Минає два роки Іловайської трагедії. Ми багато чули про неї. Однак чомусь не так часто про цю трагедію розповідають її безпосередні учасники. А вони ж живуть серед нас і їхні розповіді цінні саме тим, що вони дають справжню, а не пригладжену, картину того, що сталося. Серед тих, хто пройшов котел і „зелений коридор” смерті і Микола Липовий – корінний смілянин. Народився він 1970 року. У нього троє дітей. На війну попросився сам, адже його, як багатодітного батька, не мобілізували. Та й досвіду він не мав, бо в радянській армії служив у так званому стройбаті. Але він мав головне: гідність, завзяття і патріотизм. Уже коли ми прощалися, я дізнався, що він був і в обороні Майдану в Києві і навіть отримав там поранення в ногу. Недарма і позивний на фронті дістав „Майдан”. А на Луганщині його ще й кликали „Коля Рембо”, за те, що скрізь ішов перший.
Рядовий війни Микола Липовий
Зараз він зайнятий ремонтом хати. І це відволікає. Допомогу йому запропонувала громадська організація „Будуємо Україну разом”. У ній люди з усіх регіонів України і не тільки. Так, у Липового працював і поляк безпосередньо з Польщі.
На війну пішов добровільно
Микола стриманий і серйозний. Проте, розповідаючи про бої інколи нервово посміхається. Видно, що таким чином пробує зняти стрес. Його не треба правити, бо говорить він зрозумілою і чіткою мовою. На пальці у нього перстень з емблемою „Азову”. Чому? – дізнався пізніше. А спочатку воїн розповів, що призвався у травні 2014 року. Пройшов бойове злагодження на полігоні у Дівичках, що під Києвом. Після цього потрапив у Котовськ, на кордон з Придністров’ям. Згодом він і ще троє бійців перевелися добровольцями у бойовий підрозділ, потрапили у 51-у бригаду, яка базується у Володимир-Волинському. Мусів їхати з друзями туди. Там побув пару днів, а тоді з розвідувальним взвод з Чорнобиля поїхав в АТО „Уралом”. Потрапив у Луганську область в село Варварівку під Рубіжним. Розповідь Миколи Липового – цінний документ війни з російським агресором. Це сповідь солдата, який знає, за що воює.
– Нашого підрозділу під Рубіжним тоді не було, – каже Микола, – але комбриг прикомандирував нас до тамтешнього розвідувального взводу. У мене посада була старший стрілок. Спочатку доводилося супроводжувати наші колони, робити розвідку. Збирали по області техніку і возили за Щастя в сторону Металіста. Перше місто, яке я штурмував, було Рубіжне.
З розповіді Липового про війну можна побачити карту Луганщини і Донеччини. Він називає ті міста, які ми не раз чули і зараз чуємо у бойових зведеннях на телебаченні і радіо.
– Рубіжне ми взяли, зачистку не проводили, це робив Айдар, – розповідає смілянин. – Тоді штурмували Сєверодонецьк, пішли на Лисичанськ. Там запам’ятався епізод коли комбриг запитав, хто хоче бути героєм. Треба було взяти ворожий блокпост. Великі сили не пройшли б через замінований міст. Сепаратисти б його зірвали. А ми 8 чоловік добровольців прорвалися і завдання виконали. Блокпост розмінували. Через якийсь час до нього під’їхав автобус з цивільними. Я потім на якомусь телеканалі в новинах бачив репортаж про те, як на блокпості сепаратисти розбили автобус. Це ми його тормознули перевірити, чи не везе хто зброї. Він уже загрузився після перевірки, аж тут сепаратисти ударили з „градів”. Дехто загинув. Я ще тоді контузію отримав. Там ще випадок був, коли після вибуху батько трирічної дівчинки стрибнув в один бік, мати в інший, а дитина стояла перед автобусом і кричала. Її врятував сержант Ярослав Горбик. Він вистрибнув і встиг забрати дитину. Цим врятував життя і мені. Я саме зробив крок до дитини, але Горбик молодший і швидший. Я б не встиг. Він ще не приземлився в лівньовці, як автобус вибухнув.
