Лев Петрович Шанковський (псевдоніми — «Дзвін», «Олег Мартович») - активний учасник визвольних змагань 1918 - 1920 років і повстанської боротьби під час Другої світової війни, член-основоположник УГВР. Поручник УПА. Кавалер Хреста ім. С. Петлюри, Залізного Хреста за участь у Першому зимовому поході, Пропам‘ятного Хреста УГА і Пропам‘ятного Хреста УПА. Економіст, журналіст, військовий історик-дослідник. Дійсний член НТШ.
Народився 9 вересня 1903 року в селі Дуліби на Стрийщині. Із батьком Лева - отцем Петром - товаришував Іван Франко. Саме через це у домі священика був учинений обшук. У листі до нареченої Ольги Рошкевич Франко писав: «Їдучи до Долини, хотів би ще побачитися з Петром Шанковським…» Лев Шанковський у «Нарисах історії Стрийщини» писав: «Священик села Дуліби (тобто Петро Шанковський) дуже часто запрошував Івана Франка співати на Службі Божій. У неділю і свята Франко завжди співав з пам’яті утреню і вечірню».
Родина Шанковських була відомою у тогочасному галицькому середовищі: бабця Лева і його мама були з родини Петрушевичів, а дружина Марта— з Могильницьких.
Лев Шанковський навчався в Стрийській гімназії. У 15-річному віці включився в національно-визвольну боротьбу— вступив до Першої пластунської сотні Української Галицької Армії, яка 1 листопада 1918 року брала участь у військовому перевороті в Стрию. В результаті Листопадового зриву владу в Галичині здобули українці. Шанковський закінчив Старшинську школу зв‘язку зі званням підхорунжого. 1920 року став членом Української Військової Організації, у якій його зверхником був Микола Бігун, товариш з гімназії й служби в Пластунській сотні. Того ж року перейшов до діючої армії Української Народної Республіки, брав участь у Першому Зимовому поході армії УНР.
Після закінчення визвольних змагань продовжував навчання в Станіславській гімназії, де склав іспит на атестат зрілості. 1922 року поступив до Таємного Українського університету у Львові, де вивчав історію. Згодом вчився на філософському факультеті Львівського університету, вивчав французьку та англійську мови та літератури. Загалом Лев Шанковський опанував німецьку, латинську, грецьку, італійську та іспанську мови. Одночасно вчився у Вищій школі закордонної торгівлі (сьогодні – Львівська комерційна академія).
У 1930 році Лев Шанковський одружився з Мартою Могильницькою. У подружжя народився син Ігор, який нині — професор літератури в італійському місті Трієст. Ігор Шанковський вивчав славістику в Токіо, Філадельфії, Мюнхені. Володіючи блискуче японською мовою, переклав 100 японських середньовічних поетів і видав збірку їхніх творів під заголовком «Сто поетів— сто пісень». Йому належать розвідки українською і англійськими мовами про Василя Симоненка. Поезії і літературознавчі есе друкувались в журналах «Київ» (виходив у Філадельфії) і «Визвольний Шлях» (у Лондоні).
Лев Шанковський активно дописував до «Літопису Червоної калини». Працював у середніх та вищих навчальних закладах Стрия, Станіславова, Львова. Після 1939 року Шанковський працював легально як референт з професійно-технічної освіти при Українському Центральному Комітеті у Львові. Йому вдалося вберегти багатьох молодих українців від вивозу на примусові роботи в Німеччину, скеровуючи їх на навчання в професійно-технічні установи. Він займався також науковою роботою в галузі досліджень і популяризації української військової історії.
Є дані, що Лев Шанковський брав участь в складі озброєної боївки ОУН у боях у Щирці поблизу Львова. Бої з поляками у вересні 1939 року мали оборонний характер. Тоді було роззброєно приблизно 500 польських вояків, які скупчилися в селах Ставчани та Оброшино та погрожували погромами сусіднім селам. «Роззброєних поляків зачинили в селянських клунях, а після проведення слідства затримано тільки старшин, а рядових відпустили на волю, попередивши їх, що за всякі спроби тероризувати українське населення їх з боку українців зустріне сувора кара». Під час німецької окупації Шанковський працював у підпіллі в Крайовому військовому штабі ОУН у вишкільному відділі. Займався організацією освіти, навчанням бійців, розробкою партизанських підручників та статутів.
