Після піврічної паузи знову повертається у активне громадське життя письменниця, науковець, екс-голова Черкаської обласної ради, а тепер депутат Валентина Коваленко. «Духовне інтермецо», як вона сама називає своє заглиблення у сільське життя подалі від політичних і громадських збурень, їй потрібне було, щоб зібратись із силою йти далі. А шлях Валентина Михайлівна собі окреслила не простий: буди духовним і громадським рушієм.
– Валентино Михайлівно, залишилось у минулому ваше головування Черкаською обласною радою, і сьогодні ви більше займаєтесь творчістю, презентували посібник для школи «Роду криниця віща». Які маєте напрацювання і чи окреслили плани на майбутню роботу?
– Слава богу мене посада не змінила. Я залишилася природньою, у ладу із своїми думками та почуттями. Але мушу сказати, що переживала своєрідний депресивний стан, адже насправді не відчула якісних змін, на які очікували більшість людей після місцевих виборів. Щодо своєї роботи на посаді, то мені не має за що соромитися, хоча, звичайно, могла зробити і більше, адже мала високу довіру людей. Утім, не все залежало від мого бажання чи суспільної підтримки. Політика є політика. І те, що вдруге мене не обрали головою обласної ради, напевне, було очікуваним, я це відчувала. Мені хотілося поглибити віру, що влада може бути чесною, впливати на владну систему, щоб викорінювати негативні явища корупції, байдужості, антиукраїнських порухів, які заважають нам поставати справді демократичною самодостатньою європейською нацією, яка готова тримати удар і перемагати.
– Як ви думаєте, чому Вас не обрали вдруге?
– В обласній раді нового скликання спрацювали кулуарні домовленості, які велися ще під час виборів, знаю, що навіть з Києва настійливо рекомендували не допустити обрання Коваленко головою облради. До того ж, є ряд впливових політиків і бізнесменів, яким я заважала на посаді в планах реалізації їхніх намірів на Черкащині. Я говорила і раніше про те, що лідерів громад, лідерів громадської думки на Черкащині продовжують дискредитувати, щоб мінімізувати їхній вплив. Так складається, що це стосується глибоко патріотичних особистостей, яких мало залишається серед керівництва державою. Ми бачимо, що та ж кримська татарка за національністю Джамала, яка перемогла на Євробаченні, має більш глибинний український патріотизм, ніж очільники України. Тому у простих людей залишається єдина можливість оговтуватись від тієї повзучої депресії – це гуртуватись. Бо я певна, що цей настрій сіють в тому числі і ззовні, щоб втомити нас у нашій вірі, дозоляють нас тим, що ми не бачимо політичних і громадських лідерів без гріха. Якщо ж повернутись до обласної ради, то прослідковується тенденція реалізації тих проектів на шкоду черкаській громаді, які блокувались при моїй каденції. Влада відверто підіграє меркантильним інтересам олігархів. І навіть кадрова політика підпорядкована цьому надзавданню. Наприклад, нещодавнє підвищення до заступника губернатора колишнього голови Черкаської райдержадміністрації Костянтина Омаргалієва, який особисто просував у Мошнах і Яснозір’ї проект «Нашої Ряби», проти якого повстали люди. Тепер цей найбільший в Європі екологічно неоднозначний птахокомплекс просувається на Чигиринщину, яка є нашим духовним, національним, автентичним джерелом. Тепер буде звойовуватися і та самобутня природа, і чисте повітря, річки, криниці, бо мова йде про серйозні потужності. Я розумію, що безробітний наш народ, загнаний у цю депресію, може купитися, а окошиться це на всій Україні. Мене турбує, що на найвищих щаблях влади опиняється багато сумнівних людей, некомпетентних, непрозоро проводяться конкурси на вакантні керівні посади.
– А де ж тоді опозиція, чому мовчить прогресивна громадськість?
