Український радянський кіч імені Верьовки

Національний хор України імені Григорія Верьовки виконує Державний гімн України на відкритті засідання Верховної Ради

Народний хор усіх нас полонив

Своїм мистецтвом, підготовкою -

Бо цей талановитий колектив

Уміло зв’язаний Верьовкою!

Дехто й дотепер уважає знаменитий хор імені Григорія Верьовки «душею українського народу». Сімдесят років тому, коли його було створено, українському народові дозволяли тільки таку душу. Проте коли наприкінці 1980-х пожвавішав фольклорний рух і такі музичні гурти, як «Древо», «Божичі», «Буття», «Гуляйгород» заспівали українських народних пісень в автентичній манері, стало очевидним, що хор Верьовки є суто радянським феноменом, і з традиційним українським фольклором пропонований нам продукт загалом не має нічого спільного. Це його академізована (а можна навіть сказати, «ґламурна») версія, імітування, копіювання, стилізація, – втім, дуже грамотна й фахова.

Різновид популярної культури, суттю якої є така підміна, називається кіч. Ми поговоримо про ідеологічний кіч 1940-1950-х років у контексті репертуару Українського державного народного хору (надалі – ДУНХ) конкретного періоду та про роль фольклору.

Парадокс кічу як явища сучасної масової культури полягає в тому, що, традиційно критикований, засуджуваний і осміюваний, він не лише «подобається», як-от, наприклад, проєкт під назвою «Вєрка Сердючка» (його автора і режисера в одній особі, Андрія Данилка, неталановитим не назвеш), але й останнім часом нерідко є предметом цілком академічної рефлексії в рамках загальної европейської історії культури.

В українському літературознавстві кіч як культурну категорію «узаконила» Тамара Гундорова. Визначаючи його різновиди в українській літературі (колоніяльний кіч доби Івана Котляревського, соцреалізм як ідеологічний кіч, постмодерністський, або карнавальний кіч тощо), Гундорова не каже, що кіч – це неодмінно щось погане: неякісне мистецтво, фальшивка, несмак. Це передовсім невилучне з масової культури явище, що має соціяльний та антропологічний сенс. Кіч, зауважує дослідниця, «вкорінений в естетичне і чуттєво-емоційне переживання, особливо сентиментальне сприйняття»; він є рецептивною проблемою, пов’язаною з питанням цінности. Тобто все залежить від контексту.

На цю особливість кічу, до слова, у своїх «діялогах» звернув увагу й український композитор Валентин Сильвестров, який каже, перефразовуючи Роберта Музиля: «Кіч – це мистецтво плюс мінус життя» (у Музиля: «Мистецтво = життя мінус кіч»). Уявіть, міркує Сильвестров, що солдати на війні, згадуючи в окопах перед атакою своїх рідних, яких, може, більше ніколи не побачать, починають наспівувати якусь популярну пісню, дуже
банальну. Це – кіч? Для когось, може, й так. Але для них – справжні переживання.

Фольклор, зокрема народну пісню, за романтичною традицією ототожнювали з «душею» нації. Сталінська ідеологія вправно тим скористалася. Фольклор як творчість «простих людей», а саме селян (так «народ» протиставляли міському плебсові), став культурою масовою, моделлю якої є радянська масова пісня, й однією з форм соціялізації радянських людей. Тут і розквітнув ідеологічний кіч. Народним масам було призначено роль виразника ідей і помислів Сталіна, а сам він поставав в образі «мудрого садівника», який любовно плекає «сад народних талантів» – саме так писав у статті про чергову олімпіяду народної самодіяльности сам Верьовка:

Народна творчість створила повний палкої любові чудесний образ мудрого садівника, який дбайливо, по-батьківськи вирощує сад народних талантів. У цьому образі майстри народного мистецтва відобразили заповітні думи трудящих мас, думи про найдорожчу людину – батька народного Йосифа Віссаріоновича Сталіна.

Із якою насправді метою було створено ДУНХ? Як відомо, його заснував...