Він належав до касти героїв

Я спини не зігнув.
Нехай відрікся світ,
Злякалися брати,
Хай зрадила дружина –
Я як людина жив!
Я у бою упав!
Я знав за що борюсь!
Я знав за що загину.
(“Фінал”)

“Вітчизна на хресті! Замучена! Розп’ята..! Гинемо! Гинем! Гинем!” – такий провідний мотив “Невольницьких плачів” українського поета-патріота Зеновія Красівського. Найтрагічнішим для нього було те, що народ “опустошений і ниций” змирився зі своїм рабством. І боротьба касти героїв у пекельному вогні за волю рідного краю відбувалась і, на превеликий жаль, відбувається досі на тлі пасивності, байдужості “тупого, озвірілого” народу, “безликої, нікчемної, продажної сволоти”. Недаремно Красівський зі здивуванням, що межує з розпачем, звертається у віршах: “О земле моя, зашкарубла від крові!.. Коли твої рани... закровоточать в народі сумлінням?!”
Тема рабства українців на власній землі (“Нема українцеві сонця під небом... На власній землі загибаєш рабом”) звучить у Красівського як вічна тема. Як перервати цю ганебну традицію рабства?! Зрозуміло, що тільки на шляхах збройної боротьби, – говорить Зеновій Красівський. (“Сяде козак на коня вороного. Мати рушницю святу принесе”, “Гуляй, моя доле! Шаблюкою грай! Най доля ворожа трепече!”).
Але як знову розпочати її?! Коли українці вже продалися “кату за маслак”, вдовольнилися ситим життям раба:

О чом ти, людино, не дикий хижак!
Що радше загине голодною смертю,
Ніж прийме в неволі від ката маслак?

Хіба осягнеш нині ситим шлунком
Де воля,
правда,
істина,
любов? –
питав він в іншому вірші.

Зеновій Красівський добре знав стан українства. Він бачив, що “безроги по хлівах лежать, сповиті сном”, а вірні пси, нажершись, “облизують кайдани”. Бачив, що українці перетворилися на каміння, і напружено міркував – як обернути це каміння на людей. Бачив, що “нема живого місця на землі”, “нема до кого з серцем підійти” (“Велика трагедія”).
Зеновій Красівський бачив в яку руїну перетворилося українство. Тому й так мало було надій на перемогу. Але він відчував обов’язок боротися до кінця – хай і в найнесприятливіших обставинах:

А я, мов клин між “треба” і “не вірю”,
Шепочу нишком: “бути чи не бути?”
(“Гамлет”)

Красівський вірив у сенс боротьби. Тому й “перину проміняв на піт, на кров, на хліб пісний та воду”. Коли інші зневірилися, змирилися, здалися, Красівський продовжував боротьбу – часто один на один із ворожим світом. Він вірив, він знав, що його приклад запалить наступні одиниці героїв, обов’язком яких було запалити серця інших, а значить іскра боротьби не згасне. Десь глибоко в душі Красівський все ж вірив у можливість масового руху українців за свободу. Але, щоб цей шанс вибухнув, необхідно жити Україною щохвилини, щомиті, віддати все, що маєш: сили, волю, знання, майно, час, обов’язково життя, тобто в боротьбі спалити себе. Лише тоді зусилля проростуть:

Стреміти до скону! Згоріти до тла!
Й відродитись у кожній дитині.
Летіти кличем від села до села
Нескореним духом по всій Україні.

Гриміти в литаври:
– За мною!
На бій!
Я дух невмирущий народу!..

Зеновій Красівський вірив, що дух героя, який він плекав у собі все життя, ввійде в інших, проросте в наступні покоління, “відродиться в кожній дитині”. Він славив цей войовничий дух українського героя, бо розумів, що лише героїчним особистим прикладом можна пробудити масовий ентузіазм українців. “Слава навіки людському духові, що в ствердженні істини доходить до героїчного ентузіазму і самопожертви!” – такий епіграф вибрав Зеновій Красівський до “Яна Гуса”. А в самій поемі висловив сокровенну надію:

Я слово посію!..
Хай вродиться меч!..

Проблема гідного життя і гідної смерті – ось дві ідеї, які пронизують поезію Красівського наскрізь.
Честь і славу Красівський ніколи не проміняв би на життя у неволі з усіма можливими принадами. Для нього вибору не було: смерть за Вітчизну солодша, ніж багате життя за рахунок зради своєму народові.
Красівський не боявся смерті. Більше того, він прагнув її – смерті за Україну, бо вважав, що тільки смертю за Батьківщину доведе, що був її вірним сином, що ідея, якій він служив, його не зрадила:

Затямте!
Ідея живе лиш тоді,
Як прагне людина за неї померти!
Коли її кров’ю освятять!
Ідіть!
Я вам відчиняю ворота в безсмертя!!!
("Месія")

Смерть за Україну була для нього найсильнішим, найшляхетнішим, найрадіснішим вчинком, сенсом життя.

О нене рідна! Дай снаги, уміння
В одне з Тобою злитися, з'єднатись
Незламним духом, болісним сумлінням.
Дай обернути знов в людей каміння.
Дай, недостойному, Тобі лиш слугувати!

Прийми моє життя на жертівник свободи!
Візьми мене! Дозволь за Тебе вмерти!
Вплети моє життя в вінок Твого безсмертя!
(“Декларація націоналіста”)

Зеновій Красівський хотів, щоб й інші “вміли вмерти”, покласти “життя на жертовник свободи”, наблизити своїм подвигом мить жаданої української перемоги. Красівський добре розумів, відчував недаремність геройської смерті. Він свято вірив, що “герої і месники будуть рости з пролитої нашої крові!” (“Наливайко”). Тому й оспівував героїчну смерть Байди, який не спокусився на пропозиції турецького султана зрадити Україну і тим забезпечити собі багате безтурботне життя, і вибрав смерть на гаку.

