла здобути завзята праця, напружене й пильне старання». Її відлуння, що у первісній версії гімну України на слова П. Чубинського: «А завзяття, праця щира свого ще докаже», — варто й сьогодні повторювати. Вергілієва «Енеїда» вчила нас, як будувати державу; його ж філософська поема «Про хліборобство» («Георгіки») — як у ній господарювати. Як давалося нам одне й друге, як дається й тепер — зайве й говорити.
— На ваш погляд, людині сучасній вдалося б налагодити міжкультурний діалог через віки з людиною античною?
— Античність — мудра, всміхнена жінка, яка через часові плеса (згадаймо нашу пісню: «Через річеньку, через другую...») подає нам руку, хоче нас почути. Сьогодні вона всміхається сумно, звертаючись до нас устами віщої Кассандри з трагедії Евріпіда: «Отож розумний хай війни сторониться, /А почалась — за край свій хай життя кладе». Устами Сапфо — мовить про найважливіше, без чого й життя втрачає сенс: «Прийде час — помремо, /Людям, однак,/ Пам’ять залишимо»... Античність чекає на діалог. Потрібно лише крок ступити. Не в реальному — духовному просторі. Відчути живу душу. І що дальша відстань у часі, то приємнішою, зворушливішою буде зустріч, цікавішою — бесіда...
— А як бути з діалогом серед нас, сучасних? Як налагодити плідний і конструктивний діалог, наприклад, між українцями, що по різні береги Дніпра? Або ж між тими, хто по різні боки нинішніх барикад?
— Знову ж спливають у пам’яті слова нашої пісні: «Не та розмова, не тії слова...» Не полюбляємо нині говорити про вічне, тому й з античністю не налагоджується діалогу. Але й те, як спілкуємося ми, сучасні, годі назвати діалогом, а без нього й поступ — не поступ. Дуже часто не чуємо одне одного, бо не тільки говорити, а й слухати відучились: античні плекали не тільки мистецтво мовлення, а й мудрого мовчання. А коли й говоримо, то не уточнюємо, як це радив Декарт, значень слів; звідси — й постійні непорозуміння: війна, скажімо, — то війна, а не якісь абревіатури; демократія — влада народу, а не населення; цивілізація, принаймні, у розумінні античних, — це поступовий перехід від стану первісної дикості до людяності, де головним чинником є слово, ставлення людини до слова, розуміння його високої, людинотворчої функції... А щодо діалогу по різні береги Дніпра, то це — процес тривалий, освітній, просвітницький; потрібно відновлювати втрачене (частково і з нашої вини) те глибоке «чуття єдиної родини», підґрунтям якого є єдина, рідна мова. В екстремальних ситуаціях «по різні боки нинішніх барикад» (трапляються й такі дива) прозріння може приходити миттєво...
— Як потрібно «лікувати» постколоніальність України?
— Сенека хворими вважав загалом усіх людей, у тому числі й себе. Здоров’я приходить із мудрістю (філософія — цілителька); перший крок до оздоровлення — це усвідомлення своєї хвороби. Наша хвороба, що від колоніального стану України, — хронічна, лікувати її особливо важко. «Пізнай себе», — повторили б нам свою пораду античні — свою історію, свою давню культуру, письменство (чого вартий хоча б його латиномовний пласт!). Маємо зрозуміти, що на шляху до справжньої незалежності мусимо насамперед позбуватися залежності від колишньої метрополії, мусимо виходити з тієї хвороби (корупція, почуття меншовартості —  найважчі, найглибше закорінені її симптоми). «Тікаючи, без належного розуміння, від одних хиб, — зауважив Горацій, — впадаємо у ще більші». У крайнощі впадаємо: якщо говорити про мову, то пригорщами викидаємо з нашої мови давні українські слова, цураємося високого стилю, віддаємо наше, рідне, у чужі руки. Хворому потрібен розважний спокій, а не гарячкова метушня. Потрібна — продумана, системна боротьба за здоров’я. Потрібно і слухати нашого Кобзаря, і вірити йому: «Борітеся — поборете...» Не тільки ворога, а й себе, а це (знову ж античні) — удвічі важче.

Немає коментарів:

Дописати коментар