середа, 22 березня 2017 р.

Битва під Оршею:непересічна слава


У радянських підручниках історії про Оршанську битву 1514 року під проводом князя Костянтина Івановича Острозького, коли військо Великого Князівства Литовського, яке складалося переважно з українських, білоруських, литовських та польських полків, ущент розгромило московське військо Василія ІІІ, практично не згадувалося. Як і про битву під Конотопом 1659-го під проводом гетьмана Івана Виговського, коли, як писав російський історик Соловйов, «цвіт московської кінноти, що здійснила щасливі походи 54-го і 55-го років, загинув протягом одного дня». Це й не дивно, адже радянська історіографія, яка була фактично спадкоємницею російської, не надто хотіла згадувати про поразки. Однак і зараз, через 500 років після перемоги князя Острозького, Україна лише починає відкривати для себе значення тих подій.
  Розповідає 1News з посиланням НА СКРИЖАЛЯХ.

Князь Костянтин Іванович Острозький (бл. 1460 – 1530) уславився як визначний полководець, сучасники називали його руським Сціпіоном. Після битви під Оршею папський легат у Польщі писав: «Князь Костянтин може бути названий найкращим воєначальником нашого часу, він 33 рази ставав переможцем на полі битви… в бою він не поступається хоробрістю Ромулу»
Між Ордою і Європою
Відомий історик, професор Острозької академії Петро Кралюк назвав Оршанську битву великим цивілізаційним протистоянням Європи, з якою підтримувало тісні зв’язки Велике Князівство Литовське, і Московії, яка незадовго перед цим скинула золотоординське іго, однак залишалася приблизно на такому ж ментальному рівні. Це позначилося і на озброєнні армій, і на тактиці ведення бою: тоді як московське військо використовувало переважно луки й бердиші (бойові сокири), намагаючись узяти чисельністю, то литвини (так у літописах називають підданих Великого Князівства Литовського, основну масу яких становили саме білоруси та українці) мали на озброєнні важкі гармати, самопали, ручниці (невеликі гармати, якi використовувала піхота), довгі піки й мечі і були більш маневрові. Була й інша принципова причина: після звільнення від іга московський князь Василій ІІІ розпочав кампанію зі «збору великоруських земель», а коли мети було досягнуто — почав задивлятися і на сусідів, висунувши претензії і на українські та білоруські землі, які тоді входили до складу Великого Князівства Литовського. Для литвинів же це була битва за незалежність своєї землі.
Литовська артилерія перетинає Дніпро понтонним мостом. Фрагмент картини «Битва під Оршею» невідомого автора XVI сторіччя, вочевидь очевидця битви
Власне, сама московсько-литовська війна почалася іще наприкінці XV століття, коли московити окупували українську Сіверщину. У 1512 році протистояння вибухнуло з новою силою, а через два роки князь Василій ІІІ захопив білоруський Смоленськ, який відігравав важливу роль на східному кордоні ВКЛ (до речі, не стільки боєм, скільки через зраду смоленського воєводи Юрія Сологуба та міської верхівки, які самі відкрили ворота і здалися на милість загарбників), і послав велике військо під Оршу — важливий стратегічний пункт на перехресті торговельних шляхів між Києвом, Мінськом, Вільно (тепер — Вільнюс) та Москвою. Саме сюди зі своїм військом вирушив і князь Костянтин Острозький. І саме тут, на полі між Дніпром та річкою Кропивною, 8 серпня 1514 року і відбулася історична битва.
Ще один фрагмент картини — панцирна кавалерія, переправившись через Дніпро, групується в бойові порядки
Хто ризикує — той виграє
Звичайно, зараз, через півтисячоліття після тих подій, важко визначити точну кількість військ з одного і з другого бокiв. Офіційно вважається, що московського війська під проводом воєводи Івана Челядніна було 80 тисяч кінноти проти 25 тисяч кавалерії і піхотинців ВКЛ (приблизно таку цифру називає тогочасний хроніст Мацей Стрийковський, який був професійним вояком, зазначаючи при цьому, що литвинів було 16 тисяч, а поляків — 9), хоча літописці могли і дещо перебільшити. Але всі зазначають, що росіян було щонайменше вдвічі більше. Тому Костянтин Острозький вирішив брати не кількістю, а хитрістю. Історики зазначають, що свого часу легендарний князь потрапив до росіян у полон і сім років відсидів у Вологодській в’язниці, тому мав змогу вивчити психологію супротивника. Свою ставку Острозький зробив на хвалькуватiсть росіян — і не прогадав.