Співпраця Шанковського з ОУН мала військовий, політичний і дипломатичний характер. З його ініціативи створено Українську Головну Визвольну Раду, яка розглядалась не тільки як верховне політичне керівництво організованої визвольної боротьби українського народу під час Другої світової війни, але також як структура державно-юридичного характеру. 21 вересня 1943 року Лев Шанковський отримав запрошення від Романа Шухевича для участі в підпільній організації, метою якої буде «зорганізувати верховний політичний орган для ОУН й УПА, - підпільний український уряд, що його покличе до життя зорганізована нами підпільна установа, щось в ролі тимчасового парламенту України, очевидно в підпіллі». Установчі Збори Ініціативного Комітету (ІК) для створення УГВР відбулися 25 березня 1944 року в складі 5 осіб: Лева Шанковського (голова Комітету), Дарії Ребет, Іллі Сем‘янчука, Михайла Степаняка і Василя Охримовича. Головними завданнями ІК визначались: підготовка Великого Збору УГВ та основних документів Ради, підбір майбутніх членів УГВР, які визнавали доцільність революційних методів визвольної боротьби та її потребу проти обох окупантів. Наради ІК УГВР відбувалися в основному у Львові в будинку «Просвіти». Проект Універсалу УГВР був складений о.Іваном Гриньохом і Левом Шанковським, а над редакцією Устрою та Платформи УГВР працювала комісія під керівництвом Мирослава Прокопа. Особисто Л. Шанковський оформлював мандати членів УГВР Івана Вовчука, підполковника Варфоломія Євтимовича, Василя Потішка, Павла Турули, Петра Чуйка.
За пропозицією Романа Шухевича Президент УГВР Кирило Осьмак і члени Президії постановили вислати за кордон спеціальну місію із завданням вести там зовнішньо-політичну діяльність від імені УГВР та українського визвольного руху в цілому. Очолив місію Микола Лебедь. До складу місії входив і Лев Шанковський, який 1946 року виїхав у Мюнхен, і став співзасновником Закордонного Представництва ОУН в Німеччині. Завдяки доброму знанню іноземних мов йому вдалось нав‘язати контакти з багатьма впливовими політиками, обстоюючи, роз‘яснюючи та захищаючи визвольну боротьбу УПА від фальсифікації, дезінформації на міжнародній арені.
Після Другої світової війни постала потреба у створенні координаційного органу—Української Національної ради. Провід ОУН-б провадив переговори в цьому напрямі. На підготовчому етапі переговорів усі погодилися з вимогами Закордонної Частини ОУН. 16 липня 1948 в Аугзбурзі в таборі «Зоммер-Казерне» розпочала роботу перша сесія Українська Національна Рада. Від ЗЧ ОУН до УНРади було делеговано проф. Івана Вовчука (голова фракції), Костю Кононенка, Бориса Андріївського, проф. Лева Шанковського, Анатолія Рябушенка, д-ра Петра Мірчука.
За патріотичну діяльність та участь у визвольній боротьбі українського народу Лев Шанковський мав багато нагород: Пам‘ятний хрест УГА, Хрест ім. Симона Петлюри, Залізний хрест. Генерал Роман Шухевич особисто надав Леву Шанковському звання поручника УПА.
Наприкінці 1949 року Лев Шанковський виїхав до США, проживши у Філадельфії до останніх днів свого життя. Еміграційний період життя Лева Шанковського багатий на громадську науково-дослідницьку і педагогічну роботу. Він викладав новітню історію в Німеччині та США, редагував англомовний журнал «Пролог», щоденну газету «Америка». В діаспорі Шанковського знали як професора й дослідника української військової історії. Перу професора належать такі праці, як «Українська Галицька Армія», «Похідні групи ОУН», «Курені УПА в Перемишлянщині», «УПА проти Гітлерівської Німеччини», «УПА та її підпільна література», «The Ukrainian Liberation Movement in Modern Times”, «National Problem in the USSR».
Лев Шанковський був дійсним та дієвим членом Наукового Товариства Шевченка, Українського історичного товариства, доцентом та почесним професором ряду американських, європейських університетів та наукових установ. Він передав свою власну бібліотеку Києво-Могилянській академії. Бог наділив професора Шанковського великим талантом не лише історика, журналіста, а й промовця. Він у своєму житті виголосив сотні доповідей різних за тематикою на наукових конференціях, військових зборах та конгресах в Європі, Америці, Австралії.
Професор Лев Шанковський дожив до проголошення незалежності України- помер у Філадельфії 25 травня 1995 року на 92 році життя.