Потім нас з того посту вибили, потім ми знову його взяли. У Лисичанськ не заходили, його брала нацгвардія, інші батальйони. Тоді загинув комбат 51-ї бригади Спасьонов.
Довідка про Спасьонова
Василь Спасьонов, який не спасся
Підполковник 51-ої ОМБР, начальник Протиповітряної оборони бригади Василь Спасьонов народився на Сумщині. Проте дружину і рідну домівку знайшов на Волині. Там же в селі Житані Володимир-Волинського району його поховали. Підполковник поліг у жорстокому бою за Лисичанськ, який відбувся 23 липня 2014 року.
Того дня командир 51-ї ОМБР полковник Павло Пивоваренко віддав наказ командирові 3-ї батальйонно-тактичної групи Павлові Плужнику увійти у Лисичанськ та зайняти оборону. Підполковник Василь Спасьонов визвався супроводжувати у БМП десантний розрахунок, що рушив на танку.
У результаті вогневої дуелі наші бійці знищили 4 мінометних розрахунки та ворожого снайпера. Усього живої сили противника було знищено до 40 бойовиків. Коли десантники поверталися побачили БМП, біля якої лежав поранений комбат Нацгвардії, 2 вбитих гвардійці та обабіч дороги – підполковника Спасьонова, який ховався від пострілів ворожого кулемета. Командир танка Богдан Макаров, ризикуючи життям, побіг до Спасьонова запитати подальших команд. У цей час неподалік розірвалася міна і поранила Спасьонова в ногу. Він перестав її відчувати, а Макарову два осколки увійшли в спину. Під прикриттям танкового кулемета нацгвардійці відтягнули свого комбата. Танк відійшов, а Макаров із Спасьоновим поповзли дворами. Зупинилися біля лавочки, де вже були наші нацгвардійці. Аж тут вдарила ворожа кулеметна черга. Спасьонов упав (хоч і був у „бронику”)… Кулемет не замовкав і ніхто до нього не підійшов. Тож достеменно невідомо, хто і коли його забрав. Тіло підполковника знайшли за тиждень. Згодом стало відомо, що він помер у лікарні Лисичанська. Місцеві лікарі відмовилися надати йому медичну допомогу…
– Комбригом у нас тоді був полковник Пивоваренко. Він їздив, пробував вивести з кільця Спасьонова, але до комбата не дістався. Згодом нашу бригаду облили брудом. Мовляв, комбриг зрадник. Але це все неправда. Я пам’ятаю, як ми ще не встигли толком закріпитися на блокпосту, а комбриг уже був біля нас. Я пам’ятаю також, як він воював під Іловайськом, як з боями виходив. Він справжній герой. З підрозділами, які зміг зібрати, пробився до нас і воював в оточенні. А коли „чорний тюльпан” їхав за нашим розвідником з Тальнівщини, який загинув, він знайшов і вбитого комбрига. При ньому були документи, але казали чомусь, що то не він.
Довідка про Пивоваренка
Оббріханий і виправданий комбриг Павло Пивоваренко
Полковник Павло Пивоваренко був призначений тимчасово виконуючим командиром 51-ї (Волинської) окремої механізованої бригади наприкінці травня 2014 року, коли виведена з-під Волновахи частина з’єднання знаходилася на Широкому Лані. До того він служив в управлінні бойової підготовки Сухопутних військ ЗСУ.
