Я люблю ці штани

 Софія АНДРУХОВИЧ

Лютий — це такий місяць, коли розтрачаються всі запаси, накопичені раніше, коли вичерпуються сили, що нуртували з часів минулого сонячного сезону, і людина залишається без нічого посеред пори, коли все вже закінчилось і нічого ще не почалось. І в цей час здається, що, цілком імовірно, більше нічого і не почнеться. Хоча, якби все ж сталося таке диво і був дарований шанс чи навіть, можливо, шанси, то вона, людина, цього разу нічого б не змарнувала, не розлила б жодної краплі — а знала б, точно знала б, як саме слід повестися, як саме скористатись дарованим.

Здається, що в цей час у людині залишається рівно стільки вмісту, що можна спробувати говорити про саму суть без прикрас. Як виглядають наприкінці зими міські вулиці — облізлі й мокрі, з вибоїнами, заповненими брудною талою водою, з брунатними кучугурами зваляного снігу, що скріплює собою розрізнені шматочки сміття, з усіма потворностями кіосків і бетонних будівель — так і людина торкається своєї оголеності. Ні, не обов'язково оголеність ця є неприглядною. Але витримувати її нелегко — цей стан потребує розради.

Буває розрада, яка приходить цілком несподівано. Коли раптово однорідну тканину життя прориває якась непередбачена з'ява. Коли щось розквітає — і невідомо, звідки взялась тут насінина. Така розрада пов'язана зі здивуванням. Скажімо, йдеш увечері слизькою вуличкою, пильно вдивляючись собі під ноги — і раптом з темряви виринають сани, запряжені лайками, і собаки, не давши тобі отямитись, тицяють мокрими носами тобі в долоні, підбивають головами руки, вимагаючи їх погладити. Або коли в метро тебе затискає в куток пара закоханих, які просто не можуть втриматись і тому цілуються за кілька сантиметрів від твого обличчя, а в перервах між поцілунками ведуть поквапливий діалог: “Порвались штани,” — каже вона. Цьом-цьом. “Купити штани,” — відповідає (цьом-цьом) він. “Люблю ці штани,” — цьом-цьом. “Зашити штани,” — цьом-цьом. І так багато-багато станцій — любов, нетерпіння, дбайливість. Штани. Цьом-цьом.

А є розради перевірені, виплекані. Розрада від руху і фізичного зусилля, від власного тіла і тіла когось іншого, від краєвиду, прогулянки на самоті чи прогулянки з кимось, прогулянки містом або міркуваннями, розрада від міркувань власних, спільних із кимось або чиїхось міркувань, свідком яких маєш змогу стати, якими можеш насолодитися.

Наприклад, найпопулярніше джерело насолоди — давні міфи. Скільки разів за життя перечитуєш їх у різному виконанні, і все ніяк не минає відчуття інтриги і свіжості. Тіла Арея і Афродити, сплутані тонкою Гефестовою сіткою, все так само міцні і прекрасні, їхня шкіра лискуча, і сітка зафіксувала їх у страшенно привабливій позі. Вірна Пенелопа двадцять років чекає на чоловіка, поки сто вісімнадцять наречених в'ються навколо неї — і врешті жінка народжує від усіх, разом узятих, Пана, так і залишившись взірцем незрадливості. І цариця Пасіфая, закохана в білого бика, продовжує сохнути й в'янути. Може, винахідник Дедал запропонує їй вихід.

Дивним чином не переконують пояснення про походження міфів, що беруть свій початок із культів і ритуалів, календарів і обрядів. Дивним чином неможливо не вірити у людські пристрасті Зевса, який нічогісінько не може поробити з собою, і прибирає подобу тварин і рослин, смертних, живих і мертвих, щоб заволодіти тією чи іншою красунею.

Є читання зовсім іншої природи — і його не назвеш “розрадою”. Це читання межує з фізичним болем, зі зніманням шкіри живцем. Його дія позбавляє читача ілюзій на якийсь нетривалий час. Але заразом дозволяє припинити фокусуватись на власному тісному світові, не такому вже й безнадійному, якщо поглянути на нього з перспективи катастроф і епіцентрів воєн, з концтаборів. Там, де розмивається межа людського, де зникає цінність окремої особистості, де виявляється, що цивілізація, мораль і культура — крихкі і сипкі, як глиняні черепки, може також послабити свій контроль і зацикленість нарцисизм окремого читача.

Повертаючись до літератури і до розради, яку здатна вона дарувати, неможливо не згадати про різні присмаки і відтінки — згадування давно знайомого і любленого, приємність повторення і впізнавання, віднаходження забутого чи непоміченого. Але також — відкривання зовсім нових імен і історій (ну нехай і почерпнутих із давньогрецьких міфів, бо що вже нового придумаєш), способів розповіді, способів снування думок, креслення образів.

Ось читаєш один із романів Жозе Сарамаґо, де нічого не відбувається ось уже кількасот сторінок, тільки головний герой розчахнутий перед нами з його розгалуженим мисленням і ерудицією, з його профдеформацією, чуттєвістю, невротичністю і багатослівністю. І що б залишилось від цього тексту, якби нобелівський лауреат Жозе Сарамаґо вирішив не просто писати, а “писати й скорочувати”. Що було б замість цього тексту? Форма не стала б суттю. На одну суть було б менше.

А є ще розрада і радість контакту з теплою глиною — у ній поєднуються дитячість і хоробрість. Коли занурюєш руки в пластичну вологу масу, коли не зважаєш на охайність, на правила, а зосереджуєшся на тактильних відчуттях, на приємності, на переживанні. Коли граєшся — і твої пальці думають замість тебе. Це як книжки про тварин одного художника, який робив енциклопедії про дику природу ще в шестирічному віці — і сьогодні заробляє на цьому ж у дорослому житті. Або як фільми братів Коенів, які завжди аж іскряться нераціональною насолодою — так і бачиш цих хлопчаків у дитинстві: як вони сторчголов поринають у свої безоглядні ігри, підштовхуючи фантазію одне одного, перетворюючись разом на вічний двигун. Або як Святослав, який у дитинстві скручував механізми і будував іграшкові будиночки — а тепер будує справжні будинки для справжніх людей. Або як Дедал, який допоміг-таки невтішній і незаспокоєній цариці Пасіфаї. 

Не такий і безрадісний місяць лютий, думаєш собі. Порвались штани. Я люблю ці штани. Цьом-цьом.