Лев Шанковський
БІЙ ПІД БРОДАМИ В НАСВІТЛЕННІ СОВЄТСЬКИХ ДЖЕРЕЛ
Бій під Бродами не має ще точного опису у совєтській воєнно-історичній літературі, як і не має його і т.зв. Львівсько-Сандомирська операція, що її він був частиною. Операція ця була, як відомо, проведена військами 1-го Українського Фронту в другій половині липня і перших днях серпня 1944 року і була з черги шостим великим ударом по німецьких арміях, що вирішили війну з гітлерівською Німеччиною у користь Совєтського Союзу. Операція закінчилася остаточним вигнанням гітлерівських окупантів із західньо-українських областей та створенням т.зв. Сандомирського пляцдарму над Вислою, що його оборона в майбутньому коштувала чимало української крови. Таким чином, у нашій праці користуватись будемо загальними воєнно-історичними джерелами, що з них називаємо два: "История Великой Отечественной Войны Советского Союза", чотири томи якої із намічених шістьох уже появилися,1 та більше популярну працю, видання Воєнної Академії ім. М.В.Фрунзе, під назвою "Боевой путь советских вооруженных сил".2 Інші відомі нам праці воєнно-історичного характеру (наприклад "История" Тельпуховского) не приносять нічого такого, про що варто б інформувати наших читачів.
У дивній пісенці про чорнокосу санітарку у білій хустині, що її, мабуть, залюбки співають ветерани брідського бою з обох сторін фронту, згадується, як "ішли на Броди Конєва солдати". Це, історично, не зовсім вірно. Маршал Конєв вступив у командування військами 1-го Українського фронту щойно 15 травня 1944 р., а перед ним цим фронтом командував маршал Жуков і, довгий час, маршал Н.Ф.Ватутін. Ватутін командував цим фронтом ще тоді, коли він називався "Воронізьким" і тому вірніше було б співати про солдатів Ватутіна, коли вже в марксо-ленінському СССР без культу особи не обійтись. Одначе, сьогодні, вже відомо офіційно, що командувач 1-го Українського фронту був важко поранений у засідці УПА і помер внаслідок цих ран. Цитована нами офіційна "История" після 17 років промовчування, а то й заперечування, повідомляє:
"При подготовке операций советские войска понесли тяжелую утрату. 29 февраля во время выезда в войска для организации операции был смертельно ранен командующий 1-м Украинским фронтом, генерал армии Н.Ф.Ватутин. Машину, в которой ехал Н.Ф.Ватутин и сопровождавшие его лица, обстреляли по-разбойничьи, из-за угла, украинско-немецкие националисты. 15 апреля 1944 года Н.Ф.Ватутин скончался".3
Про цю засідку доводилося нам писати вже 10 років тому.4 На жаль, тоді, не вірили в подані нами факти ні чужинці, ні теж деякі українські еміґранти. Дослідник українського націоналізму, проф. Джон А. Армстронґ писав, що про цікаву історію УПА в 1944-1945 роках не можна писати, бо про неї немає достовірних джерел. Тепер він уже їх має.5
Але, вернімся до нашої теми. По німецькому боці, проти солдатів Ватутіна стояла німецька армійська група "Північна Україна" з штабом у Львові. У квітні 1944 року пост командувача цієї групи перейняв від маршала Еріха фон Манштейна маршал Модель, відомий із своєї залізної руки й непохитної віри в чудодія Гітлера. До складу цієї групи входили 1-ша й 4-та німецькі панцерні армії та 1-ша польова мадярська армія, що нараховували 33-34 піші, 5 танкових, 1 моторизовану дивізію та 2 окремі бриґади. Всього у військах групи "північна Україна" було ще 600,000 вояків, 900 танків і штурмових гармат, 6,300 гармат і мінометів кал. вище 76 мм і 700 літаків. Розташовані були ці дивізії в глибину, займаючи декілька оборонних ліній здовж річок, повністю, одначе, незакінчених до початку офензиви. У складі ХІІІ армійського корпусу цієї групи, під командуванням ген. Гауффе, передові позиції займала українська дивізія СС "Галичина", що була тут спроваджена безпосередньо з вишкільних таборів.