У 20-х числах червня 2014 року управління 51-ї бригади і 3-тя батальйонно-тактична група на чолі з полковником Пивоваренком відбула з Широкого Лану в Луганську область. Там бійці 51-ї бригади повинні були створити ряд опорних пунктів. Найбільш „гарячими” з них були „опорники” підполковника Василя Спасьонова на виїзді з міста Рубіжне (у районі села Стара Краснянка) і капітана Анатолія Шилика – у Кремінній. Шостого липня підрозділам бригади дозволили перейти у наступ. Після взяття Мар’їнки частинам 51-ї бригади, котрі були під командуванням полковника Павла Пивоваренка, надійшов наказ відправитися в район Іловайська.
22-го серпня 2014 року на станції Дачна (Курахово) командир 51-ї ОМБР полковник Павло Пивоваренко прийняв 2-у батальйонно-тактичну групу 51-ї бригади, що прибула з Рівного. Група була укомплектована найгіршою технікою – все, що було на складах найліпше, вже давно воювало. Доки він перебував у розташуванні групи, було отримано перші дані про російське вторгнення. Група отримала наказ вирушити на допомогу військам, що перебували в оточенні під Іловайськом. Аналогічні накази отримували й інші частини, але вони не змогли дістатись оточених. Єдиним, хто прорвався на допомогу своїм – був комбриг Пивоваренко. Однак, разом з ним до села Многопілля прийшло лише кілька БМП та вантажівок. Переважна більшість особового складу 2-ї батальйонно-тактичної групи, наразившись на перший обстріл, повернула назад – до станції Дачна. Ті, хто з комбригом прорвались на допомогу своїм, взяли участь у боях в районі селищ Дзеркального та Кутейнікового. Там комбриг і загинув. Він був одним з трьох комбригів, які загинули під час війни.
Свідків, які б бачили на власні очі смерть полковника Павла Пивоваренка, на жаль, немає. Бо вони, швидше за все, всі загинули. Судячи з усього, БМП, на якій проривався комбриг, – це та сама бойова машина, яка залишилась наодинці серед ворогів на дорозі поміж хутором Горбатенко та селом Новокатеринівка, та до останнього відбивалася від них. Достеменно відомо, що серед тих, кого 30-го серпня привезли на подвір’я Запорізького обласного відділу судово-медичної експертизи, був і Павло Пивоваренко. Медичне обслідування показало, що полковник мав поранення в ногу, дістав ушкодження в спину та загинув внаслідок потрапляння осколку в голову. Однак, ніхто не упізнав, або зробив вигляд, що не упізнав, командира бригади, під керівництвом якого було звільнено Сєверодонецьк, Лисичанськ, Попасну, Мар’їнку та ще близько 20 населених пунктів, захоплено до полону російських десантників. Його поховали на Кушугумському кладовищі у Запоріжжі, як неідентифікованого № 3191.
Наприкінці 2014 року ДНК-експертиза показала, що загиблий № 3191 – це Павло Васильович Пивоваренко. Але потрібно було ще 8 місяців (хоч це займає кілька днів), аби підтвердити ці дані.
Історик Ярослав Тимченко у своєму дослідженні про Пивоваренка написав: „Потім (після Іловайського котла) на державному рівні почалось цькування і зниклого без вісті комбрига, і всієї 51-ї бригади. Полковника неофіційно оголосили зрадником. Та навіть ті офіцери, які були у найбільшій конфронтації з комбригом, заперечували, що він був здатний на зраду. „Комбриг не вийшов з бою”, – казали ті, хто знали його особисто”.
Отже, після Іловайська залишки бригади втратили керованість, командира немає, тож владі і винуватцям трагедії було на кого списати провину за невдалий вихід з Іловайського котла й масову загибель наших військових? Мертвим все одно. А тут суспільство і парламент тиснуть, хочуть знати правду… Та через два роки, коли пристрасті довкола Іловайської трагедії, на думку наших можновладців, потроху стихли, можна вже зі „зрадників” і героїв робити. Тож наприкінці червня цього року Президент України нагородив орденом Богдана Хмельницького III ступеня “За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” Павла Пивоваренка… Тож, схоже, закляття, котре висіло над 51-ю Володимир-Волинською мехбригадою – її солдатів та офіцерів за героїзм, проявлений у зоні АТО, медалями та орденами не нагороджують ні живих, ні мертвих! – поволі розвіюється.
