середа, 22 березня 2017 р.

Український радянський кіч імені Верьовки

Національний хор України імені Григорія Верьовки виконує Державний гімн України на відкритті засідання Верховної Ради
Народний хор усіх нас полонив
Своїм мистецтвом, підготовкою -
Бо цей талановитий колектив
Уміло зв’язаний Верьовкою!
Дехто й дотепер уважає знаменитий хор імені Григорія Верьовки «душею українського народу». Сімдесят років тому, коли його було створено, українському народові дозволяли тільки таку душу. Проте коли наприкінці 1980-х пожвавішав фольклорний рух і такі музичні гурти, як «Древо», «Божичі», «Буття», «Гуляйгород» заспівали українських народних пісень в автентичній манері, стало очевидним, що хор Верьовки є суто радянським феноменом, і з традиційним українським фольклором пропонований нам продукт загалом не має нічого спільного. Це його академізована (а можна навіть сказати, «ґламурна») версія, імітування, копіювання, стилізація, – втім, дуже грамотна й фахова.
Різновид популярної культури, суттю якої є така підміна, називається кіч. Ми поговоримо про ідеологічний кіч 1940-1950-х років у контексті репертуару Українського державного народного хору (надалі – ДУНХ) конкретного періоду та про роль фольклору.
Парадокс кічу як явища сучасної масової культури полягає в тому, що, традиційно критикований, засуджуваний і осміюваний, він не лише «подобається», як-от, наприклад, проєкт під назвою «Вєрка Сердючка» (його автора і режисера в одній особі, Андрія Данилка, неталановитим не назвеш), але й останнім часом нерідко є предметом цілком академічної рефлексії в рамках загальної европейської історії культури.
В українському літературознавстві кіч як культурну категорію «узаконила» Тамара Гундорова. Визначаючи його різновиди в українській літературі (колоніяльний кіч доби Івана Котляревського, соцреалізм як ідеологічний кіч, постмодерністський, або карнавальний кіч тощо), Гундорова не каже, що кіч – це неодмінно щось погане: неякісне мистецтво, фальшивка, несмак. Це передовсім невилучне з масової культури явище, що має соціяльний та антропологічний сенс. Кіч, зауважує дослідниця, «вкорінений в естетичне і чуттєво-емоційне переживання, особливо сентиментальне сприйняття»; він є рецептивною проблемою, пов’язаною з питанням цінности. Тобто все залежить від контексту.
На цю особливість кічу, до слова, у своїх «діялогах» звернув увагу й український композитор Валентин Сильвестров, який каже, перефразовуючи Роберта Музиля: «Кіч – це мистецтво плюс мінус життя» (у Музиля: «Мистецтво = життя мінус кіч»). Уявіть, міркує Сильвестров, що солдати на війні, згадуючи в окопах перед атакою своїх рідних, яких, може, більше ніколи не побачать, починають наспівувати якусь популярну пісню, дуже
банальну. Це – кіч? Для когось, може, й так. Але для них – справжні переживання.
Фольклор, зокрема народну пісню, за романтичною традицією ототожнювали з «душею» нації. Сталінська ідеологія вправно тим скористалася. Фольклор як творчість «простих людей», а саме селян (так «народ» протиставляли міському плебсові), став культурою масовою, моделлю якої є радянська масова пісня, й однією з форм соціялізації радянських людей. Тут і розквітнув ідеологічний кіч. Народним масам було призначено роль виразника ідей і помислів Сталіна, а сам він поставав в образі «мудрого садівника», який любовно плекає «сад народних талантів» – саме так писав у статті про чергову олімпіяду народної самодіяльности сам Верьовка:
Народна творчість створила повний палкої любові чудесний образ мудрого садівника, який дбайливо, по-батьківськи вирощує сад народних талантів. У цьому образі майстри народного мистецтва відобразили заповітні думи трудящих мас, думи про найдорожчу людину – батька народного Йосифа Віссаріоновича Сталіна.
Із якою насправді метою було створено ДУНХ? Як відомо, його заснував...

Немає коментарів:

Дописати коментар