Московська дворянська кіннота іде в бій. З тієї ж картини
Пізніше середньовічні історики, змальовуючи цю битву, відзначили, що князь Острозький чи не вперше в бойовому мистецтві застосував кілька небачених до того прийомів. Коли військо литвинів підійшло до Орші, московити зайняли протилежний берег Дніпра, не даючи простору для маневру. І тоді Острозький дає наказ переправитися через річку, спорудивши дерев’яні мости. Це було досить ризиковано: московити могли напасти на частину війська, доки інша була на протилежному березі. Однак пиха московського воєводи зіграла з ним злий жарт: пізніше, описуючи цю битву, відомий історик Карамзін зазначить, що, коли Челяднін дізнався, що частина «литвинів» уже переправилася через Дніпро, прорік: «Мені мало половини; чекаю їх усіх, і тоді одним разом управлюся з ними». Власної поразки московити навіть не уявляли, самовпевнено стверджуючи, що «без особливих зусиль ми зможемо або зім’яти це військо, або оточити і гнати його, як скотину до самої Москви».
Картина «Битва під Оршею» — свого роду відеокліп XVI сторіччя. Її треба «читати» справа наліво, і глядач бачить увесь перебіг бою. Князь Костянтин Острозький зображений на картині тричі, у різні фази битви
Переправившись, Костянтин Острозький зробив іще одну небачену досі річ: він заховав у ліску частину гармат і підкріплення. Саме сюди, коли почалася битва, зімітувавши втечу, литвини заманили відбірну частину московської кінноти. Коли із засідки гримнув залп, «утікачі» розвернулися і кинулися на ошелешених ворогів, які в паніці кинулися тікати. В результаті об’єднане військо ВКЛ притисло московитів до болотистої долини річки Кропивна, частково до Дніпра, і майже повністю їх знищило. Під час спроб утечі московські вояки кидалися з крутих берегів і масово гинули. Сама річка була повністю заповнена тілами загиблих. Цікаво, що в усі найгостріші моменти атаки литвинів очолював сам князь Костянтин Острозький.
Той же фрагмент. Штабний офіцер щось показує рукою, Острозький теж жестикулює. На його шиї — золотий ланцюг, на поясі — золота шабля. Вимпели на списах мають хрест святого Юра, деякі науковці виводять від них біло-червоно-білий прапор Білорусі
Розгром московської армії був тотальним. Вона втратила понад дві третини вояків, з 11 воєвод у полон потрапило шість (Іван Челяднін, Міхаїл і Дмітрій Голіца-Булгакови, Дмітрій Кітаєв, князь Іван Пронський, Сівіндук-мурза), двоє загинуло (князі Іван Тьомка-Ростовський та Андрєй Оболєнський), ще троє врятувалися втечею (Грігорій Чєляднін-Давидов, Андрєй Голіца-Булгаков і князь Нікіта Оболєнський), зазначає Вікіпедія. Було знищено чи втопилися в Кропивній та Дніпрі понад 30 тисяч московського війська, близько 8 тисяч солдатів потрапили в полон, серед них і 37 значних бояр та 2 тисячі дворян. До речі, серед трофеїв знайшли і тисячу кайданів, які Василь ІІІ приготував для вояків князя Острозького.
Перемога під Оршею на півтора століття відтермінувала московську експансію на захід. Фактично, до сумнозвісної Переяславської ради, московські війська боялися зазіхати на українські землі. Весь цей час Україна культурно і ментально перебувала в європейському колі. Син Костянтина Острозького Василь-Костянтин у 1576 році заснував у своєму родовому гнізді перший на території східної Європи вищий навчальний заклад — греко-слов’яно-латинську академію у місті Острог. Князь Острозький також заснував школи в Турові (1572 рік), Володимирі (1577 рік). У Росії ж перша Московська греко-латинська академія з’явилася лише у 1687 році стараннями випускника Києво-Могилянки Симеона Полоцького.
