26-річний полтавець Роман з позивним «Монгол» у збройних силах уже третій рік. Він снайпер, каже, що бойовики оголосили за нього винагороду. Та все ж не приховує власного обличчя і відверто свою власну історію.
Я зустрів Романа на початку березня на околицях Донецька. Вранці волонтери виїхали на «нуль», щоб особисто познайомитися з «Монголом» на прохання спонсора, який зголосився придбати підрозділу хорошу снайперську гвинтівку, але лише пересвідчившись, що вона потрапить у правильні руки.
Ані імені доброчинця, ані підрозділу, ані тим паче позицію, на якій воює Роман, називати поки не можна, з міркувань безпеки. Але військові там служать, ніби у «котлі»: праворуч від них сепаратисти в 200-х метрах, ліворуч – у 700-х. У ніч перед записом інтерв’ю двоє бойовиків заблудилися і потрапили прямо в окоп до ЗСУ, але перелякались і втекли.
В окопах місцями по коліна води...
Поки не почався новий бій, мені вдалося записати невелике інтерв'ю з Романом. Це стало можливим лише тому, що того ранку навколо Донецька стояв туман. Ні безпілотники, ні розвідники сепаратистів не могли спостерігати за позицією.
Наводимо розповідь «Монгола» прямою мовою.
За снайпера «Монгола», який вже третій рік поспіль служить у збройних силах України, бойвики оголосини винагороду
Фото: Громадське
ПРО СЕБЕ
Я одружився навесні 2015-го. Ми вже жили якийсь час разом, а потім… «зеленка» знову почалась. Ну, якось страшно стало. Думаю, треба більше встигнути у цьому житті. Дітей немає. Та і які ж тут діти? Я вдома буваю 2 тижні на рік (сміється — ред.).
У мене зараз третій контракт. По півроку. Така цікава організація, що треба перестраховуватись. В разі, якщо я захочу кудись перевестись, мене просто не переведуть. Тому значно простіше звільнитися і перевестися уже в ту частину, куди хочеш.
До речі, цікава штука щодо «учебки». У нас там була рота АТОшників, тобто хлопців, які воювали в 93-ій [бригаді] в аеропорту, пройшли Дебальцеве, Іловайськ в різних бригадах. І їх після цього для контракту відправили на два тижні в «учебку» на Десну, де нас «навчали» сержанти-строковики! Які навіть зброю правильно тримати не вміють ще. По факту це ми їх навчали, бо нормальні хлопці були, розуміли, як і що влаштовано. Вони сказали: «Хлопці, ми вас нічому не навчимо, навчіть ви нас чому-небудь». І 2 тижні ми там розважались, ганяли їх по лісу.
Нас там всіх змушували вдягати цю «піксельку», яка не має бойового застосування і зроблена просто огидно. В ній пітнієш, мерзнеш, вона не маскує, там жахливий крій, вона незручна, і плюс ще там нитки погані, вона рветься одразу. Взагалі ніяк.
«Монгол» з товаришами по службі ніби знаходяться у «котлі»: праворуч від них сепаратисти в 200-х метрах, ліворуч – у 700-х
Фото: Громадське
ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
Зараз тут достатньо хлопців, які вже багато де побували, якось легше стало, аніж у 2014-му, коли ніхто нічого не вмів і не знав. Ну, на тому боці — аеропорт, там росіяни, їх там багато. У них там є танки… (з-за спини Романа лунають постріли — ред.) Є ПТУРи (протитанкові керовані ракети, — ред.) 2009 року розробки. Ну, навряд чи це шахтарі. У них там в шахтах ПТУР не роблять (знову стріляють — ред.) Це не по нас, це в сторону. Буває, щоправда, рикошети прилітають, але рідко.
Хотілося б велике спасибі сказати волонтерам. По суті ця війна — практично за їхній рахунок ведеться. В 2014 році приїжджали до нас хлопці, знімали. Я кажу: все що на мені — волонтерське, окрім бронежилета, він ЗСУ-шний. У мене навіть автомат був «віджатий», тому що нам видали тоді гвинтівки і все.
Фото: Громадське
Нам не видавали автомати, тому що дві колони, які заходили до зони перед нами, потрапили у засідку, і купа озброєння залишилось сепаратистам. Наші мудрі начальники вирішили, що нема чого їх так добре забезпечувати і видали все по мінімуму.
Взвод снайперів їхав взагалі без нічого. Ми були розбиті по парах, і мали дві гвинтівки на двох, один РПГ-22, гранати були, які ми самі вкрали зі складу. Ось так ми воюємо... Ну, це було давно, тому мені не соромно (сміється — ред).
Зараз трохи краще, але знову ж таки: тут дещо інша специфіка. Там у нас було більше маневру, а тут в нас траншейно-позиційна війна. Ось так вона виглядає (Роман показує ногу по коліно в бруді — ред.) Тут у нас у всіх вже більша тижня жодного разу ноги сухими не були.
Фото: Громадське
Я от думаю, зараз ми трошки звикнемо, адреналін спаде, всі застудяться і похворіють. Це, звісно, сумно.