На високій галацькій фортечній стіні
Серце Байди на гаку залізнім
Перелилося краплями крові в пісні,
В честь, і гордість, і славу Вітчизни.
(“Байда”)

Так само оспівує Зеновій Красівський і героїчну смерть Северина Наливайка, який скінчив життя на дибі у Варшаві, не зрадивши Батьківщини. Наливайка в останні хвилини життя гнітила не думка про страшний біль, який ось-ось мав увійти в його тіло, а те, що він за свого життя не встиг вибороти Вітчизні свободу.
Наливайко говорить перед стратою:

Прощай, мій народе!..
Прости, що не зміг..!
Не зумів..!
Що упав..!

Красівський страшенно хотів змогти, зуміти, встигнути вибороти Вітчизні свободу хоч і знав, що доля не подарує такого щастя. Він знав це. Але не розчаровувався в боротьбі, не демобілізовувався. Він до самої смерті не зменшував напруги подвижницької боротьби за звільнення України від російського ярма.

Прощайте! Йду!
Я хмари не загрів...
І борозну проклав я неглибоку...
Журба моя...
Мені забракло слів...
А ворон підкрадається до ока.
(“Сковорода”)

Велике значення у творчості Зеновія Красівського посідає тема зради, яка глибоко проникла в наш народ.

Ростуть яничари. Поношиться зрада.
І ходить в пошані, у листі лавровім.

Для Красівського найстрашнішою є кровна зрада – коли українці, змішуючись з чужинцями, розчиняються в них, переривають свою гілку українського роду. У притчі “Блудний син” поет пише:

Ти взяв своє майно
І в край чужий відніс.
Пропив, проїв, упав на дно,
Колючим будяком проріс...

Куди мене судьба етапом не везла –
Тебе зустрів я всюди,
Блудний сину,
Ти не повернеш до свого села,
І українець в дітях твоїх згине.

А у вірші “Сковорода” Красівський ще лаконічніший:

І в чужину пішли на перегній.
Аби лиш прорости (нехай в чужому тілі).

Кровозмішення – давня проблема українців, біологічних донорів для багатьох народів світу. В поемі “Маруся Богуславка” Красівський торкається і цієї болючої теми. Бранка Маруся з Богуслава народила в Туреччині сина. Вона розуміє який гріх здійснила перед батьками, перед українською нацією. В розпачі вона говорить:

Потоптана честь, потурначена віра,
В колисці турецькій синок-немовля,
І виросте він яничаром-звіром,
Мене ж прокляне моя рідна земля.

Чого? Ради чого я душу продала?
На Суді Страшному спитають батьки.
Чого Україні життя обірвала
У своїм єстві на майбутні віки?

Одним із найсильніших віршів Зеновія Красівського є вірш “Борзописцям”, присвячений українській інтелігенції, яка зі страху за своє життя пішла на службу до російського окупанта і у своїх творах, перекручуючи історію, виправдовувала зраду, пропагувала, канонізувала її, водночас ганьблячи і осипаючи прокляттями українських героїв.

О, дипломовані раби!
Чого вас мати, борзописці,
Не задушила у колисці?!
Не знав би наш народ ганьби.

Якби не ваш брехні покров –
Була би видна кров проллята!
Були б плачі!
Були б прокляття!
Лунало б нині:
“Кров за кров!”

Якщо зрадник не покаявся і не спокутував своєї вини, він має бути покараний. Це закон. Бо непокаране зло породжує нове зло. Тому тема помсти, справедливої розплати проходить крізь усю творчість Зеновія Красівського. У вірші “Бандера” він пише:

– О Господи, Боже! – шепоче мати:
– Відплати!
Відплати!
Відплати!

А нині прийшлося своїх, не чужих...
За зраду на горло скарати
(“Сірко”)

А помста, як вихор, носилась, літала
З свяченим ножем на воронім коні.
(“Ґонта”)

У психіатричній московській клініці, де з політичного в’язня Зеновія Красівського хотіли зробити психічно хворого, коли під час експертизи за участю відомих російських психіатрів у нього спитали, що він хоче сказати, Зеновій Красівський прочитав своїм катам – звісно українською мовою – вірш “Пересторога”:

І буде з жаху горбитись земля
І під ногами вашими горіти,
А той народ, що вас прокляв,
Буде лякати вами діти.

У тюремних мріях Зеновій Красівський упивався видіннями кривавої розплати з ворогом:

Тріщать палісади. Упали ворота.
Брязкочуть шаблюки. Пістолі гримлять...
П’яніє свята гайдамацька робота
Від стогону, зойку і диких проклять.
(“Сава Чалий”)

Красівський розумів, що без конфронтації з ворогом, без війни проти нього Україна ніколи не стане вільною: ворог повинен бути знищений, вигнаний із нашої землі.

Хай знову бризне кров!
Хай в серці захлинесь обломок сталі!..
Хай блисне!
Прогуркоче грім!

“Невольницькі плачі” Зеновія Красівського є відлунням “Заповіту” Тараса Шевченка, який закликав: “Кайдани порвіте! І вражою злою кров’ю волю окропіте!”
Чи відгукнуться українці?

Роман КОВАЛЬ
Київ, 1995 р.