– Варто зазначити, що громадські діячі, які вийшли із майдану під час Революції Гідності, а сьогодні знову опинились в опозиції – це тип романтиків. Це люди, які надзвичайно тонко відчувають цей наступ на українськість. В усі часи революції творили романтики, які мали в своєму духовному статку силу і мужність виступити проти системи, проти того катка, який підминав під себе потужні пагони національної свідомості. Враховуючи ці психологічні особливості, ми маємо зараз час, коли опозиція мала би набирати мужності для самоорганізації, аби недремно контролювати всі кроки влади, яка обіцяла багато, а не зробила нічого. Ця втома, яка панує в суспільстві також цілком природня для усіх постреволюційних часів. Але цей час символізує і сигналізує те, що ми по-справжньому можемо втратити Україну за тією балаканиною, яка продовжує відбуватися на вищих щаблях української влади. Тому що говориться про великі успіхи, люди словесно сприймають це, а конкретних зрушень немає. Ніхто не сидить за розстріл Небесної Сотні, за пророщування сепаратизму у більшості регіонів України, який на Сході прострелив у війну з Росією, боротьба з корупцією залишилась на рівні декорацій для поглиблення розкрадання державних багатств. Влада не враховує однієї обставини, що український народ змінився, він вимагає конкретних дій, на яких і грунтується віра. Час романтизму проходить, наступає витверезіння, оздоровлення. Нинішнє затишшя дає духовне здоров’я і силу, щоб опозиція усвідомила, що більше мовчати не можна.
– Усіх, хто сьогодні наважується критикувати владу, називають «запроданцями Путіна».
– Справді, опозиція мовчала, бо прийшла нібито майданівська влада, яка мала зреалізувати всі ті завдання, які поставили люди. Насправді ж ментальної зміни влади не відбулося. Свідомі українці боялися запускати різку критику влади, бо під час війни розбрат у суспільстві недоречний. Утім, коли ми спостерігаємо, як злочинно розправляються із нашим народом, продовжується повзуча русифікація, розбудова церков Московського Патріархату, множаться не мільйонно, а мільярдно статки перших осіб держави, з’являється саркастичне ставлення до самої Української держави. Люди починають асоціювати смерті під час Революції Гідності, війну на Сході із результатом боротьби свідомих українців. А самі патріоти вигибають на фронті. І от ми вже маємо духовно обеззброєне суспільство, яке вже не здатне на радикальні кроки. Тому активні люди, знову повторю це, мають самоорганізовуватися в опозицію до всього того, що шкодить розвитку України. І не зважати на те, що певні партійні лідери в Києві, чи в Дніпропетровську, чи у Львові ще визрівають. Часу для роздумів немає. Я би хотіла, щоб свідомі українці, зокрема і на Черкащині, самоорганізувалися не в партію, а в громадсько-політичний рух. Такий ми започаткували ще перед місцевими виборами. Цей рух об’єднав представників різних партій, але людей, які здатні жорстко реагувати на бездіяльність влади як місцевої, так і центральної, загострювати свій зір на проблемах, які постають перед суспільством. Опозиції треба діяти. Путін же розуміє, що силою він зможе завоювати якусь частину України, але не підкорити, а от коли іржа байдужості розточить її зсередини, тоді і танків не треба.
– Ви хочете сказати, що знову наступає подібний момент, як після приходу до влади Віктора Януковича, коли суспільство має активізуватись, а політичні партії чітко визначитись: із владою вони чи в опозиції. До речі, тоді Черкащина перша в Україні створила Об’єднану опозицію, подекуди всупереч столичним опозиційним вождям, показавши приклад спротиву антиукраїнському режиму, тож успішний досвід маємо.
– Бачу нині чимало паралелей. Згадайте, при Януковичі протест зародився у Національній спілці письменників, яку хотіли підім’яти під лояльних до влади осіб. Зараз відбуваються схожі процеси розколу. Посягання на дух українства, виразниками якого і є письменники, культурні діячі, свідчить про відступ владного режиму від демократичних засад. У нас так вже складається в історії, що коли відбуваються такі потужні, вулканічні зсуви в українському суспільстві, тоді Україна повертається у свої береги, до себе. Бо в такі буремні часи нагадується те, що ми можемо втратити безповоротно, що нас ідентифікує, як націю. Тому я боюся, що оце безчасся, небажання деяких опозиційних лідерів об’єднуватися, є проявом їхньої неприродньої, штучної патріотичності. Олії у вогонь підливають і інформаційні повідомлення про те, що в багатьох із так званих опозиційних лідерів рильце в пушку і з офшорами, і із прихованими від очей статками, які чомусь набираються тоді, коли прості люди не можуть кінці з кінцями звести. І виникають тоді сумніви, що такі лідери можуть стати українськими поводирями.