Склад арм. групи "Північна Україна" був послаблений, бо для оборони Білорусі в червні 1944 року, вона мусіла віддати 3 піші й 3 танкові дивізії, але, все ж таки, вона була досить міцною для того, щоб відограти ще значну ролю. І вона була б могла якоюсь мірою випередити події, якщо б в її командуванні та серед її вояків панував хоч трохи офензивний дух та віра в перемогу. Цього в них не було і, в результаті, війська німецької групи спокійно приглядались, як совєтське командування готувалося до нової великої офензиви і не думали йому в цьому перешкодити. А совєтське командування готувалося довго, збираючи війська до наступу з таким розрахунком, щоб вони перевищали противника, принаймні, двічі, а на місцях майбутнього пролому фронту навіть вп'ятеро чи вшестеро. Впродовж трьох місяців, від квітня до червня 1944 року, командування 1-го Українського фронту перегруповувало свої війська на всій ширині 440 км фронту, підтягало цілі нові армії й корпуси, направляло дороги й мости, збільшувало прохідну спроможність прифронтових залізничих шляхів, переводило набір і комплектувало фронтові дивізії новобранцями, вишколюючи їх у прифронтових полосах, а маршал Модель і пальцем не кивнув, щоб Конєву перешкодити в цьому ділі. Не можна, отже, й дивуватись, що на початок своєї офензиви, Конєв справді міг сконцентрувати в двох наступальних ешелонах і в резервах 80 дивізій (в тому 6 кінних), 10 танкових і механізованих корпусів та 4 окремі танкові бриґади і чехословацький корпус. У всіх цих з'єднаннях було 843,000 вояків, 1,614 танків і самохідно-артилерійських установок (штурмових гармат), 13,900 гармат і мінометів вище кал. 76 мм та 2,806 літаків. Таким чином, війська 1-го Українського фронту перевищали противника: у людській силі 1.2, в танках 1.8, в гарматах 2.2, в літаках навіть 4 рази. На місцях майбутнього прориву фронту, ця перевага становила: у людській силі п'ятикратну перевагу, у гарматах - сьомикратну і в танках - чотирократну.
Ось такий був "Ордр-батайль" військ 1 Українського фронту до початку липневої офензиви:
Командування Фронту Нове Село, Збаражчина; командувач: маршал Конєв; члени Воєнної Ради: Хрущов і ген. Крайнюков; Нач. штабу: ген. Соколовський.
Військо Першого Наступального Ешелону: 3 ґвард. армія - ген. Ґордов, Луцьк; 13 армія - ген. Пухов, Берестечко; 60 армія - ген. Курочкин, Залізці; 38 армія - ген. Москаленко,6 Тернопіль; 1 ґвард. армія - ген. Гречко,7 Підгайці; 18 армія - ген. Журавлев, Коломия.
Війська другого Наступапьного Ешелону: 1 ґвард. танк. армія - ген. Катуков, Луцьк; 1 Кінн. мех. група - ген. Баранов, Млинів; 2 Кінно-мех. група - ген. Соколов, Почаїв; 3 ґвард. танк. армія - ген. Рибалко,8 Вишневець; 4 Танк. армія - ген. Лелюшенко,9 Збараж; 5 ґвард. армія - ген. Жадов, Скалат.
Війська Резерви Фронту: 4 ґвард. танковий корпус і 47 Стрілецький корпус в р. Борщів-Чортків.
У повітрі, війська 1-го Українського фронту підтримувались 2-ою повітряною армією ген. Красовського, якому перед офензивою ще й передано 8-му повітряну армію ген. Жданова, що прибула з Криму. Разом у повітряних з'єднаннях фронту було 9 авіаційних корпусів, в тому теж і прославлена 9-та ґвардійська авіаційна дивізія під командуванням "тричі героя СССР" Покришкіна. У складі цієї дивізії перебував відомий летунський ас, капітан І.Н.Кожедуб (тепер ген.майор), родом із Сумщини, переможець у 62 повітряних боях.
Плян офензиви військ 1-го Українського Фронту передбачав два удари з метою прориву німецького фронту: удар 3 ґвардійською й 13 арміями з південної Волині в напрямі на Раву Руську, та удар 60 і 38 армій з району Тернополя в напрямі на Львів. Після проламання німецького фронту, у коридори прориву мали ввійти кінно-механізовані й бронетанкові з'єднання другого ешелону з метою виходу на тили противника. Плян офензиви зладжений штабом 1-го Укр. фронту затвердила Ставка 10 липня, роблячи в ньому тільки незначні зміни.
Читати далі: http://
Немає коментарів:
Дописати коментар