Поховали Пивоваренка на Лук’янівському кладовищі. Як написав головний редактор „Цензор НЕТ” Юрій Бутусов :„Парадні генерали підуть під суд і будуть символом дурості й ганьби. А Пивоваренко залишиться прикладом служіння Батьківщині для нас, живих”.
На війні важливо проявити кмітливість
– Але повернімося до Лисичанська, – продовжив Липовий. – Після його взяття мене перевели в Донецьку область. Там я звільняв Мар’їнку. Там ще в мене цікавий випадок був: ми на кільці взяли блокпост. Була команда далі не йти. Але розвідка мусить знати, що попереду робиться. Ми прорвалися через щільний снайперський вогонь і заховалися у приміщенні розбитого, розграбованого банку. На задньому дворі побачили ЗІЛа, якого залишили сепаратисти. Як не дивно, він завівся. На ньому ми і вискочили. Там ще був причіп з генератором 10 Квт. Комбриг наказав віддати генератора зв’язківцям, а на ЗІЛа ми повантажили свої речі. Наша розвідгрупа тоді вже налічувала 11 чоловік… У тій же Мар’янці ми згодом забрали і сєпарську „Газель” з боєкомплектом. Всю ніч під нею лазили, шукали, чи не замінована вона бува, а виявилося, що сєпари, там де спали, загубили ключі. Тож коли ми їх знайшли, завели машину і поїхали. Але вона була на газу. Коли газ закінчився, ми тягали її „Москвичем”. Вона донедавна використовувалася тепер вже у 14-й бригаді. Її двигун переробили під бензин. Але військова прокуратура її опломбувала. Бо якийсь сепаратист заявив, що у нього її „віджали”. Хоча там були папери, що машина не приватна, а з якоїсь організації.
А в мене потім було Старобешево, потім Кутейнікове, Агрономічне, Покровка, Мала Покровка. Це під Іловайськом. Ми були у тилу ворога. Наша тактична група налічувала приблизно 53 чоловіка, плюс рота з Кривбасу. Я тоді запропонував закріпитися на териконі, командування дало добро. Позицію тримали скільки могли. потім посунули російські війська. Били по нас з чого тільки можна. Завдяки терикону ми позиції не здавали. Пробували декілька разів взяти Іловайський блокпост, на жаль, не вдалося. Та згодом з допомогою батальйону добробату ми його таки розгромили. Добробатівці там закріпилися. Та згодом їх теж звідти вибили. Ми про це не знали, і коли поїхали до них по завданню, натрапили біля блокпосту у зеленці на групу сепаратистів чисельністю близько 50 чоловік. А нас було 10… Сепаратисти увечері прийняли нашу групу за своїх. Почали лаяти, чому ми без прапора. У цей час ми відкрили вогонь, поклали десь половину і встигли відійти. Спрацював ефект несподіванки.
Микола згадує хто з ним був під час того бою, називає хлопців з Черкас, з Тальнівського району, перелічує тих, що загинули до того і після. І все це спокійно, без емоцій. І раптом мовив таке: „Ніколи не думав, що вбиватиму людей, і що радітиму, що встигнув це зробити раніше за противника”.
– А після того бою ми затримали кількох біглих сепаратистів з того блокпосту, – розповідає далі Липовий. – Запитали їх: „Чого ви весь час зраджуєте? Зрадили Україну, тепер своїх…” „А з ким воювати? – відповіли біглі. – Тут прийшла жменька ваших і половину наших поклала”. Ми їх відправили на Агрономічне, там штаб був. Старшим нашої тактичної групи тоді був майор Черниш.
