субота, 25 березня 2017 р.

40 років тому у Черкасах “мілітаризували” “Дюймовочку”

У березні 1977 року розпочалася проектна фаза будівництва нового черкаського “Будинку технічного навчання ДТСААФ” на розі Кірова і Урицького. Про це на своїй сторінці у “Фейсбук” нагадав черкаський краєзнавець Борис Юхно:
“За рік вона була закінчена, в газеті надрукували ескіз. Планувалося, що “Будинок оборони” постане в усій своїй 9-поверховій прямокутній красі до 35-річчя Перемоги, тобто до 1980-го. Не вдалося. Тому відкриваючи його у вересні 1983-го, один з тодішніх міських керманичів Володимир Сокоренко “відкоригував” попередній текст: “Це чудовий подарунок молоді до наступного 40-річчя Перемоги”. Радість із запізненням, зафіксована в соціалістичних хроніках Черкас далеко не вперше.
Я не радів, і ось чому. Велета звели на місці мого дитсадка “Дюймовочка” – чи то найпершого, чи одного з перших у місті, куди мене перевели із 33-го “Спутніка” на Казбеті. Так було зручніше мамі, яка працювала неподалік. Принаймні, порядковий номер у цього був перший, але раніше дошкільні заклади в Черкасах теж існували. А коли ти школяр, потроху починає доходити, що дитсадок – то далеко не лихо. Навіть якщо взимку тебе тягнуть туди чи звідтіля поночі, а там водночас пахне і манкою, і хлоркою. Навіть якщо там треба удень спати. Як взагалі спати може бути “треба”? Їсти – можна погодитися. На горшок – безперечно. Але спати по команді – це якась очевидна педагогічна дурня. Окрім всього, перший і основний дитсадківський урок «де дві – там зад», у житті так і не згодився.
До речі, спали ми не як усі черкаські діти тієї пори на маленьких ліжках з грушками та м’ячиками на бильцях, а на старезних великих розкладачках: дерев’яні ніжки “іксом”, більше схожі на стовпчики, а поверх – брезент. Вже дорослим я довідався, що в цьому будинку до революції жив лікар Орловецький, то могло статися, що на тих аскетичних кроватях вилежувалися його пацієнти. Ще ми гуляли “на території”, де з кущів поодиноко визирали якісь скільптури, а обабіч доріжок траплялися кола зниклих фонтанчиків…
Відтоді минуло з десяток літ. А нагода вперше побувати в новобудові випала 1984-го. Десь у березні, бо саме почалася чергова союзна першість з футболу, в одній з її кімнат ми дивилися по телевізору як “Металіст” з кимось – другу команду не пригадаю – завзято місять грязюку. “Ми” – то чоловіча компанія 8-А СШ №19, а дівчата мали свою кімнату. Нас розвели, бо у приміщеннях зі свіжим будівельним запахом клас перевдягався у “зірничну” форму для несення почесної варти на Пагорбі Слави. Що таке військово-патріотична гра “Зірниця” – окрема історія, може колись при нагоді. Скажу лише, що наша школа виборювала в ній призові місця аж на Всесоюзному рівні, діло це в 19-й завжди було на висоті. І вже в підлітковому віці нас так вимуштрував воєнрук Михайло Володимирович Вітюк (якого ми справді дуже поважали і як наставника десь навіть любили), що спецрозпорядженням міськкому комсомолу класу довірили високу честь “тягнути носок” від теперішньої Святотроїцької церкви до горельєфу під монументом. Там розвод, 20 хвилин нерухомо – і назад. Отак попарно замість уроків ми й крокували цілий тиждень, а наступного місяця – знову. За зміну кожен виходив двічі чи тричі, це година максимальної відповідальності, що значно краще 6-ти умовно-відповідальних у класах і коридорах школи. Принаймні, хлопці в цьому були одностайними”.

Немає коментарів:

Дописати коментар