– Напевне, симптоматичним у цьому контексті стало те, що всеукраїнський день вишиванки, який навмисне «прив’язаний» до робочого дня, у Черкасах ані на владному, ані на опозиційному рівні не відзначався, а був «перенесений» на «зручніший» час, доданий, так би мовити, до програми відзначення 155-тої річниці з дня перепоховання Тараса Шевченка. Цікаво, що в голови Черкаської облдержадміністрації навіть немає «чистого» гуманітарного заступника, який би опікувався подібними речами і окреслював для суспільства духовно важливі напрямки.
– Абсолютно згодна, що це симптоматично. Два останні роки гуманітарна сфера Черкащини існує якось сама по собі, окремішньо. Творчі колективи займаються своєю роботою, бо це природнє їхнє середовище, бо їх не треба примушувати дбати про духовне здоров’я нації. Але в Черкаській області, в Шевченковому краї має бути магістральна гуманітарна політика, щоби означувала оці символічні дні, на які потрібно звертати увагу. Не скніти, не палити постійно свічки, бо ці негативні емоції, оці нескінченні сльози створюють енергетичний та інформаційний простір такий, із якого вирости, вижити, викутатися дуже важко. Це і є свідоме заганяння українців із їхньою романтичною натурою в темінь плачу, переживання, страху. Ті, хто це роблять, знають, як це окошиться на поведінці українців, на їхніх пріорітетах.
– Ви не бачите такої магістральної української гуманітарної політики на Черкащині?
– На жаль, і не лише на Черкащині. Ну от, призначили нещодавно очільника обласного управління культури Олега Островського. Я поки що не можу давати оцінку цій людині на цій посаді, але у мене мало довіри до того, що від цього щось у духовно-культурному просторі нашого краю буде змінюватися. Все буде зводитися до клубного рівня «проведення заходів», а не провадження справді глибокої гуманітарної політики. Знову ж таки, згадуючи День вишиванки, можна ж було видати тому ж голові облдержадміністрації, обласної ради розпорядження (нічого в цьому страшного немає) як нагадування, що ось є таке свято, то варто було б дотримуватись відповідного дрес-коду. І не треба було б когось з-під бича примушувати, люди свідомі одягнуться відповідно. Такі свята потрібні для українців, і особливо, коли йде війна на Сході, бо вони надихають на боротьбу. Не присідання, не прилягання, не віджимання, чи які там ще креативні ідеї в обласних очільників є у цьому напрямку. Хоч нехай і це буде. Але, як на мене, то на ті 150 тисяч гривень, які запланували списати на це віджимання із обласного бюджету, краще було б видати книжок, яких катастрофічно не вистачає у школах, бо там закладаються духовні підвалини молодих українців. І не просто формально, наприклад, пробігтись у тих вишиванках, а заглибитись у їхню символіку, звернути увагу на регіональні особливості. Треба, щоб будь-які заходи вчили, духовно поглиблювали нас як українців, додавали оптимізму, давали силу. Знаєте, під час своєї каденції як голови обласної ради я відвідала більше 60 похоронів АТОвців, і від цього я досі не можу відійти.
– Українці, насправді, надзвичайно оптимістична нація, яка здатна зберігати силу духу і з гумором сприймати труднощі навіть у найстрашніші часи винищення. Можливо, завдяки цій рисі ми і збереглися протягом тисячоліть. А ви нещодавно презентували посібник «Роду криниця віща», де вивели таку своєрідну формулу, чому ми сьогодні маємо війну, духовну занедбаність: бо забули своє коріння, не знаємо глибоко своєї історії, зокрема і родоводу. Ця духовна «обрізаність» і призвела до того, що багато владних діячів, кожен на своєму рівні, не сприймають світ масштабніше, керуються своїми вузькими інтересами.