В Іловайському котлі окупанти добивали і поранених
А невдовзі від командування надійшло повідомлення, що будемо відходити. Почувши ключове слово, ми пішли на Агрономічне. Шкода було кидати вдало розташований блокпост, та наказ є наказ. На Агрономічному було сформовано колону, було 2 танки, 4 машини бойової піхоти, автобус кривбасівців. Отак і під’їхали ми до російських позицій. Казали, що буде „зелений коридор”. Російські війська вже взяли Іловайськ у кільце. Як це не дивно, але росіяни були чомусь дуже здивовані і злякані. Мені взагалі наш похід нагадав спочатку виступ в Криму Юлія Мамчура (екс-командира 204-ї бригади тактичної авіації ЗСУ) з прапором без зброї на озброєних російських окупантів. Та ми були озброєні. І майже пройшли російські позиції, коли по нас почали стріляти ззаду. А тоді бачу назустріч червона ракета, посунули російські танки… І почалося пекло. Наші танкісти встигли підбити російську машину бойової піхоти. Потім задимів російський танк. У запеклому бою були підбиті і наші танки. Колона розділилася на дві частини. Я їхав в автобусі. Коли ми зупинилися, щоби підібрати поранених, по автобусу вдарили з кулемета. Двигун заглух. Ми встигли вискочити. Навколо усе гриміло, то там, то там загоралися машини, вибухнув і автобус. Ворожий кулемет косив наших хлопців. По колоні стріляли з усього, що стріляє, включаючи „гради”. Я вирішив обійти кулемет зеленкою. Але не зміг її перейти, вона вся була закидана людськими нутрощами. Пішов вздовж зеленки. Кулеметне гніздо подавив. Зопалу хотів потягти за собою кулемета. Схопив його вже пробитою рукою за ствол. Тож до всього ще й обпікся. У цей час побачив наш тягач на базі танка. Учепився за покришку на ньому і поїхав. Іншої нашої техніки вже не було. І йти я вже не мав сил. Адже перед цим мене ще й контузило біля бойової машини піхоти. Їй перебило гусеницю. Як евакуювалися наші хлопці, я не бачив, бо якийсь час був без свідомості.
Потім я зіскочив з тягача. По ньому вистрілили. Два осколки зайшли мені в поясницю. Я ще встигнув стрельнути в бік російського десанту з підствольного гранатомету. Пробую встати, не можу. Ногу відняло. Зірвав чеку з гранати, а тоді думаю, що ж це я сам загину, треба б іще когось з ворогів з собою прихопити. Пробую чеку назад вставити, не можу однією рукою, бо ліва прошита. В останній момент допоміг собі зубами і таки вставив чеку. До мене ніхто не підходив. Тож я скинув усе зайве і поповз у зеленку. Приповз, а там уже наших чоловік 30-40, багато поранених. Тягач некерований їздив полем. Хтось ще кричав: зупиніть його, бо своїх подавить. Потім він таки зупинився. Я побачив розвідника з третього батальйону, з яким уже пересікався. Кажу: перев’яжи мене. Але він нічого не мав. Було дещо у мене в прикладі автомата. Тож він перев’язав мені руку, поясницю. Знайомий Валера зняв у мене підствольника. Я його разом з саморобним шевроном у вигляді тризуба там таки закопав. Мені хлопці не раз казали, що через нього снайпер може мене зняти, а я відповідав, що краще хай снайпер зніме мене, ніж я шеврона. Проте довелося…
Потроху оговтався і навіть пристосувався, кульгаючи, іти. Якраз на полі почулися одиночні постріли. Росіяни добивали поранених. З нами був капітан. Він сказав, що шансів на бій у нас немає, тож будемо розбиватися на невеликі групи і прориватися до своїх. На своїй землі… Ми позаносили важко поранених у бліндажі, що були в зеленці. Чиї вони, не знаю. Залишили хлопцям автомати. Хто здоровіші, зібралися докупи. Поранені ж нікому непотрібні. Нас залишилося троє: з 17-го протитанкового взводу хлопчина молодий з дуже зраненими ногами і ще один з пораненням у коліно. Ми пішли, якщо можна так сказати, останніми. Дійшли до річки, а там інша наша група, що втратила орієнтир, збиралася йти на Донецьк. Я їх зупинив. Дехто хотів переплисти річку і йти на Старобешево. Але я знав, що там чеченці. Тож порадив іти на схід, щоби обійти всі заслони. Хлопці погодилися, і ми пішли. Нас було більше 10 чоловік. Переждали до темряви в комишах, потім перейшли по дамбі річку і пішли соняшниками. Хтось крикнув: сєпари! Ми причаїлися. Але людина пройшла стороною. Коли вийшли з поля, були не всі. Хтось, схоже, вирішив здатися.