Жертва інформаційної війни
Перемога під Оршею зробила Костянтина Острозького відомим усій Європі. Про неї розповідали у чотирьох брошурах, виданих латиною та німецькою мовами. Острозького з тріумфом зустрічали у Варшаві та Вільно (нині Вільнюс). На честь перемоги під Оршею він побудував у Вільно Свято-Троїцьку та Свято-Миколаївську церкви. Про битву писали українські, білоруські, литовські й, особливо, польські хроніки, а сама вона збереглася для нащадків на картині «Битва під Оршею», намальованій її учасником, учнем знаменитого художника Лукаса Кранаха Старшого. Цікаво, що на одному полотні художник змалював різні моменти баталії, і тому князь Острозький намальований там аж тричі. Ця картина є чи не найкращим баталістичним полотном доби Відродження і нині зберігається у Варшаві в Національному музеї Польщі.
Попри непересічне значення Оршанської битви, в українській історії довгий час їй не надавалося належного значення. Власне, її можна назвати однією з багатьох жертв українсько-російської інформаційної війни, що триває не одне століття. Передусім тому, що перші спроби наукового переосмислення історії України почалися наприкінці XVIII століття, коли Україна була цілком підпорядкована російській цензурі. «Наші перші історики — вони ж училися за російськими підручниками, яке в них могло виробитися ставлення до Оршанської битви?» — коментує ситуацію історик Сергій Громенко.
Петро Кралюк також зазначає, що недостатня увага до перемоги князя Острозького в українській історіографії ХІХ століття зумовлена історичною традицією. «Так сталося, що в українській історіографії домінувала «народницька» традиція, яка в першу чергу підносила борців за народну волю — вихідців із народних мас. А князь Костянтин Острозький був представником дворянської еліти, верхів, тому до нього було ставлення дещо упереджене. Я думаю, ці стереотипи потрібно ламати», — переконаний він.
Цікаво, що в російській історіографії цю сторінку намагалися применшити або взагалі замовчати, або «виправдати» поразку різноманітними чинниками. Як стверджує Петро Кралюк, зараз популярністю серед російських дослідників користується монографія Олексія Лобіна «Битва під Оршею», що побачила світ у Санкт-Петербурзі в 2011 році. У ній автор намагається «довести», що ніякої чисельної переваги з боку московитів не було, і з кожного боку участь у битві брали близько 12 тисяч воїнів, і що, мовляв, і битва не мала якогось великого значення, і розгром московітів не був уже й таким жахливим. А от у післямові автор не стримується і починає нарікати, що відзначення 500-ліття битви під Оршею «ніяк не сприяє інтеграції народів», адже «в наш час не знайти більш близьких за культурою народів, як росіяни, українці і білоруси», тому «викладення спільної історії лише у вигляді протистояння є спробою подати Росію споконвічним ворогом білорусів і українців». Якби не події на Донбасі, цим словам можна було б спробувати повірити. Однак сьогодення усе розставляє по своїх місцях.
День слави Білоруської зброї
У Білорусі день битви під Оршею неофіційно відзначається як День слави білоруської зброї. Неофіційно — бо предки білорусів билися під національним біло-червоно-білим стягом і з гербом-погонею, а в сучасній Білорусі ці державні символи вважаються крамольними. У 2005 році чотирьох активістів опозиційного Білоруського народного фронту за святкування річниці перемоги під Оршею покарали великим штрафом — у перерахунку на євро по 1500 кожного.
«Розуміння про величезне значення цієї битви поширилося в білоруській громаді в кінці 80-х — на початку 90-х років. До цього цей день святкувала лише білоруська діаспора. З 90-х років почалася традиція вуличних акцій на день білоруської військової слави у Мінську. Найбільш значна акція відбулася 8 вересня 1992 року, коли 12 діючих офіцерів армії та більш як 2000 бійців запасу на Площі Незалежності прийняли присягу на вірність Білорусі. Одним із організаторів цієї акції був Микола Статкевич — нині один із найбільш відомих у Білорусі політв’язнів, бо за участь в останніх президентських «виборах» режим Лукашенка кинув його за грати», — розповів «УМ» лідер білоруського Руху солідарності «Разом» В’ячеслав Сівчик.
Цього ж року святкування визначної дати в Білорусі обмежилося невеликим молебнем на Кропивненському полі за участю священиків, активістів, художників, співаків та поетів. У самій Орші місцева влада відмовилася проводити будь-які святкування, посилаючись на те, що не було подано заявки на забезпечення міліцією громадського порядку. «Пріоритетом для диктатора Лукашенка є все російське — мова, історія, культура. Морально він на боці російських військ, які 500 років тому програли. Тому офіційна влада і не святкує наш великий ювілей», — зазначає В’ячеслав Сівчик. Пам’ять славних предків білоруси вшанували також молебнем у вільнюській греко-католицькій Святотроїцькій церкві та під час дискусії, організованої у річницю битви у Львові. У Литві ж 2014 рік визнано роком Оршанської битви.