– Українська нація – родинна. І в її основі лежить чуття рідності, родинності, сімейні цінності, потяг до добротворчості, працелюбності, любові до ближнього, бажання бути красивим як внутрішньо, так і зовнішньо. На першому плані в українців завжди була величезна повага до батьків. А ми спостерігаємо, як нашу націю революціями, війнами, зубожінням просто переполовинюють, духовно вихолощують. Нагадаю, справжніх господарів, які любили землю, відчували її, знали, як на ній працювати, назвали куркулями і знищили. Свідомих українців скосили кількома хвилями репресій. Пагілля генетично потужної української нації знову проривається, брунькується, ось-ось дасть плоди, і тут же його нищать і зовнішні, і внутрідержавні сили. Це ми бачимо і зараз. Революція винесла на гребінь справжніх синів свого народу, і їх нищать на війні, яка, як складається враження, штучно затягується із цією метою. А ще тотальне безробіття, міграція на заробітки матерів і батьків, які полишають рости дітей без відповідної уваги, школа не концентрується на вихованні свідомого українця. Чому так? Бо заживок родинних традицій, який не даний в сім’ї, втрачений, не доточений, не приживлений у школі, і породжує духовну порожнечу, байдужих обивателів, людей-перекотиполе, які концентруються на побутовому виживанні, яким однаково, якою мовою говорити, в якій державі жити, якби було що їсти. Вони керуються виключно шлунковими інтересами, по-споживацьки ставляться до життя. Для них Янукович був непоганим президентом, бо не було війни. А це дуже страшна тенденція, бо одним хлібом щоденним успішні нації не живуть. Тому у своїй книзі я хотіла спонукати українців вивчати свій власний родовід, щоб пізнати і зрозуміти історію свого народу.
– Не дарма кажуть, що політична пасивність гірша, ніж зрада, а громадянська байдужість – найстрашніший злочин. Напевне, це можна подолати, якщо з дитинства виховувати повагу і любов до роду, родини, України.
– Я вже не перший рік переконую і колег, і просто черкащан глибше вивчати свій родовід, бо ми втратили важливу національну традицію – знати всіх своїх предків, рід щонайменше до сьомого коліна. Скажіть, хто сьогодні може похвалитись такими знаннями? Я, наприклад, відчуваю, що стала набагато сильнішою, коли дослідила свій родовід по батькові і по матері до десятого коліна, і побачила, що всі мої предки були українцями, щирими хліборобами, і зрозуміла, що не маю права мовчати, коли, наприклад, у дитячому садочку на новорічному ранку 90% пісень – російською мовою. А чого наші творчі вихователі не перекладуть ті пісеньки українською, не адаптують? Адже і на нашій мові вони звучатимуть не гірше. Сумно від того, що в деяких черкаських школах вчителі не просто розмовляють російською мовою, а пояснюють, що, мовляв, не треба акцентувати на цьому уваги, бо ми всі – один народ. Воно так, але це – русифікаторська політика. Для того, щоб виховати свідомого українця, треба дати йому з дитинства розуміння, де є наше, а де – чуже. Знати чуже – це добре розуміти, наскільки багате наше. А якщо ми свого не знаємо, а беремося освоювати чуже, то духовно міліємо. Тому моя книга – велике бажання достукатись до освітян, щоб вони відчували своїх учнів, і там, де духовні підвалини закладені в сім’ї, поглиблювали їх, а де не закладені – виховували, щоб діти своїм прикладом і знаннями духовно збагачували і своїх батьків. Вірю, що у контексті нашого часу своєю книгою зрушу духовне, українське, яке десь стало на прикорні, на певний час зупинилося, бо люди занурились у буденне виживання. Однак серйознішої проблеми, що нашу націю тихо, свідомо сьогодні намагаються знищити, розчинити, – немає сьогодні. Тому ми й повинні віднаходити корені, об’єднуватись і гуртуватись. І особливо важливо не опускатись до шароварщини, коли під показною вишиванкою ховається духовне сирітство і порожнеча.
– Зневіра у християнстві вважається одним із восьми смертних гріхів.
– Не можна зневірюватись, бо наші вороги якраз тільки і чекають, доки ми втомимося. Я в собі ці настрої поборола. Зараз стою на обліку у Центрі зайнятості, маю два городи, активно «хрумтить бур’ян на щелепі сапи», як я колись писала, продовжую досліджувати за метричними книгами свій родовід, мрію написати для своїх дітей таку книгу. Думаю, і для багатьох українців вона стане своєрідним прикладом. Сподіваюся у серпні повернутись у лави викладачів на колишній своїй кафедрі Української літератури та компаративістики Черкаського національного університету, де продовжу викладати методику літератури. У політичному сенсі залишаюсь депутатом Черкаської обласної ради, співголовою Громадсько-політичного руху, і продовжую боротись усіма підвладними мені засобами за те, у що вірю. А я, як і десять поколінь моїх предків, вірю в Україну. Багату і незалежну.
Немає коментарів:
Дописати коментар