До своїх
Залишилося нас восьмеро. Я порадив перечекати до ранку в посадці. Адже у ворога тепловізори, а в нас нічого. Удень ми, принаймні, будемо бачити те, що й вони. Так і зробили. На світанку пішли. Обходили ворожі блокпости, бачили, де стоять танки, артилерія. Один почав кіпішувати, мовляв я їх у Росію веду. Ледве переконав його, що веду додому. Таким чином ми підійшли до Комсомольська. Побачили там нашу покинуту машину. Знайшли у ній карімати, бушлати. Узяли їх собі, бо ночі на Донеччині холодні. А йти до своїх уночі побоялися, щоб наші нас і не поклали. Переночували, пішли, а наших уже на позиціях не було, вони вночі знялися. Тормознули цивільний автобус. Нам дали трохи їсти, аптечку, карту автомобільну. Тут бачимо проїхав джип з білим прапором на антені. Ми його відпугнули і сховалися на териконі. Нас шукали, але не подумали, що ми тут, поруч.
На териконі у нас у мобільниках з’явився зв’язок. До того не було. Я відразу набрав номер смілянина з самооборони Тарана. Він був в СБУ, має зв’язки. Розповів йому про нашу ситуацію. Він дав відбій, за якийсь час зателефонував і каже, що евакуації не буде. Мовляв, нам треба сьогодні ж якимось чином потрапити у Волноваху. Звідти нас заберуть.
Ми розгорнули карту і побачили, що це стільки ж, скільки ми до цього йшли. Хлопчина з перебитими ногами каже до мене: застрель, бо сам не можу і в полон здаватися не хочу. Я йому відповідаю, що ніхто нікого стріляти не буде. В разі чого загинемо у бою. Прийняли рішення зібрати всі наявні гроші. Назбирали півтори тисячі. Вирішили, що тормознемо буса і запропонуємо за гроші нас підвезти. Якщо не схочуть, заберемо автобуса силою. Пішли спочатку ми – троє поранених. Зупинили легковика. Їхали чоловік з жінкою, якісь викладачі. Погодилися нас підвезти, аж тут з засідки ще п’ятеро наших виходять. Вони кажуть: повеземо по черзі. Ні, відповідаю, тільки разом. На щастя, вони зупинили ще й кума і так відвезли нас до нашого блокпосту. Свій вчинок пояснювали тим, що це, мовляв, акт милосердя. А взагалі, вони прихильники ДНР. Ледве стримався, щоб їх не пристрелити. Через таких усе і заварилося. Узагалі, люди на Донеччині, як окрема нація. Україну ненавидять. На Луганщині люди до нас набагато прихильніші. Мені один дід під Лисичанском бінокля подарував. Завдяки йому зняв снайпера на териконі…
Отже, приїхали ми на блокпост. Там наша нацгвардія стояла. П’ятеро залишилися чекати колону, а нас трьох доставили до Волновахи, де чекала швидка. Вона відвезла нас до Одеського польового шпиталю. Звідти вертольотом нас переправили на Дніпро, з Дніпра – на Вінницю. Але оперували мене в Києві. Витягли не тільки осколки, а й нирку.