Уроки історії
«Для мене дуже важливим є те, що 500 років тому московські загарбники були переконані у своїй перемозі, але перемогли наші предки і спинили східну навалу. Через 500 років східна орда знову іде на захід. Сьогодні — на Україну, а потім, якщо російська агресія не буде спинена — на інші країни Східної Європи. Тому і Україна, і Білорусь, й інші європейські країни прагнуть, щоб з’явився новий Костянтин Острозький, і щоб ця східна орда знову була розбита», — зазначає В’ячеслав Сівчик. Щось додати до цього важко.
СЛАВНІ КНЯЗІ ОСТРОЗЬКІ
Засновником роду вважають князя Данила Острозького, який у 1341 році був учасником повстання проти польського короля Казимира III Великого, збудував замок в Острозі. Своє походження Острозькі ведуть від Наримунта, сина литовського князя Гедиміна.
Князь Костянтин Острозький став одним із найвидатніших полководців XVI століття, провівши декілька десятків переможних битв. Найбільш відомими стали перемоги Острозького у битві на Лопушнянському полі під Вишнівцем (28 квітня 1512 р.) та біля річки Ольшаниці на Київщині (6 лютого 1527 р.). У цих битвах були розбиті орди чисельністю понад 20 тис. чоловік. Князь сміливо використовував новинки військової техніки — він одним із перших почав застосовувати польову артилерію.
Крім військової, Костянтин Острозький зажив слави й одного з найвизначніших меценатів та власників землі того часу. У його володіння входило 100 міст, 40 замків, 1300 сіл. Іноземці називали його володіння «Країною князя Острозького», площа якої перевищувала сучасну Тернопільську область. Він надав кошти для розбудови Межиріцького монастиря, Острозького та Дубенського замків, заклав православний монастир у Дермані та Богоявленський собор в Острозі.
Не меншої слави зажив і син князя Костянтина Івановича Острозького, князь Василь-Костянтин Острозький, який заснував Острозьку академію. На жаль, після його смерті рід почав занепадати. Остання з роду — внучка князя Василя-Костянтина Анна-Алоїза — була ревною прихильницею католицизму і передала полякам практично всю духовну спадщину роду.
ЦІКАВО ЗНАТИ
Взагалі, в українській історіографії, особливо середньовічній, іще багато білих плям. Ми досі оплакуємо великі трагедії, і практично не звертаємо увагу на великі перемоги. Водночас українські війська не один раз суттєво впливали на хід як європейської, так і світової історії. Ось лише п’ять найвизначніших баталій за участі наших предків.
* Битва на Синій Воді (1362 рік) — об’єднана українсько-литовська армія під командуванням князя Ольгерда Гедеміновича розгромила війська Золотої Орди. Внаслідок цього за кілька десятків років до Куликовської битви була підірвана бойова міць ординців і звільнена від ханської залежності Київщина, Поділля і Переяславщина.
* Грюнвальдська битва (1410 рік) — зійшлися війська Тевтонського ордену та об’єднане литовсько-польське військо, в якому було багато (до 40 тисяч) русичів — українців і білорусів. У вирішальний момент німецький наступ стримали три смоленські полки. Поразка під Грюнвальдом підірвала міць Тевтонського ордену і, на відміну від Льодового побоїща, таки остаточно зупинила німецьку агресію проти народів Східної Європи.
* Хотинська битва (1621 рік) — півмільйонне турецьке військо, яке рушило на Україну і Польщу, зупинили війська Речі Посполитої, основною ударною силою яких було 43-тисячне козацьке військо на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним. Після цієї поразки турки не могли більше зібрати сили, здатної перемогти Річ Посполиту. У цій битві Сагайдачний отримав смертельне поранення.
* Битва під Жовтими Водами і Корсунем (1648 рік). — поразка польських військ змінила геополітичну ситуацію у Східній Європі. Річ Посполита перестала бути наймогутнішою силою у цьому регіоні.
* Конотопська битва (1659 рік) — розгром московського війська більш як на століття продовжив існування Гетьманщини і на тривалий час зупинив московську агресію на Захід.

Немає коментарів:

Дописати коментар