Ті ж самі траншеї в багатьох ділянках зручніше підривати. Є спеціальні окопні заряди. Але їх не видають. Доводиться буквально під кулями копати траншею.
Владі нашій не буду дякувати. Здається, вони все затягують навмисно.
В принципі всім відомо (ну там, спільні знайомі, туди-сюди) — на складах ЗСУ є достатня кількість і тепловізорів, і обвісів на зброю, і іншого знаряддя, але його не видають. Видають Нацгвардії. Тобто, в наш підрозділ, в якому я раніше був, приїжджав наш постачальник, йому список дали, дуже-дуже куций. Він туди поїхав, по позиціях пройшлись і йому кажуть: «А чого ви так скромно?»
Показують йому — на складі такі речі є! Там є чудові тепловізори, приціли нічні. Зате як приїжджає спецназ МВС якийсь, про який навіть ніхто ніколи не чув, або Нацгвардія — то затарюються фактично ешелонами. І сидять у Харкові та у Києві. Ну, хлопці, це несерйозно! Нам тут треба…
Буквально кожного дня хтось може сказати: «В мене сьогодні стріляли, нам треба у відповідь якось працювати». Ми хочемо закінчити цю війну і просто до дружин повернутися і до родин. Дружини третій рік чекають... Наболіло.
По боєприпасах — в принципі нормально все. Хоча, звісно, 7h1, снайперський патрон — у нас дуже велика рідкість.
Тут навіть нерозумно скаржитися, що по нас стріляють — це ж війна. Але немає гумових чобіт, немає елементарних речей для побудови укриттів. Тобто, з цим всім дуже туго. У нас в армії логістики постачання практично немає. Постачання практично немає, а що таке логістика — ніхто навіть не знає. Ну, якось так.
Ми просто з невеликого підрозділу, у нас менше людей, начальники ближче до нас, тому привозять іноді нам водичку, якесь печиво…
Іноді доводиться буквально під кулями копати траншею
Фото: Громадське
ПРО ВІЙНУ І ПЕРЕМИР'Я
Ну, зараз просто туман, тому ми можемо дозволити собі гуляти, скажімо так, відносно «безкарно». І то, буквально годину тому сюди ГП-шки прилітали (постріли з підствольного гранатомета). В принципі, стрілянина тут постійна, за кілька днів до цього звикаєш (чути постріли — ред.) Це «Гради» працюють. А зараз — КПВТ (великокаліберний кулемет Владімірова танковий — ред.).
Учора танчик по нас працював. Тут міномети, наприклад, лише 120-мм. Легші тут взагалі ніхто серйозно не сприймає. Та їх тут вже й немає, нема сенсу.
Там у них [бойовиків] позиція є, вони туди приїжджають, зазвичай виставляють два 120-мм міномети. Відстрілялись, змінили позицію. Ну, це починається десь, напевно, з вечора. Зараз ось це — це «тиша». А ось з вечора і, напевно, до середини ночі, криють важкою артилерією.
Я пам’ятаю, коли з’явились тільки Мінські домовленості. Ну, взагалі-то, всі перемир’я починалися з того, що була жорстка артпідготовка по всіх позиціях, по суті, в середньому під час перемир’я менше стрілецької зброї застосовується, більше — важкої. Ну, ось і все «перемир’я».
З іншого боку, його жодного разу не дотримувалися. А щораз, коли ми їм давали доброї здачі, і в них були втрати, вони потім робили запит на перемир’я, і нам начальство робило втик, тому що МИ не дотримуємося перемир’я.
Ми не кричимо «зрада». Просто це за весь час якось приїлося. Ми намагаємося свою роботу виконувати якнайкраще. Проблема в тому, що начальники своєю «мудрістю» іноді цьому заважають. Ну добре. Може, їм там дійсно видніше, але враження протилежне. Взагалі, сказали, що ми сюди на три дні приїхали, а ми тут уже стирчимо і стирчимо.
«Ми хочемо закінчити цю війну і просто повернутися до родин»
Фото: Громадське
***
В якийсь момент «Монгола» перериває стрілянина:
— Це ми стріляємо. Але зараз прилетить до нас, тому треба звідси йти.
Біжимо до траншей, в яких хлюпає вода.
— Толя, працюємо? Займаємо позицію. Толян, Дай напрямок! Зараз, гранатки візьму тільки… Вам краще залишатися в бліндажі, — звертається до мене Роман.
— Все вже, ви не вилазьте. Нє, ну будуть підходити, будемо відбивати.
— Дарма гранати брав, — посміхається «Монгол».
Атаку бойовиків відбили. Волонтери підганяють: час уже рухатись углиб від лінії фронту. Наостанок Роман просить мене передати послання своїй дружині, яка не може додзвонитися йому з Полтави, бо тут не працюють мобільні мережі:
— Марішка, привіт. Я тебе дуже кохаю. Зв’язку немає, та я повернуся. Все нормально.
На момент виходу репортажу Роман уперше за багато днів виїхав до Полтави, щоб оформити на себе нову снайперську гвинтівку і знову повернутись на передову.
Немає коментарів:
Дописати коментар