А потім я дізнався, що наша бригада, виявляється, зрадники. Її розформували. Тож після лікування я потрапив уже в 14-ту бригаду…
Довідка про 51-у бригаду
51-а окрема механізована бригада (ОМБр) 13-го Армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України (ВЧ А2331) постійно базувалася в місті Володимир-Волинському. Вона є спадкоємицею радянської 51-ї гвардійської мотострілкової Перекопсько-Харківської Празько-Волинської ордена Леніна двічі Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова дивізії.
Бригада єдина, котра воювала в АТО у всіх чотирьох секторах, хоча на момент початку мобілізації мала найнижчу укомплектованість кадровим складом. Особовий склад її навесні 2014 року уміщувався на маленькому плацу у Володимирі-Волинському. Було у ній всього декілька сотень військовослужбовців і цивільний персонал, набраний у великій мірі з жінок. Згодом бригаду ще й розірвали на декілька різних частин.
21 вересня Президент Петро Порошенко повідомив, що 51-у бригаду Збройних сил України буде розформовано. Зокрема він сказав таке: „Через події у Червонопартизанську, де здалися в полон військовослужбовці 51-ї бригади, мною було дане доручення розформувати бригаду. Буде сформована нова бригада. Нової якості, з іншими військовослужбовцями, під іншим керівництвом, котра буде називатися 14-ю бригадою”.
Однак, багато військових спеціалістів і експертів вважають, що бригаду просто зробили таким собі цапом-відбувайлом. Адже 51-а бригада воювала ефективніше багатьох інших поспіхом мобілізованих з’єднань. Саме вона, приміром, взяла у полон 10 російських десантників під Дзеркальним, котрих потім Україна показала всьому світові. Воїни цієї бригади брали участь бою, в котрому був захоплений російський танк Т-72Б3 зі складу 8-ї мотострілкової бригади ЗС РФ біля селища Агрономічне. Узагалі, запеклі бої 51-ї бригади з російськими військами в районі населених пунктів Дзеркального та Кутєйніковим 23-26 серпня 2014 року – це яскрава героїчна та водночас трагічна сторінка історії, яка потребує окремого дослідження.
Загалом бригада звільнила від ворога зо 20 населених пунктів, зокрема Сєверодонецьк, Лисичанськ, Попасну, Мар’їнку й інші…
Невдовзі Миколу Липового списали. Він приїхав додому. Спустошений, але не зламаний. Психологічну допомогу йому ніхто не надавав, а місця без побратимів він не знаходив. „Не можна так різко виходити з війни”, – каже солдат. Тож подивився новини, побачив, що Україна і далі в небезпеці, подумав і зателефонував командиру на позивний „Дід”. З ним брав Мар’їнку, ходив на ворожий блокпост. Той сказав: „Приїзди”…
– До речі, – раптом додав Микола, – я до всіх цих подій був російськомовним, а тепер принципово вирішив розмовляти тільки українською мовою.
Отак Липовий потрапив до „Азову”, бо „Дід” уже був там. Працював інструктором, допомагав чим міг хлопцям під Широкиним. А коли полк забрали на полігон, у нього схопило нирку, і він, нарешті, поїхав додому.
Цікаво, що Миколу Липового так і не нагородили бойовою нагородою. Є тільки медаль „Захисник Вітчизни”, хоч він пройшов „зеленим коридором” смерті. Адже росіяни пропонували вийти з оточення тільки воїнам ЗСУ, добробатівці мали залишитися. Та на це ніхто б не пішов. Тому „зеленого коридору”, як такого, вважає Микола Липовий, не було. Між тим, у шпиталі він зустрічав зв’язківця зі штабу, який участі у бойових діях не брав, але нагороджений орденом „За мужність”… Президент за вдало проведені навчання роздавав під Миколаєвом бойові(!) нагороди. А для справжніх бійців їх завжди не вистачає.
Олександр ВІВЧАРИК
Немає коментарів:
Дописати коментар